— Чоловіче, а ви до кого?

Із-за дверей сусідньої квартири визирнула дівчина, на вигляд років п’ятнадцяти, з обличчям усипаним веснянками.

— Я до Анастасії Павлівни. Вона ж тут живе, правильно?

— Правильно. Тільки вона сама з дому не виходить і двері вам відчинити не зможе.

— Чому?

— Вона з ліжка вже майже не встає. А годувати стареньку і доглядати за нею приходить внук її сестри Олексій.

При згадці імені Олексій, щоки дівчини трохи порожевіли, і ластовиння стали ще більш помітними.

— Так, і що ж мені робити? Де знайти цього Олексія? Я в цьому місті проїздом, хотів зайти побачитися зі своєю улюбленою вчителькою.

— Ой, а ви теж навчалися в Анастасії Павлівни?

— Чому теж?

— Вона колись вчила і мою маму.

— Правда? Це чудово! Тоді, напевно, твоя мама має зрозуміти моє бажання побачитися з колишнім моїм класним керівником. Анастасія Павлівна – педагог від Бога, у мене стільки спогадів пов’язано з нею! А як тебе звати, до речі?

— Ксюша. Ксенія.

— Слухай, Ксеніє, в Анастасії Павлівни ж було двоє дітей, чому за нею доглядає онук сестри?

— Так діти вчительки в іншому місті живуть і майже ніколи не приїжджають. Та й вона їх не пам’ятає зовсім, навіть як їх звати, схоже, забула.

— Як це?

— Старечі хвороби, що поробиш? – дівчина знизала плечима і ніби ненароком додала, – у мене, до речі, є телефон Олексія. Він моїй мамі свій номер залишив, так, про всяк випадок. Я можу йому зателефонувати, раптом він не дуже зайнятий і зможе приїхати.

— Ось це було б класно! Ти просто моя рятівниця!

Ксенія зникла в надрах своєї квартири, а я подивився на годинник. До потягу залишалося ще достатньо часу, тож можу і почекати цього Олексія, в разі чого.

У місто мого дитинства мене занесло зовсім випадково, у робочих справах. Я не був тут уже багато-багато років. Наша сім’я в повному складі покинула ці краї, коли мені було ще вісімнадцять років, і відтоді я жодного разу не повертався сюди.

Навіть місце розташування будинку, де жила Анастасія Павлівна, згадав насилу. Але побачити свою улюблену вчительку мені й справді дуже хотілося.

Я не збрехав, коли сказав про те, що з нею в мене було пов’язано багато гарних спогадів. Власне кажучи, я завжди вважав, якби не Анастасія Павлівна, не уникнути б мені виправних місць для малолітніх. Ох, чого тільки не витворяли ми з друзями в ті часи!

Кров у жилах вирувала, хай йому грець, серце жадало пригод, а дорослі здавалися якимись прибульцями з інших планет, які не бажають розуміти наші молоді устремління. Усі, крім неї!

Наша вчителька, Анастасія Павлівна, була, мабуть, єдиною людиною, яка якимось чином розуміла, що з нами, з її учнями, відбувається. Вона ніколи не сварила нас за наші витівки, лише з усмішкою казала, ніби все це минеться. І справді пройшло! Ніхто з мого теперішнього оточення навіть уявити собі не може того, що я витворяв у молодості!

Розкажи я комусь, як одного разу особисто влаштував пожежу в кабінеті директора школи або як боровся з фізруком, залишивши його без переднього зуба, мені б ніхто не повірив.

Сергій Іванович Карпенко, керівник відділу продажів, позитивний з усіх боків, учасник усіляких там активістських груп, ніяк не міг так поводитися. Навіть коли йому було п’ятнадцять років, не міг, і все тут!

Незабаром Ксюша з розчервонілим обличчям повідомила мені те, що Олексій зможе під’їхати приблизно хвилин за сорок. Тому я вирішив поки що спуститися вниз і випити кави в кондитерській неподалік від будинку мого колишнього класного керівника. Місто, в якому я жив раніше, дуже змінилося за останні роки.

