– Ти де? – кричав у слухавку чоловік.

– Я не знаю, що робити!

– Шурка репетує на всю хату! Ти коли прийдеш?

“Ніколи”, – дуже хотілося сказати мені. Але я цього не зробила: навіщо одразу лякати людину?

І тому сказала:

– Не скоро, любий! А репетує, бо голодна! Дитячі суміші – на полиці, все інше – в холодильнику: погодуй! Цілую!

І відключилася, бо найближчими двома тижнями повертатися не збиралася: я практично втекла з дому, кинувши піврічну дочку на чоловіка…

Так, нормальні матері так не роблять. Це – доля найогидніших матусь: саме їх називають зозулями.

Але я зовсім не була поганою матір’ю. Хоча, йдучи з дому, зовсім не відчувала з цього приводу докорів сумління, що раптом чоловік не впорається.

А чому, власне, дорослий мужик з руками-ногами та головою, провідний фахівець, не впорається з дитиною? На роботі він якось з усім справляється! А тут що?

Дав доньці пляшечку, дитяче харчування з баночки, поміняв памперс, викотив візок на балкон на денний сон – і вільний!

Так у тебе, любий, до того ж і відпустка! Тому на роботу ходити не треба, вже легше: однією проблемою менше!

А няньчитися з дитиною – це ж справжні дрібниці! Адже саме це ти завжди говорив мені наприкінці дня!

– А чого це, цікаво, у тебе ноги відвалюються, якщо ти весь день удома? – щиро дивувався Ігор. – Я на роботі втомлююся, а ти – що?

– Як що? Дивувалась я. – Та я весь день стрибаю, як заведений заєць! Ні сну, ні відпочинку змученої душі, як кажуть.

– Давай, посидь із нею хоч один день – подивимося, як ти потім заспіваєш…

– Як це – посидь? А заробляти хто буде? Ні, вже – давай не змішуватимемо наші обов’язки!

І я одна крутилася, як муха в окропі: моя мама ще працювала, свекруха не дуже прагнула допомагати мені, а втомлений після трудового дня татко повинен був відпочити перед початком наступного.

Так що ти вже давай сама, сама, сама… Так, десь я вже це чула…

І ось тепер Ігоря наздогнала справедлива відплата. Так, не банальна помста – до цього я просто не опустилася б. А саме відплата, яка вже є поняттям юридичним.

А що? Він у відпустці. Продукти можна замовляти через інтернет – гроші у нього є. Харчування для дочки в будинку повно. Памперсів теж.

– Цього було потрібно і достатньо, як кажуть математики. Тож – прапор йому в руки, й вперед і з піснею, татусю!

– А то він тільки й годиться для того, щоб завалитися на диван з пінним, вирячитися в телевізор: мовляв, у мене завтра важкий день!

– Ах, ти, Божечко мій! День у нього важкий! Можна подумати, що Ігор засідав у раді міністрів, а не працював у звичайній фірмі, яка займається будівництвом та ремонтом.

– Тож я, подумавши, і зваживши все, відбула до своєї подруги в розташоване неподалік місто.

– Практично кинувши доньку на молодого батька, який абсолютно ні до чого не пристосований, і перебуває у своєму багатому внутрішньому світі.

– У якому зовсім не було місця неприємній рутині у вигляді брудних памперсів, та дитячого плачу. Але така поведінка чоловіка стала мене сильно напружувати.

– Цікаво, чому його участь у долі дочки обмежилася лише її зачаттям?

– Адже чоловік навіть із лікарні не приїхав мене забирати! Бо насвяткувався, відзначаючи важливу подію – у мене ж дочка з’явилася! – І проспав час виписки. І за збентеженою мною приїхав свекор.

А цей “горе-тато” потім тупцював під вікнами лікарні, і кричав:
– Алісо, виходь!

– А я вже давно була вдома. Ну і хто він після цього? І потім – жодної допомоги, одне вихваляння – привітайте мене, я став батьком!

– Щоденні дзвінки йшли один за одним: починаючи з рідні, та закінчуючи просто приятелями. І поки я займалася донькою, тато тільки «плескав язиком». А якщо язиком молотити, спина не заболить.

