– А родичі в нього якісь є? – Запитав головний лікар, кинувши задумливий погляд на літнього чоловіка, що лежав на лікарняному ліжку. – Може, встигнуть приїхати, щоб попрощатися?

– Є і син, і дочка, – відповіла медсестра. – Але ж вони не приїдуть. Сказали, що їм ніколи.

– Зрозуміло… Отже, нікого немає. Шкода. Що ж, тоді чекатимемо, – сказав він, подивившись на годинник.

– Чого чекати, Аркадію Вікторовичу?

– Ну, як чого?

Лікар підійшов до ліжка, на якому лежав пацієнт, і обережно взяв руку чоловіка, намагаючись намацати пульс.

– Цей день для нього останній… І, зважаючи на все, жити йому залишилося всього кілька годин.

…Микола Тимофійович прожив довге, але непросте життя. Він двічі був одружений і двічі розлучався. Чому?

– Та тому, як виявилось, Микола не міг мати дітей, а жінки, з якими він жив, дітей дуже хотіли. Але лише своїх – не названих. Адже у них, на відміну від нього, жодних проблем зі здоров’ям не було.

І знаєте, що було найприкріше?

А те, що кількість справді безплідних чоловіків у всьому світі становить рівно один відсоток.
Рівно один…

І Микола примудрився потрапити саме до цього одного відсотка, а не до тих дев’яносто дев’яти, коли проблему з чоловічою репродуктивною функцією так чи інакше можна вирішити.

Коли йому виповнилося тридцять шість років, він уже навіть не мріяв про те, щоб знайти сім’ю.

Але доля звела його з Вірою.

Вона була молода, гарна і… з двома маленькими дітьми на руках. Одній дитині було п’ять років, другій – три роки. І в неї теж було за спиною два невдалі шлюби.

Але це не головне. Головне, що Микола та Віра, попри все, покохали одне одного.

І це було те саме кохання, яке на все життя. Тому Микола, недовго думаючи, зробив пропозицію Вірі. А вона радо погодилася стати його дружиною.

– Навіщо, Колю? Навіщо тобі потрібна жінка із чужими дітьми? – казали йому друзі та знайомі. Та й батьки його теж були незадоволені вибором сина.

А Микола, посміхаючись, завжди відповідав:

– Це не чужі діти. Це… мої діти!

І щоб підтвердити свої слова, одразу після весілля він усиновив Костю та взяв за дочку Олю.

У той момент Микола був найщасливішою людиною у світі, адже тепер мав кохану жінку і… сім’ю, якої йому так не вистачало.

Тепер у його житті з’явився сенс.

Він, нарешті, припинив відчувати себе непотрібною і марною людиною.

Ось тільки щастя було не довге. Віра рано пішла з життя, залишивши Миколу одного із двома маленькими дітьми. І йому довелося виховувати сина та дочку одному.

– Навіщо, Колю?! – кричала мати. – Навіщо тобі потрібні чужі діти? Віддай їх у дитячий будинок, чи нехай про них дбають їхні рідні бабуся та дідусь. У них же є родичі!

Але Микола не покинув їх. Як можна було кинути дітей, яких він завжди вважав своїми?

Хоча, чого гріха таїти – спочатку йому було дуже страшно: боявся, що не впорається.

Тому, що дітей ростити – це не мішки ворочати. Тим більше коли в тебе не одна дитина, а цілих дві.

Тим більше коли це хлопчик і дівчинка, і до кожного з них потрібен свій підхід.

Але, мабуть, найскладніше було те, що діти знали, що Микола доводиться їм нерідним батьком. Про це їм бабуся з дідусем розповіли, коли Віри не стало.

І чим дорослішими Костя та Оля ставали, тим частіше вони йому про це нагадували.

– Олю, я ж просив не приходити додому пізніше десятої години вечора, – втомлено говорив Микола дочці.

– Ти мені не батько, щоб указувати. І взагалі – мені чотирнадцять років. Я вже доросла, зрозуміло, тобі?

– Костю, допоможеш мені у квартирі прибратися? – звертався Микола до сина. – Бо мені сьогодні ще на роботу. Боюся, не встигну.

– Вибач, мені ніколи. Мені треба гру терміново пройти. І в хатні працівники я не наймався, якщо що.