Невеликі вузькі вулички здавалися якимись затишними і немов огортали атмосферою домашнього тепла. За часів моєї юності тут усе було по-іншому. Зараз же мені абсолютно несподівано здалося, ніби я повернувся додому, у те саме заповідне місце, яке найчастіше ми бачимо тільки у своїх снах.

Роздуми мої перервав голос, що пролунав від каси в кав’ярні, де я пив досить пристойну на смак каву.

— Я просила у вас свіжі тістечка, а ви що мені підсунули? Самі їжте цю погань!

Я, мимоволі озирнувшись, подивився в той бік, де невисока жінка у світло-бежевій куртці пред’являла претензії дівчині-продавцю.

— Вибачте, але ці тістечка були виготовлені сьогодні вранці. Тож вони найсвіжіші.

— Та ти що? А то я не бачу, якої вони свіжості! У мене нюх на такі речі! Якщо хотіла втюхати комусь прострочений товар, то ти не на ту нарвалася!

— У нас не буває протермінованих виробів, ми суворо стежимо за якістю нашої продукції, – парирувала дівчина й одразу додала, – ви тільки не засмучуйтеся, давайте я запропоную вам що-небудь інше.

— Нічого мені не потрібно з вашої забігайлівки! Не вистачало ще, щоб хто-небудь із моєї сім’ї отруївся!

Я вже пошкодував про те, що став мимовільним свідком цієї сцени. Терпіти ненавиджу подібних тіток, яких хлібом не годуй, дай поскандалити з будь-ким. Аж раптом до тієї самої жінки підійшов молодий хлопець і заговорив із нею. Я б не став прислухатися до їхньої розмови, але, по-перше, тітка говорила так голосно, що її можна було почути навіть зовні закладу. А по-друге, мова явно йшла про мене.

— Мамо, там до баби Насті якийсь мужик приїхав зі столиці. Учень її колишній, начебто. Я швиденько проведу його до неї, а потім відвезу тебе додому. Добре?

— Гаразд, синку. Ти тільки постарайся скоріше його спровадити, а то вже втомилася сьогодні від цих магазинів. Хочеться, щоб іменини твого батька пройшли як слід, а тут тобі тістечка не свіжі підсовують! – жінка кинула незадоволений погляд у бік каси.

— Тоді, може, піднімешся у квартиру баби Насті, чаю поки вип’єш?

— Ой, ні! Терпіти не можу цей старечий запах! Швидше б уже карга переписала на тебе квартиру, та й перестав би ти туди тягатися!

— Мамо, перестань. Ти ж знаєш, я з самого дитинства любив бабу Настю. І вона завжди до мене добре ставилася.

— Не тягни, Олексію, потрібно швидше квартиру переоформити, поки у бабусі зовсім дах не поїхав.

— Потім поговоримо, мамо. Я побіг.

Молодий чоловік вискочив за двері. Я зрозумів, що і мені час, адже мужик зі столиці – це я, і, отже, це мене потрібно якнайшвидше випровадити з квартири мого колишнього педагога.

Ну і справи! Бідна, бідна Анастасія Павлівна! За що їй таке на старості років? Куди дивляться її діти, я не зрозумію! Наскільки я пам’ятав, у Анастасії Павлівни була донька, старша за мене років на десять, і син теж трохи старший за мене.

Коли мені було років п’ятнадцять-шістнадцять, син Анастасії Павлівни якраз вступив до столичного університету. Я це запам’ятав, бо мої батьки, обговорюючи цей факт, говорили: ось, мовляв, на кого треба рівнятися, Сергію, а не по підворіттях вештатися не зрозуміло з ким і не зрозуміло навіщо!

Я швидким кроком підійшов до під’їзду і увійшов слідом за Олексієм.

— Вибачте, це ви в гості до моєї бабусі?

— Так, так, я, – захекавшись, відповів я.

— Тоді ходімо. У мене справді не так багато часу. І ще хочу вас попередити, бабуся іноді не впізнає людей, навіть своїх родичів. Тож вас вона може й не згадає.

