— Ох, немає в мене помічників, одні баби в хаті, — щоразу бурчав батько, коли треба було щось полагодити чи перетягти важке.

Днями привезли дубовий стіл. Батько зекономив, оплатив доставку лише до під’їзду. Думав когось із мужиків місцевих попросити, дасть сотню, і вони разом затягнуть на їхній третій поверх.

У них п’ятиповерхівка, ліфта немає. Та й роботи там на десять хвилин, а за підйом дорого просять!

Але як на зло поруч нікого не було.

Коли не треба, за облізлим столом у дворі мужики стукають фішками, в шахи грають. Відпочивають, мружачись на сонечку, і завжди раді на свої потреби підзаробити.

А тут нікого, дощ почав накрапати, залишаючи темні плями на картонній упаковці.

Стіл добре хоч розбірний, тато, лаючись, поставив Таню біля під’їзду чатувати й тягав додому сам стільницю, потім ніжки стола та кріплення.

— Ну ні в чому не щастить, ну як жити? Так про сина мріяв, заради цього й одружився, як порядний, а вона дівку мені подарувала, ну треба ж. І ж баба Катя з села переконувала, що хлопець буде, не інакше як підмінили, — бурчав батько.

Таня до цих слів давно звикла, вона знала, що чекали хлопчика, татко хотів його Митьком назвати, а зʼявилася на світ вона, Таня.

Історію цю сімейну від неї не приховували, мати казала, що лікарі їй одразу під ніс сунули дитину, щоб вона на її принади подивилася.

Акушерка суворо запитала:

— Ну що, мамочко, хто тут у нас? Дивись як слід, ось у нього брязкальця тут які, хлопець у тебе, хлопець!

Але матері потім стало так погано, вона майже не пам’ятала, що бачила.

Та й усе інше було як у тумані.

Акушерка тоді закричала чомусь:

— А це ще що? Ну ж бо тужся, напевно, послід пішов, давай не спи…

Коли їй годувати дівчинку принесли, мати стала від неї відмовлятися, просила їй сина повернути, мовляв, підмінили.

Але їй суворо сказали, що такого не може бути, донька в неї, дівчинка, переплутала вона в тому стані й усе…

— Ну що, як стільницю тягти будемо? — суворо запитав батько Таню. — Ну ж бо давай підмогни, дарма що тебе годую? Давай, тягни, он яка виросла, як гуляти, то сили є!

І Таня, зігнувшись, тягла з батьком це важке дубове диво.

Та й взагалі Таня завжди намагалася таткові допомогти, хоч трохи замінити йому сина, якого він так хотів.

Вона вішала з ним карнизи, свердлила дрилем отвори в бетоні. Штробила стіни, коли вони міняли проводку. Ставила новий унітаз, клеїла шпалери й фарбувала стіни.

Батько у Тані з бригадою ремонтом займався і мріяв із сином у парі працювати.

І Таня щосили старалася, їй і самій це заняття подобалося.

— От зробимо ремонт у багатому домі й машину купимо, — мріяв татко.

Але їм поки такі замовлення не траплялися, видно, рівень не той.

Але одного разу якийсь батьків друг сказав, що за містом будинок терміново продається.

— Там така історія мутна, чиновник один був хабарником. Його майно конфіскували, а самого посадили.

Дружина з горя отруїлася, не витримала сорому й злиднів, а цей будинок старий його синові належить.

Хлопець хоче його продати дорожче, але спочатку зробити косметичний ремонт, платить непогано, берешся?

Батько загорівся, Таню з собою взяв, і вони поїхали за місто з мужиком із батькової бригади, звали його Георгій Васильович, але всі мужики його Жоржем кликали.

У Жоржа була стара іномарка, батько Тані цокав язиком:

— Ну що, Танюхо, допомагати будеш? Тоді таку тачку з тобою теж купимо, водити тебе навчу!