Непросто було виховувати дітей. Дуже непросто. Але Микола впорався. Бо розумів, що якщо не він, то більше ніхто про них не подбає.

Батьки Віри жили дуже далеко і… не особливо горіли бажанням брати участь у житті онуків, тому що їхні біологічні батьки – а вони у них були різними – вели асоціальний спосіб життя. Один був карним злочинцем, другий – хронічним пияком.

На допомогу Миколі не було звідки чекати, тому він справлявся зі своїми проблемами сам.

І порядок у будинку підтримував, і готувати навчився, і на двох роботах працював, бо… грошей постійно не вистачало.

І жодного разу він не дорікнув дітям за те, що вони відмовляються йому допомагати. Жодного разу не підвищив на них голосу. Він ніколи не відмовив їм, коли вони про щось його просили.

А вони просили, тому що, який би складний не був у них характер, вони таки були ще дітьми, і без допомоги дорослої людини не могли обійтися.

Друзі та знайомі часто питали у Миколи:

– Ти не думаєш про те, щоб власне життя влаштувати?

На це Микола Тимофійович завжди відповідав:

– Та кому потрібний чоловік із причепом? А якщо чесно, то в мене воно і так є, особисте життя – це мої діти та все, що з ними пов’язане. Я живу тільки для них і заради них.

Любив Микола Тимофійович своїх дітей. Більше життя любив. А ось вони його не змогли полюбити.

Та що там любити – вони навіть поважати його так і не навчилися… Ставилися до нього, як до чужого. Попри те, що Микола зробив для них. Чому так вийшло – важко сказати. Та і який сенс шукати причини, якщо вже все сталося.

Коли Костя та Оля стали повнолітніми, вони поїхали з рідного дому і почали влаштовувати своє життя.

Про свого батька, який їх виростив і котрого вони за батька ніколи не вважали, діти рідко згадували.
В основному зверталися до нього лише тоді, коли їм потрібні були гроші. То на платіж за споживчим кредитом не вистачає, то на ремонт автомобіля треба.

Микола ніколи дітям не відмовляв.

Не відмовив він і тоді, коли Костя та Оля, приїхавши до нього одного разу, попросили, щоб він продав свою квартиру.

– Батьку, ти ж все одно вже старенький, а нам за тобою доглядати ніколи. Давай ми тебе в будинок для літніх людей визначимо, а квартиру твою продамо. Нам просто дуже потрібні гроші!

Квартира була трикімнатною, коштувала вона чимало. Микола все розумів, але все одно погодився.

Костя та Оля неймовірно зраділи, що їм не довелося довго вмовляти свого «дуже улюбленого тата». Вони навіть обіцяли, що відвідуватимуть його у вихідні та свята.

Але, як відомо, на обіцяне три роки чекають. За шість років, що Микола провів у будинку для людей похилого віку, діти так жодного разу його й не відвідали. Жодного разу… А Микола все одно не тримав на них зла.

Сімдесят чотири роки – дуже солідний вік, враховуючи, що він не шкодував свого здоров’я.

– Нехай живуть діти своїм життям, а мені все одно вже недовго залишилося… – думав Микола.

І знаєте, що?

Напевно, Миколи Тимофійовича не стало б ще рік тому, коли його серце почало працювати з перебоями. Але…

… Так сталося, що в його житті з’явився рудий кіт, який своєю присутністю затримав його на землі.

А з’явився він так.

Якось Микола прийшов на свою улюблену лаву, де, крім нього, зазвичай не сидів ніхто, бо знаходилася ця лава «на околиці» території і йти до неї людям похилого віку було далеко. А Микола ходив.

Йому, навпаки, подобалося це відокремлене та тихе містечко. Тут він міг не боятися, що хтось побачить, як він плаче.

Так, він завжди був сильним чоловіком. Але сльози – це не ознака слабкості. Вони просто полегшують душу.

А душі у чоловіків теж болять. Тим більше у чоловіків, які прожили таке життя. І ось прийшов Микола на своє улюблене місце, а там рудий кіт, який розвалився на всю лаву.

– Ось тобі й здрастуйте… – усміхнувся Микола. – А ти звідки тут, цікаво, взявся?