— Нічого. Хоча б побачуся з нею. Навряд чи ще колись доведеться. Я тут проїздом, а до цього багато років не був у цьому місті.

Тим часом ми піднялися до квартири Анастасії Павлівни, і Олексій відчинив двері своїм ключем. Пахло тут раніше справді дещо інакше. Але жодних особливо неприємних запахів я теж не відчув. Навколо панував порядок і було відносно чисто. Схоже, онук Олексій зовсім непогано дбав про нашу літню вчительку.

— Якщо не важко, зніміть взуття, будь ласка. Там у тумбі є капці, – звернувся до мене Олексій.

Я виконав його прохання і нерішуче увійшов до кімнати.

Анастасія Павлівна напівлежала, відкинувшись на купу подушок.

— Баба Настя, до тебе гість, – приглушеним голосом вимовив молодий чоловік.

Колишня моя класна керівниця одразу ж розплющила очі й кілька секунд озиралася довкола невидющім поглядом.

— Олексію, це ти? – нарешті, зупинивши погляд на своєму родичу, запитала Анастасія Павлівна.

— Я, бабусю. До тебе тут гості.

Олексій підбадьорливо подивився на мене, і я наблизився до ліжка старенької.

— Анастасія Павлівна, ви мене впізнаєте? Я Сергій Карпенко.

Деякий час Анастасія Павлівна, насупившись, вдивлялася в моє обличчя, а потім її губи розтягнулися в усмішці.

— Сергію! Це правда, ти?

— Я! Сивий і з лисиною, але я!

— Зате ти тепер солідний, не те що раніше, дурненький із відстовбурченими вухами, – Анастасія Павлівна ще ширше посміхнулася. – Розкажи про себе, Сергію, як ти живеш? Як твої мама з татом?

— Тата не стало три роки тому, а мама живе в передмісті столиці, у неї там невелике господарство.

— А ти як, одружений, діти є?

— Був одружений, але з дітьми якось не вийшло. А дружина, як у пісні, до іншого пішла.

— Ну нічого, Сергію, які твої роки, зустрінеш ще свою єдину.

— Скажете теж, Анастасія Павлівна, – усміхнувся я. Потім серйозно подивився на свого вчителя, – ви-то самі як?

— А що я, Сергію? Старість як старість, нікому не дано її уникнути. Ноги ось майже не бажають мене слухатися, навіть по квартирі майже не можу пересуватися. І пам’ять іноді підводить. Ось і всі мої болячки. В інших гірше буває, тож я не скаржуся. А ти надовго повернувся?

— Ні, Анастасія Павлівна, через три години потяг у мене. Не міг вас не побачити, так хотілося сказати вам спасибі! За все те, що ви зробили для мене, за ваше розуміння, людяність, за те, що вірили в нас, телепнів!

— Ой, Сергію, перестань мене хвалити, а то мій онук вирішить, ніби я така і є насправді. Ніякої моєї заслуги у справі вашого виховання не було. Ви самі намагалися стати кращими, я лише допомагала вам повірити в те, що у вас усе вийде.

— Тоді спасибі вам за віру і за надію, вони мені в житті дуже допомогли. Анастасіє Павлівно, а як ваші діти поживають? Ви, напевно, вже прабабуся?

Я не втримався від цього запитання і тут же пошкодував про це. Погляд Анастасії Павлівни раптово змінився, очі помутніли, і вона запитала, дивлячись кудись повз мене:

— Про що ви запитали?

— Про ваших дітей, – завмер я.

— А ви хто? Що вам від мене потрібно?

— Анастасія Павлівна, я…

— Баба Настя, приляж, ти втомилася, – Олексій підійшов до старенької і вклав її в ліжко. – Вам пора, я думаю, – повернувшись до мене, промовив він.

Я кивнув і, подивившись довгим поглядом на свою колишню вчительку, вимовив:

— Анастасія Павлівна, ви вибачте мені за все, і ще раз величезне вам спасибі! Я вас дуже, дуже поважаю і люблю.