Потім батько до Жоржа повернувся й з усмішкою додав:

— А що робити, мужика другого в нас у сім’ї немає, одні баби, навіть кішка. Добре хоч Танюха в мене вміла, все може, за що не візьметься. Ну не як мужик, звичайно, але на безриб’ї і так добре.

Таня не ображалася, знала, що татко її любить, і слова ці жартівливі.

Вони, звичайно, часом зачіпали її, Таня ж не потвора якась, інші татки он таких доньок принцесами кличуть, наряджають і балують.

А вона волосся гумкою збере у хвіст, щоб не заважало, і з татком працює як кінь. Але, може, він колись зрозуміє, що це тому, що вона його дуже любить.

На місці за вказаною адресою на них уже чекав якийсь хлопчина.

— Здрастуйте, я Віталій, а це той самий будинок, подивіться обсяг робіт.

Хлопець був якийсь похмурий і прибитий, ну, напевно, на нього так подіяло те, що з батьками його сталося.

Звик, мабуть, тусити із золотою молоддю, а тепер останнє розпродує.

— Ну чого, показуй свою розвалюху, — навмисне принизив зовнішній вигляд будинку батько, щоб ціну набити.

— Та мені б подешевше, тільки зовні, а так будинок міцний, ви всередині ще подивіться.

Віталій пішов відчиняти будинок, а Жорж просто штовхнув у плече батька:

— Серьога, ти глянь, хлопець цей вилитий твоя Танька, та й на тебе схожий, ніби він твій син, а не того хабарника!

— Та пішов ти, що мелеш абищо, якби в мене син був, він би як я був, на мене ж подивись. А цей недолугий ні грама не схожий!

Батько плюнув убік від образи на дурні слова, а Жорж зареготав:

— Та вилитий, Танюхо, ти хоч сама подивись!

Поки вони ходили й оглядали будинок, міряли, скільки треба купити матеріалу, й обговорювали колір, Таня мимоволі дивилася на Віталика.

І справді дивно, вона ніколи не бачила, щоб хтось так на неї був схожий. Здуріти просто.

Віталій її погляд на собі відчув і теж відволікся. І потім постійно на неї озирався й з подивом розглядав, значить, теж помітив їхню схожість.

Але потім вони попрощалися, домовившись про початок робіт, і роз’їхалися.

А в Тані так і засіло в голові питання: і як це може чужий хлопець бути як дві краплі води на неї схожий?

Ремонт будинку Таню захопив.

Жорж із батьком залучили ще й мужиків із бригади. А Таня зайнялася дизайном, їй це найбільше подобалося.

Це, звичайно, не бозна-який будинок, але господарю Віталію, схоже, було начхати, як вони зроблять, аби чисто й недорого.

І Таня включила фантазію й робила так, немов сама в цьому будинку жити збиралася.

Коли будинок був готовий, Віталій приїхав прийняти роботу й оплатити залишок.

І Таня не витримала, сама до нього підійшла:

— Слухай, ми, напевно, більше ніколи не побачимося, але тобі не дивно, що ми з тобою такі схожі?

— Звичайно, дивно, але було незручно про це говорити, не хочу нікого турбувати. Тим більше, що я тепер як вигнанець, старі друзі всі відвернулися.

— Хочеш, будемо спілкуватися, ну хоча б… як брат і сестра? — несподівано зірвалося з язика у Тані.

Але Віталик чомусь дуже її словам зрадів:

— Звичайно, хочу, мені взагалі, поки ремонт ішов, так подобалося на тебе дивитися, на твого батька й на цього дядька Жоржа!

Мої завжди були пихаті й брехали постійно, та й взагалі…

А тут ви ніби рідні, мої, з такими людьми все моє оточення зверхньо спілкувалися, а я терпіти не можу, коли цінують не за душу, а за доходи, — і Віталій вперше за все знайомство усміхнувся.

— Ти чого там із цим недолугим шепотілася? Не здумай, сподіваюся, хоч мій зять буде нормальним мужиком! — вдома пригрозив батько Тані.