А донька, між іншим, мені далася дуже тяжко. Але це, чомусь, пройшло повз коханого чоловіка. І він, щовечора, замість допомоги, знову і знову обдзвонював усіх, і звично кричав у слухавку:

– Привітайте мене, я батько! Раніше такого за Ігорем не було. Цікаво чому?

Та тому, що раніше не було маленької Шурочки, і ми жили вдвох. А всі побутові обов’язки я брала на себе. А тут я просто перестала встигати.

А ще в мене банально здали нерви. Тому, після закінчення годування грудьми, я вирішила втекти з дому на пару тижнів, залишивши маленьку Шурочку з чоловіком, що вкрай знахабнів.

– Нічого – впорається! Якщо що – зателефонує батькам: його мама не працює – от і нехай допоможе сидіти з онукою! Або, хоча б, дасть слушну пораду, що вона дуже любить робити.

Ось тепер нехай порадяться! От нехай і спробують – виключно з виховною метою.

– Ну, не зовсім же він в тебе недолугий! – говорила та сама подруга, запрошуючи мене в гості. – Ти ж казала, що на роботі його цінують. І чому він повинен обов’язково впустити дитину під час купання?

– І потім, зараз все є в інтернеті: це ж не минуле століття, не доведеться тикатися, як сліпому кошеняті.

Але, про всяк випадок, я попросила підстрахувати зятя свою маму: і та погодилася, хоч і не схвалила мою витівку з двотижневою “відпусткою”. Але страхувати треба було лише телефоном: нехай сам крутиться!

Тещі Ігор зателефонував першій:
– Я не знаю, як вмикати пральну машину!

Хто б сумнівався…

– Нічого страшного! – ласкаво промовила моя мама. – Не мороч голови – пери руками, у ванній є дитяче мило! Коротше, одразу все впорядкувала!

Ігор трохи посопів, а потім промовив:
– Гаразд – спробую розібратися з кнопками!

«От і добре! – подумала добра жінка. – Нарешті почав наш фахівець ворушити звивинами, а не лише давити диван!»

Це був перший і останній дзвінок тещі: мабуть, зять зрозумів безперспективність своїх намірів, і почав напружувати тільки своїх родичів.

Але одного разу мама все ж таки не витримала, й у вихідний поїхала провідати внучку. Ну, і зятя, звичайно.

Ви не повірите – всі виявилися живими, й навіть здоровими!

– Але, який же жахливий запах у цієї “Мівіни”!

– Сподіваюся, Ігорю, ти не годуєш цією гидотою дитину? – поцікавилася бабуся.

– Чому гидотою? – здивувався зять. – Ви спробуйте, дуже смачно. І готувати легко – я вже опанував! А Шурочці я варю кашку!

– Що? Він варив, кашу? – Не повірила я, якій мама відзвітувала телефоном. – Ти щось наплутала: у нього навіть голова у цьому напрямі ніколи не варила. А ти – кашу!

Але задумалася – а може, справа пішла? Напевно, треба було мені давно втекти. Два тижні пролетіли швидко: настав час повертатися.

Ігор мені непідробно зрадів. І навіть не став лаяти за те, що кинула їх на такий тривалий термін напризволяще.

А я дивилася на метушливого чоловіка і думала, що рада тільки зустрічі з дочкою: чоловік перестав мене хвилювати. Зовсім!

І виникла та сама ворожість, коли разом навіть їсти не можеш, бо нудить… А куди ж поділося те саме кохання? Коли очі в очі, пліч-о-пліч і в горі, і в радості?

Розчинилася в метушні? Сховалася між каструль? Зачаїлося в одному з забруднених памперсів?
Сказати було важко, але факт був очевидний: ну, не люблю я тебе, не люблю! Невже доведеться розлучатися?

А може, це депресія так проявляється? А що – дуже може бути! Психіатрія – наука тонка, не все ж розвивається за класичною симптоматикою.

У кімнату, де я спала поруч з донькою, засунулася голова чоловіка і пошепки сказала: – Ходімо чай пити – я заварив.

Подумати тільки – він заварив! Навчився, нарешті – не минуло й року! Ти дивися! А раніше міг заварити тільки кашу, яку треба було висьорбувати мені.

«Дивишся, ще й пироги навчиться пекти. Може, почекати з розлученням?» – подумала я, і стала назустріч своєму щастю. Або нещастю: це вже як вийде!

КІНЕЦЬ.