Не стримавшись, я поцілував стареньку в щоку, але вона вже прикрила очі і ніяк не відреагувала на мій душевний порив.

— Баба Настя, ти відпочивай, я пізніше ще заїду, – сказав на прощання Олексій, і ми разом із ним вийшли на сходову клітку.

Там на нас чекала сусідська дівчинка Ксюша. Побачивши Олексія, щоки її знову залилися рум’янцем.

— Ну як? Провідали свого вчителя? – ніяковіючи під поглядом молодої людини, запитала вона мене.

— Так, Ксенія, спасибі тобі величезне за допомогу. Для мене це дуже багато значило. І вам, Олексію, спасибі за те, що відгукнулися.

— Нічого, мені не складно було. Я ж знаю, як баба Настя дорожила своїми учнями. Про кожного з них дбала, немов про рідну дитину.

— Це точно, – згідно покивав я.

Мені хотілося запитати в родича Анастасії Павлівни про її дітей і взагалі про те становище, у якому опинилася старенька. Але тут сусідні двері відчинилися, і з-за них висунулася кучерява руда голова.

— Ксюшо, ти куди пропала?

— Мамо, я тут. Я зараз.

Я в усі очі втупився на маму Ксенії. Переді мною була точна копія моєї однокласниці Олени Шувалової. Тільки трохи постаріла копія.

— Оленка? – зірвалося в мене з язика.

Жінка впилася в мене уважним поглядом.

— Вибачте?

— Ви… Ти Олена Шувалова чи в мене галюцинації?

Мама дівчинки ще пильніше вдивилася в моє обличчя, але, мабуть, зміни в моєму зовнішньому вигляді були істотнішими, ніж я міг припустити.

— Сергій Карпенко перед тобою, – розплився я в усмішці.

— Сергійко? О! Точно! Очі ті самі. Тільки де твоя шевелюра, не зрозумію!

— Ой, не тисни на хворий мозоль! У молодості я так жадав, щоб зачіска в мене була менш пишною, навіть якось раз хотів поголитися наголо. А тепер саме якось вийшло.

— Сергійко! І справді, Карпенко власною персоною! А ти до Анастасії Павлівни приходив?

— Ну, я піду, напевно? – перервав нашу розмову Олексій.

— Так, так, Олексію. Ще раз дякую вам.

Коли Олексій почав спускатися сходами, Олена запропонувала:

— Сергію, може, зайдеш до нас ненадовго? Поговоримо про те про се.

Я подивився на годинник. До потягу ще було небагато часу, тому я погодився і увійшов слідом за Оленою та її донькою в їхню квартиру.

Тут було дуже затишно і панував ідеальний порядок. Якимось шостим чуттям я здогадався про те, що Олена живе тут тільки з донькою, і навіщось запитав:

— А чоловік?

— Немає, – усміхнулася колишня однокласниця. – Сім років тому втік до моєї подруги. І найприкріше те, що через місяць одумався і почав проситися назад. Але я вже, природно, його не прийняла. І чого вам, мужикам, кортить? Думаєте, в іншому місці ситніше нагодують, чи що?

— Чого це відразу «нам, мужикам» кортить? У мене, між іншим, дружина теж до іншого втекла, тож не тільки чоловіки скачуть по чужих барлогах.

Олена зітхнула.

— Ти маєш рацію, і деяким жінкам така поведінка притаманна. І як твоя колишня дружина? Усе ще живе з тим, до кого втекла?

— Звідки я знаю? Я якось не цікавився її життям після цього. Слухай, Олено, а ти давно тут живеш? Я хотів про Анастасію Павлівну дізнатися. Що там із її дітьми, чому за нею доглядає якийсь онук її сестри?

— Я сюди після розлучення переїхала. У цьому районі квартири дешевші, а мій чоловік, коли усвідомив те, що я його назад не прийму, вирішив розділити наше житло за всіма правилами.

