— А що робити? Зібрала все в один великий чорний пакет, у яких сміття виносять, відвезла до неї на дачу, біля хвіртки залишила, зателефонувала, щоб забирала, — розповідає Світлана.

— Цікаво, продавати піде? Доньці віддасть? Чи викине? Речі ж ношені, що не кажи, — розмірковує подруга жінки.

— А мені, власне, все одно, нехай діває, куди хоче. Так, речі ношені, старший у мене на ногу «важкий», взуття ледь-ледь витримує після нього, але нічого, там іще є кросівки міцні, на місяць носіння їх точно вистачить. А іграшки — так, половина зламаних, щось та відвалилося вже. Я в батьків у підвалі все вигребла, а то скаже, що щось собі залишила, — відповідає Світлана.

Світлана заміжня. Вдруге. Від першого шлюбу син, якому 8 років, і від другого шлюбу син — три роки нещодавно йому виповнилося. Свекруха у Світлани, щоправда, тільки одна — колишня.

З першим чоловіком молода жінка розлучилася, коли синові був усього рік і два місяці. Поїхала з ним із квартири, що належала матері колишнього, до своїх батьків, вони їй і допомагали, поки в декреті сиділа.

З колишнім стосунки були погані, з його матір’ю — кращі. І після розлучення становище не змінилося, батько дитиною практично не цікавився, тільки аліменти платив.

Регулярно і в повному обсязі, цього не відняти. Але мати колишнього з онуком контакту втрачати не хотіла: телефонувала, писала, відвідувала, купувала хлопчикові щось з одягу та іграшок, водила гуляти. Зараз іноді просить онука відпустити до неї на дачу.

Світлана не заперечувала: бабуся ж, до того ж — має право, та й навіщо позбавляти сина рідні по батькові? Колишній чоловік щасливо одружений, у другому шлюбі донька зʼявилася, їй зараз майже 5 років. Живуть у тій самій квартирі, у якій і Світлана будувала свою першу сім’ю. Як свекруха ставиться до онуки, Світлана не в курсі, не настільки вона близька з матір’ю колишнього. Більше у свекрухи немає онуків, та й син усього один був.

Світлана 4 роки тому теж особисте життя влаштувала. Як це часто буває, з чоловіком, якого раніше й не помічала, а вона, як виявилося, завжди йому подобалася. Другий чоловік жив через під’їзд від дівчини своєї мрії, коли помітив, що вона повернулася додому, став виходити спеціально в той час, коли Світлана гуляла з дитиною.

Він сирота, однокімнатну квартиру отримував від держави на тимчасове проживання поки стоїть в черзі, є якісь далекі родичі, але майже не спілкуються з ним. Потихеньку у Світлани та Павла зав’язалися стосунки, стала йти до нього з ночівлею, коли син засинав і залишався під наглядом бабусі й діда. Потім прийшло рішення спробувати ще раз вийти заміж.

Вийшла, купили в іпотеку двокімнатну, з часом сподіваються розширитися, із грішми зараз не дуже, тільки-тільки з декрету вона вийшла. Але потихеньку все вирівнюється.

— Ой, ну я не можу сказати, що ми сильно економили, — продовжує Світлана.

— Не голодували, від необхідного не відмовлялися. Але в декреті всім важко. Хоча… так, гроші й доходи — поняття відносне. На іпотеку вистачало, на речі — теж, харчувалися нормально. Тож я не вважаю, що колишня свекруха мене прямо облагодіяла, узявши витрати на онука на себе. І колишній платив, і свекруха робила подарунки хлопчикові, які хотіла і коли хотіла.

Спілкуватися з онуком мати колишнього не перестала і після нового заміжжя Світлани. Домовлялися, свекруха приходила, відводила онука до себе або забирала гуляти. Повертала з гостинцями, могла купити якісь простенькі «одноразові» іграшки. На свята дарувала костюмчики, черевички.