Рудий кіт розплющив одне око, глянув ліниво на людину і не муркнув.

Ні, йому було, звісно, що ​​розповісти. Життя його, знаєте, на цукор зовсім не було схоже. Але кіт не хотів про це думати. Він і прийшов сюди, щоб не думати.

Щоб ніхто його не бачив та не чув. Щоб побути одному й іноді пустити скупу котячу сльозу… Коти, вони теж плачуть. Просто ніхто цього не бачить.

Микола тоді не став його проганяти. Просто сів на край лавки й сидів мовчки, зрідка поглядаючи на свого рудого сусіда.

А наступного дня Микола приніс коту трохи їжі. Він, звичайно, не знав, чи буде рудий на тому самому місці, але все одно прихопив із собою пару котлет.

Рудий кіт був на лавці, і треба сказати, був дуже здивований тим, що цей чоловік вирішив поділитися з ним своєю їжею. Його вже давно ніхто не годував. Він сам звик добувати їжу.

А тут раптом така небачена щедрість. Рудий кіт з’їв обидві котлети, а потім… потім він трохи посунувся, щоб добра людина не сиділа на краю лави.

Микола посміхнувся, сів поруч і погладив кота. А кіт, подивившись йому в очі, замуркотів у відповідь.

Загалом, так вони й потоваришували. Зустрілися, як кажуть, дві самотності у цьому величезному світі.

Микола Тимофійович щодня приносив коту то котлетку, то печінку, то рибу, то сирну запіканку. Чим його годували у їдальні, то він і приносив. А рудий кіт був радий будь-якій їжі.

Але найбільше він радів, звичайно, людині. Людині, яка полюбила його.

Микола Тимофійович щодня розповідав йому історії зі свого життя, а коли замовкав – рудий кіт муркотів йому про своє життя. Їм завжди було про що “поговорити”.

Втім, і помовчати завжди було про що.

Так і пролетів один рік. Напевно, це був найщасливіший час після смерті Віри.

А одного разу Микола Тимофійович не прийшов на лаву. Того дня його серце з самого ранку «капризувало», а потім його відвезли на швидкій до лікарні. Інфаркт.

Лікарі, звісно, ​​зробили все можливе. Врятували його. Відкачали. Двічі його до життя повертали.

Один раз – у машині швидкої. Другий – вже у відділенні реанімації.

Ось тільки на серці Миколи Тимофійовича було стільки рубців, що було зрозуміло: він довго не протягне.

– Я думаю, що цю ніч він не переживе, – сказав черговий кардіолог головному лікарю.

– Так, жити йому залишилося недовго, – кивнув головний лікар, уважно вивчаючи аналізи та кардіограму. – Але все одно переведіть його в палату. Раптом його родичі приїдуть.

Ту ніч Микола Тимофійович пережив. І наступного дня він тримався молодцем. Більшість часу він, звичайно, спав. Але, коли був у свідомості, довго дивився у вікно.

Мов чекав чогось. Або когось. Просто, знаєте, погляд у нього був такий… Наче щось важливе він не зробив.

Адже й справді не зробив!

Микола Тимофійович не попрощався зі своїм рудим котом. І дуже переживав, як же його рудий друг там без нього зараз. Чи не подумає, що Микола його покинув?

– Не розумію, як він із таким хворим серцем досі ще живий, – пошепки казав кардіолог головному лікарю.

– Справді дуже дивно. Він ніби не хоче на той світ. Наче чіпляється за життя обома руками. А навіщо? Треба сказати медсестрі, щоб вона зателефонувала до будинку для людей похилого віку, звідки його привезли, і дізналася, чи є у нього родичі.

На третій день Миколі Тимофійовичу погіршало. Як не намагався він триматися молодцем, але серце його не справлялося. Билося ще, звісно, але з останніх сил.

– А родичі в нього є якісь?

– Запитав лікар у медсестри, кинувши задумливий погляд на літнього чоловіка, що лежав на лікарняному ліжку.

– Може, встигнуть ще приїхати, щоб попрощатися?

– Є в нього і син, і дочка, – важко зітхнувши, відповіла медсестра. – Але ж вони не приїдуть. Сказали, що їм ніколи.