Ось на ті кошти, що нам із Ксюшкою перепали, ми й купили цю квартирку. Кімнати суміжні, але все ж у кожної з нас є свій куток. З підлітками знаєш, як складно?

Трохи порушив їхній особистий простір і все, ти ворог номер один. А з приводу сина і дочки Анастасії Павлівни, Сергію, навіть говорити не хочеться.

Мені здається, саме через них здоров’я нашого класного керівника так погіршилося. Коли Анастасія Павлівна почала іноді плутати імена і події, вона сама так налякалася, що попросила когось зі своїх дітей забрати її до себе. Її діти – і син, і донька, обидва живуть у столиці. І наскільки я знаю, вони обидва цілком забезпечені й успішні люди.

Син і дочка Анастасії Павлівни на її прохання приїхали тоді сюди і влаштували тут справжній скандал. Кричали один на одного так, що весь під’їзд чув. Усі не могли вирішити, кому саме тепер тягнути цю ношу.

— Яку ношу?

— За мамою своєю ходити. Вони не соромилися у висловлюваннях, обидва кричали про те, що не збираються гній з-під старої виносити.

— Як же так? Вона ж їм усе віддавала! У люди вивела! Це завдяки їй вони стали забезпеченими й успішними людьми!

— Я знаю. І всі це розуміють. А Анастасія Павлівна після того випадку зовсім замкнулася в собі. Соромно їй було навіть сусідам в очі дивитися. Добре, що Олексій, за нею доглядає.

Він молодець, усе для неї робить. Ми йому допомогу постійно пропонуємо, тільки він і сам чудово справляється. А діти Анастасії Павлівни тут більше й не з’являлися, задоволені, напевно, що за мамою їхньою хтось інший ходить, і живуть собі, розкошуючи, не обтяжені власною совістю.

— Оце так справи! А я все ніяк не міг узяти до тями, чому Анастасія Павлівна за однієї згадки про її дітей одразу зажурилася і навіть начебто перестала мене впізнавати. Хоча до цього ми з нею прекрасно спілкувалися, згадували минуле і таке інше. І вона мені здалася абсолютно при здоровому глузді. Потрібно було Олексію ще мільйон разів подякувати за таке ставлення до нашого літнього педагога!

— А ти приїжджай першого лютого. В Анастасії Павлівни ювілей буде. Ми вирішили всім класом зібратися і привітати її. Тоді й висловиш ще раз подяку родичу Анастасії Павлівни.

Олена з усмішкою подивилася на мене, чекаючи відповіді.

— Я постараюся, Оленко. Обіцяти не буду, але спробую вирватися.

На тому ми й розпрощалися з моєю колишньою однокласницею. А тільки-но я дістався до дому, як одразу ж зателефонував своїй мамі.

— Мамо, я в місті. Як ти? Як тиск, як цукор? Ночами як спиш?

— Та все більш-менш, синку. Щось сталося? Голос у тебе якийсь стурбований. Як з’їздив у відрядження, усе добре?

— Усе добре, мамо. Я до тебе завтра приїду, гаразд? І на всі вихідні залишуся! По господарству допоможу і так просто побачимося.

— Приїжджай, звісно, синку. Тільки що тобі всі вихідні в глушині стирчати? Ти ж начебто на виставку якусь збирався?

— До біса всі виставки! Мамо, я за тобою скучив!

Я анітрохи не лукавив. Відтоді, як Олена розповіла мені про дітей Анастасії Павлівни, на серці в мене лежав величезний камінь, і мені весь час здавалося, що і я не такий уже й гарний син і не надто дбаю про свою маму.

Далі час полетів непомітно. Я поринув у своє звичне життя і хоча частенько згадував про свою колишню вчительку, все ж уже постійно не розмірковував про все те, що мені довелося дізнатися про неї.

Немов заєць, який на ходу поміняв шубку, проскочив новий рік. За ним пролетіли всі наступні свята, і ось січень уже наближався до свого кінця, а десь вдалині замаячила до неможливості бажана весна.