— Та кинь, тату, ми просто дружимо, хороший хлопець, — стала захищати Віталика Таня, але батько її й слухати не хотів:

— Не дурій, я тебе попередив!

Таня ж із задоволенням стала з Віталиком спілкуватися.

Вони могли гуляти й мовчати або піти десь перекусити й годувати качок на ставку.

У Тані було дивне відчуття, з одного боку, вони так дивовижно розуміли одне одного, аж страшно було. Вона тільки подумає, а Віталик одразу каже або навпаки.

Адже виходить, що вони знайшли одне одного, вони дві половинки?

Але в Тані не було до нього того почуття, яке називають коханням, він був їй близький як брат.

Та ще ця дивна їхня схожість, нічим не пояснювана…

— Тань, я тобі одну річ хочу розповісти, але ти тільки не смійся, — одного разу сказав Віталій.

– Мені моя бабуся, помираючи, сказала по секрету, що я не рідний син моїм батькам.

Що в матері зʼявився неживий хлопчик, а з нею в палаті інша жінка лежала, у тієї була двійня. Ну й мене підмінили, віддали їй за гарну винагороду.

А тій просто сказали, що в неї дівчинка й усе.

— Та ти що, справді так сказала? Так хіба буває? А що ти раніше не казав? — у Тані серце закалатало від неясного передчуття.

— У бабусі вже з пам’яттю було погано, вона багато дивного говорила, і я вирішив, що це чергові її вигадки.

— Слухай, а коли в тебе день народження, мені до твоїх слів і в голову не приходило спитати, ну кажи! — від свого здогаду Таня просто була не в собі.

Віталій сказав.

— І в мене того ж дня й року, це не може бути випадковістю, ходімо до моїх батьків скоріше й усе їм розповімо! — ледь не задихнулася від хвилювання Таня.

Сергій Іванович зустрів це припущення недовірливо:

— Він мій син? Що за нісенітниця, та хіба такий був би мій син? Та я он який, і в плечах, і взагалі. А цей, та сама глянь!

Зате мама просто скам’яніла, побачивши Віталія.

Потім отямилася, стала озиратися й, як робот, повторювала одне й те саме:

— А я ж і казала, казала їм, поверніть мені сина, якого я (розповідь спеціально для сайту Рідне слово) бачила в той день, а вони вкрали, відняли його, а я відчувала!

Сергій Іванович усе ж наполіг на тесті.

— Ну хіба це мій Митько? Та досить мені голову морочити цим Віталиком, бабські вигадки якісь! — обурювався батько.

Але коли тест показав, що Віталик їхній син і брат Тані, батько був приголомшений.

Спочатку ходив і бурчав:

— Та Танька моя набагато краща, ніж цей індик! Характер не мій, вигадали тести ці, людей обманюють!

Але потім визнав, соромився, правда, довго Віталика, але став звикати, вчити по-своєму.

Таня тепер відчувала, що вона в сім’ї улюблениця батька, от вона й дочекалася цього нарешті.

Так і стали вони жити.

З батьком Віталія, який тепер сидів, там щось трапилося, і за якісь борги його позбавили життя.

Віталій тепер живе з батьком і матір’ю в п’ятиповерхівці.

Батько вчить його чоловічим навичкам, але у Віталія інша освіта, і він зі своєї роботи йти не збирається.

Планує підзаробити й купити своїм батькам нову квартиру в будинку з ліфтом.

Таня ж вийшла заміж за свого однокласника, який за нею давно залицявся.

І живе в тому самому будинку, недаремно вона його під себе ремонтувала, як відчувала, що й справді там житиме.

Тепер у Тані все стало на свої місця, порожнеча в душі заповнена. Вона знайшла одразу дві свої половинки — коханого чоловіка й брата.

Усе ж таки у світі є справедливість, усі отримали те, що заслужили…

КІНЕЦЬ.