Словом, звичайна турбота бабусі про онука. Батьки Світлани теж багато всього дарують онукам. Особливо мама, так і каже:

— Якщо побачу якусь симпатичну річ, просто руки сверблять, купую.

Особливо багато всього було куплено старшому синові торік: до школи. Дитина росте, цього року Світлана знову щось докуповувала. І вона, і її новий чоловік не вважають негожим, якщо від старшого хлопчика в сім’ї щось переходить до молодшого.

Це звичайна практика. І на старшого Світлані щось віддавала подруга і далека родичка, і на молодшого віддають — у сусідки син підріс, у другої — донька, речей багато.

Залишалися й ті речі та іграшки, що купувала онукові колишня свекруха. Ніколи нічого вона Світлані не говорила. До недавнього часу.

— Ми у вихідний гуляти вийшли. Я і хлопчики, — посміхається Світлана. — Перед цим свекруха дзвонила щодо забрати онука на кілька днів на дачу. Я вивела хлопців із розрахунком, що вона старшого відвезе.

При нас — пакет із його речами, ну і мій рюкзак з усім, що може на прогулянці знадобитися. Я значення не надала, у чому молодшого гуляти вивела. Він спочатку на гірці з братом катався, потім сів у пісочницю.

У цей момент і з’явилася колишня свекруха. З онуком привіталася, зі Світланою перекинулася кількома фразами, потім звернула увагу на другого сина невістки. Світлана одразу помітила, як змінився вираз обличчя мами чоловіка. Насупилася, губи підібгала.

— Я за цей костюмчик, між іншим, хороші гроші віддавала свого часу! А твоя дитина в ньому сидить у пісочниці, як порося весь брудний.

Світлана спочатку не зрозуміла навіть, просто сказала, що старший син костюмчик уже відносив, він не новий, є плямочка, яка так і не відіпралася.

— Ось, бачиш, плямочка! Про що я і кажу!

— Так пляма ще ваш онук поставив, потім виріс, тепер його брат цей костюм носить на прогулянки у дворі.

— А я речі купувала, між іншим, своєму онукові, щоб він носив, щоб він у них грав, щоб він їм радів. Я не наймалася чужу дитину постачати, вже вибач, Світлано! Якщо мій онук виріс із моїх подарунків — поверни ці речі, а не заощаджуй за мій рахунок сімейний бюджет зі своїм новим чоловіком. Якщо грошей не вистачає, думати головою треба було, а не наступного народжувати!

Світлана наостанок запитала лише, чи не передумала свекруха забирати сьогодні свого онука? Не передумала? Тоді, ось, пакет із його речами. Привезете, як домовлялися, хлопчика. Крапка.

Увесь наступний день Світлана провела в пошуках і пригадуваннях: що дарувала онукові її колишня свекруха і де це може бути, якщо ще не викинули.

З чоловіком навіть з’їздили на машині до батьків, вигребли й від них іграшки, старе взуття, якісь футболки, що залишалися в них як домашні, якщо онуки прийдуть і буде потрібно переодягати.

А потім Світлана сама поїхала з цим пакетом на дачу до свекрухи. Повернула, сказавши ще, що решту було давно викинуто, але більше в її домі ані нитки немає з того, що купувала дбайлива бабуся.

Крім, зрозуміло, того, з чого хлопчик ще не виріс. Але в міру виростання сина, речі вона зобов’язується бабусі повертати, навіть ті, які стануть непридатними. Замість смітника — до колишньої свекрухи. Для звітності.

— Онучці її цього не треба, — посміхається подруга. — А є ж і таке, що стороннім уже й незручно віддавати. От де й за скільки років із неї свекруха вилізла. Так уже.

Сумна правда життя в тому, що навіть найближчі люди можуть бути егоїстичними. Але що робити, коли родичі, які мали б підтримувати, починають дорікати за речі, подаровані колись із доброго серця?

І як уникнути подібних ситуацій, коли стосунки в родині стають схожими на торговельні, де кожен веде рахунок подарункам і послугам?