Дзвінок Олени став для мене повною несподіванкою.

— Сергію, ну як, ти валізи вже пакуєш? – весело запитала колишня однокласниця.

— Які валізи? – не зрозумів я.

— Ну як? Перше лютого післязавтра, сподіваюся, ти не забув про те, що у твоєї улюбленої вчительки цього дня ювілей?!

— Точно! Я забув, Оленко, каюсь.

— Каятися не обов’язково, ти, головне приїжджай.

Подумки прикидаючи, чи зможу я вирватися на кілька днів, я пообіцяв Олені передзвонити їй пізніше. Але не витримав і, щойно повісивши слухавку, буквально відразу ж набрав її номер.

— Олено, я приїду, обов’язково приїду! – радісно промовив я, уже починаючи смакувати майбутню поїздку і зустріч з усіма моїми старовинними приятелями.

***

Веселощі наші були в самому розпалі. Розмови не замовкали, сміх, жарти, слова подяки на адресу нашого вчителя. Кілька хлопців навіть виконали для ювілярки пісню власного авторства.

Анастасія Павлівна сиділа в кріслі, вся така ошатна, навіть із зачіскою, і весь вечір усміхалася, дивлячись на нас. Вона жодного разу не переплутала наші імена, згадала абсолютно кожного, і, взагалі, протягом того вечора жодних особливостей у її поведінці нами помічено не було.

Олексій, родич нашої іменинниці, теж був присутній на цьому торжестві. Тож слів подяки Олексій того вечора наслухався вдосталь, і його вуха вже стали не червоними, а кольору марсала. Хлопець дивувався, за що саме його хвалять, і тому страшенно бентежився щоразу, коли хто-небудь із нас тиснув йому руку і говорив спасибі.

І ось посеред наших веселощів у квартирі пролунав дверний дзвінок. Ми вирішили, що це з’явився Ігор Костенко, який запізнився, Олексій пішов відчиняти двері.

Коли з передпокою пролунав гучний незадоволений голос, ми всі відразу затихли.

— Що тут узагалі відбувається? Ви при своєму розумі? Людина хвора, а ви тут влаштували гулянку!

До кімнати увійшла жінка в норковій шубі. За всього бажання я ніяк би не зміг би впізнати в ній доньку Анастасії Павлівни, але якимось чином відразу зрозумів, хто переді мною. Здогадалися про це і всі інші. Гості Анастасії Павлівни відразу замовкли, ми не розуміли, як поводитися в такій ситуації.

Кожен із нас, що сиділи за столом, чув про те, як вчинили діти нашого колишнього класного керівника зі своєю рідною матір’ю, але втручатися в чужі сімейні стосунки ніхто з нас не хотів. Справа ця невдячна. До того ж, цілком могло бути так, що Анастасії Павлівні не сподобалося б наше невдоволення, висловлене на адресу її рідної доньки.

— Олексію, а хто це? – несподівано пролунав голос іменинниці.

— Мамо, досить! – ще більше підвищивши голос, промовила гостя. Потім обернулася і подивилася на Олексія. – Так, щоб через п’ять хвилин тут нікого не було. Треба ж було додуматися пустити сюди весь цей набрід! У тебе зовсім мізків немає? Мало того, що ти перешкоджаєш моєму бажанню відправити матір у спеціалізований заклад для таких, як вона, так ще й…

— Яких, таких як вона, тітко Лізо? Яких? Баба Настя цілком здорова. Для своїх років, звісно. І ми з нею чудово справляємося. До того ж, вона категорично не хоче в лікарню. Запитай у неї сама!

— Недієздатні люди, Олексію, не можуть самостійно приймати таких рішень!

— Ти вважаєш мене недієздатною, Лізо?

Ми всі як один подивилися на Анастасію Павлівну. Старенька якось загадково посміхалася. Не без зусиль вона піднялася з крісла. Двоє її колишніх учнів тут же опинилися поруч і допомогли жінці подолати невелику відстань, що розділяла її з донькою.

