– А що це ти тут посадила? – запитала Олена Сергіївна, стоячи з лійкою посеред квітника.

– Це ж мальви? У них коріння слабке, їх треба далі від паркану!

Наталя глянула на свекруху й тихо відповіла:

– Я перевірила. Тут хороший дренаж. Вони мають прижитися.

– Ну-ну… Тільки потім не скаржся, що все зів’яло, – знизала плечима Олена і хлюпнула воду на інший бік клумби.

Наталя повернулась до своїх справ, та всередині щось вже закипало. Це не вперше. Вона й Ігор купили невелику дачну ділянку за містом.

Хоч і скромну, але свою. Планували облаштувати затишне місце для відпочинку, вирощувати квіти, поставити гамак, навіть дитячий майданчик – на майбутнє. А з часом усе перетворилося на поле бою.

Олена Сергіївна – мати Ігоря – була жінкою енергійною, господарською, звикла керувати. Як вона казала, «усе має бути по-людськи». Але «по-людськи» в її уявленні означало – як у неї вдома, ще в дев’яностих.

Наталя – молода, з креативними ідеями, мріяла про простір і спокій. Тільки от спокою не було: майже щовихідних на дачі з’являлась свекруха – без дзвінка, без попередження.

Спершу Наталя терпіла. Бо “мама” ж. Бо добра жінка. Бо не хотіла сваритися з Ігорем. Але з кожним приїздом свекрухи межа стиралася: ту штору не так повісила, отой стілець краще переставити, сітку з картоплі винести – «бо пахне не так».

І найгірше – грядки. Наталя обожнювала квіти. Купила мальви, айстри, жоржини, декоративні злаки – все висадила, розпланувала ділянку з любов’ю. А Олена Сергіївна приїхала і… перекопала. Бо “що за мода – садити траву? Тут би помідори краще були!”

Одного разу Наталя застала її з сапкою в руках: та здирала її лаванду, яку вона вирощувала з розсади.

– Це що таке? – здивувалася Наталя.

– Твоє оте… пахне дивно. Я краще петрушку тут посію.

– Це не город! Це наш куточок, наш простір! – зірвалась Наталя.

– Ти мені ще скажи, куди мені ходити! Це ж і мій син тут живе!

Це була перша справжня сварка. Наталя не спала всю ніч, ридаючи в подушку. Ігор мовчав. Він не звик перечити матері, і відчував себе між двома вогнями. Але цього разу Наталя поставила умову:

– Або ти поясниш своїй мамі, що в нас є межі – або ми продаємо дачу.

Наступного дня Ігор поїхав до мами щоб поговорити з нею.

«Мамо, ми любимо тебе. Але це – наш дім. Ми хочемо самі вирішувати, як тут жити».

Олена Сергіївна образилася. Не приїжджала два місяці. Навіть на дзвінки не відповідала. Наталя відчувала дивне полегшення, змішане з провиною. Але й вперше на дачі запанувала тиша.

Восени Наталя дізналася, що вагітна. І перша думка була… про свекруху. Чи сказати? Як сприйме?

Сказали разом. Олена мовчала, потім сіла й сказала:

– Вибач. Я думала, якщо не допомагаю, то мене не буде в вашому житті. Але, мабуть, допомога – не завжди копати грядки…

Вони мовчали. Потім Наталя посміхнулась:

– Мамо, я дуже хочу, щоб ви були з нами. Але… іноді просто поруч. Без команд і вказівок.

– Домовились, – відповіла свекруха і обійняла її вперше по-справжньому.

З того часу все змінилось. Олена Сергіївна приходила вже не з сапкою, а з бульйоном. Не щоб перекопати, а побавити онука, поки Наталя дрімала. Ігор жартував, що тепер на дачі три господарки – і кожна на своєму місці.

Одного літнього вечора, вже за рік після народження Сашка, Наталя гортала фотоальбом. Там була Олена, яка тримає онука в гамаку. Вони сміялися. Далі – фото клумби, яку вони садили разом. Мальви. Прижилися.

Наталя посміхнулась і написала коротке повідомлення:

«Мамо, дякую вам. Не за розсаду, не за пироги. А за те, що вмієте бути поруч так, як потрібно. Любимо вас».

У відповідь – емодзі-сердечко.

Щастя в родині – це не відсутність сварок. Це бажання чути одне одного, це не сказати, як краще, а запитати: як тобі зручніше?

Бо справжні стосунки — це не про те, хто головніший. А про те, хто ближчий.

Джерело