– Зрозуміло. Отже, нікого немає. Шкода. Що ж, тоді просто чекатимемо, – сказав він, подивившись на годинник.

– Чого чекати, Аркадію Вікторовичу?

– Ну, як чого?

Лікар підійшов до ліжка, на якому лежав пацієнт, і обережно взяв руку чоловіка, намагаючись намацати пульс.

– Цей день для нього останній. І, зважаючи на все, жити йому залишилося недовго. Від сили – кілька годин.

Микола Тимофійович і сам це розумів. Розумів, що все. Ні, йому не було страшно. Тепер йому було прикро, що він так і не попрощався зі своїм другом.

І навряд чи вже попрощається, бо на вулицю ніхто його не відпустить. І кота, ясна річ, ніхто до лікарні не принесе. А шкода… По щоках Миколи раптом потекли сльози.

Останні у житті сльози.

Він заплющив очі, готуючись до того, чого йому, на жаль, не уникнути. І раптом до нього долинув дивний галас.

Шум цей був віддалений і тихий, а потім ставав все гучнішим і гучнішим. І долинав він із коридору.

– А це що таке? Звідки він тут узявся? – голосно кричала якась жінка.

– Ловіть його, ловіть! – кричала друга, судячи з голосу – медсестра. Що тут відбувається? – пролунав знайомий голос головного лікаря. Микола дивився на двері, а серце його чомусь закалатало швидше.

Зазвичай це відбувається, коли людина радіє чомусь. Або коли розуміє, що ось-ось має щось статися.

Крики в коридорі не замовкали ні на мить, а через деякий час хтось із силою вдарився у двері палати.
Один раз, другий, третій.

Потім кілька разів сіпнулася дверна ручка. Нарешті, двері відчинилися, і в щілину, що утворилася, швидко протиснулося щось невелике, пухнасте, і руде.

– Невже це?.. – не повірив Микола Тимофійович, намагаючись підвестися на лікті, щоб роздивитися краще гостя.

Підвестися він не зміг, бо був дуже слабкий. Але водночас, до нього на ліжко застрибнув кіт. Це був той самий рудий кіт.

То був друг, який злякано дивився на свою людину і не розумів, чому він лежить тут, а не сидить на лавці. Не розумів, чому вже три дні людина не приходить до нього.

Кіт голосно нявкнув, після чого обережно пройшов краєм ліжка, і зупинився біля обличчя літнього чоловіка.

– Доброго дня, мій хороший … – насилу сказав Микола Тимофійович. – Як же ти вчасно прийшов. Я хотів сказати тобі…

Кіт не дав йому домовити.

Він просто подивився людині у вічі, потім лизнув кілька разів його щоку, а потім…, потім він і сам зрозумів, що його улюбленому Миколі Тимофійовичу залишилося недовго.

Рудий кіт просто обійняв його своїми лапами, і поклав голову йому на груди. Так вони й лежали… Людина – зі сльозами на очах, і кіт – важко зітхаючи.

Люди, що стовпилися у дверях, серед яких були й головний лікар, і охоронець, і медсестра, і навіть пацієнти з сусідніх палат, не могли сказати жодного слова.

Вся їх злість, все обурення на рудого кота, який з’явився в коридорі медичного закладу, миттю зникли.

І залишився тільки подив, подив та… сльози.

Так, вони не могли стримати сліз, бо до людини, яка мула на межі життя, прийшов не син, не дочка, а кіт!

Звичайний вуличний кіт!

– Неймовірно, неймовірно, – бубонів лікар, коли йшов коридором до свого кабінету.

– Ні, ну треба ж… Хіба так буває? – тихо перемовлялися медсестра та охоронець.

До ранку рудий кіт залишався в палаті з людиною, і ніхто не смів їх потривожити.

А вранці…, вранці в палаті не було ні людини, ні кота. І ніхто не знав, куди вони зникли.

– Як він міг вийти з палати? – дивувалися разом медсестра та охоронець.

– Він же вмирав…

– І вікно теж зачинене, – задумливо промовив лікар.

– Нічого не розумію…

Так, ніхто в лікарні не розумів, куди поділися чоловік і рудий кіт.

Але чомусь усі були впевнені, що тепер вони будуть разом. Завжди. Тому що – справжнє кохання живе вічно!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.