— Значить так, Єлизавета. Щоб визнати мене недієздатною, тобі або твоєму братові доведеться дуже сильно постаратися. А поки що я сама вирішую, як мені жити і кого мені запрошувати в гості. За цим столом зараз зібралися всі ті, кого я бажаю бачити. А ось ти з’явилася без запрошення. Тому, ти вже вибач, але я попрошу тебе піти.

— Мамо, ти не в собі. Це дурість якась! Хочеш прогнати власну дочку? Хіба це не показник твоєї внутрішньої нестабільності?

— Олексію, а хто це? Я не чекала ще гостей! Проведи її до дверей, будь ласка.

Анастасія Павлівна відвернулася від своєї доньки і попрямувала назад до свого крісла.

Єлизавета фиркнула і, розвернувшись на підборах, пішла до виходу.

— А ти, Олексію, на що тут сподіваєшся? – почули ми, як Ліза звернулася до хлопця біля самих дверей. – Жадаєш отримати цю квартиру? А ну так, матір тебе, цілком можливо, і ощасливить. А ви селюки і за гірше житло вдавитеся. Ну, щасливо залишатися!

Голосно грюкнули двері. Кілька секунд ще зберігалося мовчання, а потім Анастасія Павлівна спокійним голосом сказала:

— Так, мої дорогі, на чому ми зупинилися? Кирило, здається, розповідав історію про те, як обіграв у шахи обласного чемпіона?

Усі знову враз загомоніли, і за деякий час ніхто вже й не згадував про неприємну сцену, що сталася просто в нас на очах.

Того вечора ми з Оленкою найдовше засиділися в гостях у нашого колишнього педагога. А потім, усупереч усім правилам, Олена пішла проводжати мене до готелю. Після цього, щоправда, я повіз Олену на таксі до її будинку, не наважившись пізньої пори доби залишити наодинці таку молоду і красиву жінку.

З Оленкою ми потім цілий рік листувалися і дзвонили один одному. Двічі вони з донькою Ксюшею приїжджали до мене в Київ, а далі… Далі я збожеволів, приїхав у рідне місто і освідчився Оленці. Розписувалися ми теж у місті нашого дитинства, а після цього зайшли до Анастасії Павлівни похвалитися нашими новинами.

— А я завжди знала, що ви прекрасна пара! – анітрохи не здивувавшись, сказала наша вчителька. – Іноді дивишся на хлопчика і дівчинку і розумієш, який чудовий альянс міг би бути між ними. А зараз, між іншим, я стою на порозі вічності, і переді мною відкриті всі таємниці майбутнього! Так ось. Я бачу, чудово бачу – ви будете дуже щасливі разом! – змовницьким пошепки проговорила Анастасія Павлівна і підморгнула нам.

Олена і Ксенія вже жили у мене в столиці. Оленка влаштувалася працювати в банк, за своєю професією, Ксюха навчалася в ліцеї неподалік від нашого будинку і вже навіть перестала бубоніти з приводу розлуки з красунчиком Олексієм і деякими зі своїх друзів. Друзі у Ксюші стали з’являтися нові, а серед них не менш, на погляд Ксенії, симпатичний хлопчак Вова.

І ось у той самий час нам усім терміново довелося знову їхати в місто нашого дитинства. Анастасія Павлівна пішла з життя, і ми не могли не провести її в останню путь. Юрба з учнів і навіть деякі вдячні за власних дітей батьки йшли за труною Анастасії Павлівни. Попереду всіх ішов її Олексій. Хтось із однокласників казав, ніби син Анастасії Павлівни з’являвся ненадовго, щоб попрощатися з матір’ю. А ось Ліза – рідна дочка нашого вчителя, так і не приїхала на прощання.

Бог їй суддя, у нашого класного керівника і без неї було достатньо провідників до того самого порога вічності, про який вона говорила. Але все ж таки (хоча переді мною і не відкрито таємниць Всесвіту), я впевнений, коли-небудь Ліза буде страшенно шкодувати про це. І добре, якщо буде.

КІНЕЦЬ.