А ну поклади шашлик! Тебе сюди хто кликав, взагалі?! — рикнула свекруха

Аромат шашлику розливався навколо, але останнім часом в Ані він викликав радше тривогу, ніж приємні асоціації. «Добре було б, аби вітер вщух», — думала вона про себе, машинально поглядаючи на тонкі струмені диму, що здіймалися від мангала. Здавалося б, усе як завжди: м’ясо маринується, вугілля вже розжарене до потрібного рівня, навіть погода радує — жодної хмаринки. Але всередині вже тліло тривожне передчуття.
У такі моменти Аня ловила себе на думці, що життя за містом — це зовсім не те, про що вона мріяла всі ці роки. Звісно, свіже повітря, спів птахів, можливість вийти в сад у домашніх капцях — усе це прекрасно. Але є й інша сторона медалі.
***
Аня і Петро купили будинок за містом зовсім нещодавно. Нарешті здійснилася їхня мрія. Вони виїжджали з міста в п’ятницю ввечері, щоб зустріти суботній ранок уже на природі. Будинок, звісно, потребував ремонту, а ділянка була занедбаною, але їх це не лякало. Навпаки, праця на свіжому повітрі приносила їм задоволення.
Коли вони вперше переступили поріг того старенького будиночка з похиленим ґанком і облупленою фарбою на рамах, душа Ані затріпотіла в очікуванні затишку. Вона уявила, як тут пануватиме тепло: нові фіранки на вікнах, вазони з квітами на підвіконнях, акуратні грядки зі зеленню за будинком. А головне — жодної міської метушні. Тільки вони вдвох, без поспіху та вічних заторів.
Петро теж був щасливий. Він часто казав, що втомився від офісних буднів і хотів би більше часу проводити на повітрі. Йому подобалося пораючись з інструментами, ремонтувати паркан чи просто рубати дрова. Це давало йому відчуття задоволення, якого бракувало в місті.
***
І Аня, і Петро народилися й усе життя прожили в місті. І спочатку їх тішило все, що стосувалося дачного життя. Вони з подивом відкривали для себе прості радощі: як приємно збирати власні помідори, як весело спостерігати за птахами, що в’ють гнізда на деревах, як заспокійливо діє звук дощу по даху. І, звісно, кожні вихідні вони смажили шашлики.
Аня заздалегідь маринувала м’ясо у своєму секретному маринаді. Її рецепт був особливим. Усі казали, що її шашлик — це маленький шедевр: ніжний і соковитий. Петро розпалював мангал і стежив, щоб вугілля горіло рівно, без зайвого полум’я. Коли м’ясо починало шкварчати на шампурах, повітря довкола наповнював божественний аромат смаженого з димком м’яса.
Спершу це було чарівно. Вони сідали за стіл, виставлений прямо на траві, діставали з холодильника холодне пиво, нарізали щойно зібрані огірки й соковиті помідори. У такі миті Аня почувалася героїнею романтичної історії, де все складається саме так, як вона уявляла.
Але поступово ідилія почала руйнуватись. Сусіди, які спочатку здавались милими та привітними, стали виявляти надто активний інтерес до їхнього життя. Особливо коли наближався обід. Одного разу, коли Аня й Петро вже майже закінчили обідати, до них зазирнув сусід Василь Іванович.
— Ой, друзі, я просто проходив повз, вирішив привітатися, — сказав він з невинним виглядом, хоча за його хитрими очима було видно — не все так просто.
По тому, як він дивився на м’ясо, було зрозуміло — зайшов не просто так.
— А ви шашлик вирішили зробити? — спитав він, намагаючись виглядати якомога скромніше.
Аня, вихована на суворих правилах гостинності, не могла відмовити. Вона швидко дістала тарілку, поклала туди кілька шматочків м’яса й простягнула Василю Івановичу.
— Та ви що, я ж так, буквально пару шматочків! — вигукнув він, але не пішов. Замість цього сів за стіл і заходився розповідати довгу історію про те, як одного разу ледь не згорів разом із мангалом.
Аня слухала його краєм вуха, а сама думала про те, що їхній обід тепер став на один шампур меншим.
Відтоді візити сусідів стали регулярними. Хтось приходив по сіль, хтось — по сірники, а хтось просто «випадково» опинявся поруч саме тоді, коли м’ясо вже було готове. Аня намагалася зберігати усмішку, але всередині неї дедалі більше наростало роздратування.
— Чому ніхто не приходить, коли ми паркан ремонтуємо? — якось сказала вона Петрові, спостерігаючи, як черговий сусід іде з повною тарілкою м’яса.
— Може, тому що шашлик смачніший за паркан? — відповів він, намагаючись пожартувати, але Аня помітила, що і він починає злитися.
Тепер кожного разу, коли вони збиралися смажити шашлик, Аня мимоволі зітхала. Вона вже знала, що комусь із сусідів обов’язково щось знадобиться. Вони приходили під різними приводами: то шланг для поливу позичити, то сіль спитати, то якийсь інструмент на хвильку.
Аня не могла не пригостити сусідів м’ясом. Виховання не дозволяло. І сусіди почали цим користуватись без жодного докору сумління. Причому самі вони шашликів уже давно не смажили. Усі, в кого дачі були не перший рік, давно відмовилися від шашликів. Занадто вже це клопітно: м’ясо маринувати, вугілля розпалювати, шампури потім драїти. Та й дорого це стало — з нинішніми цінами на м’ясо.
Одного разу Аня спробувала м’яко натякнути одному із сусідів, що шашлик — це страва, яку вони готують лише для себе. Але той тільки махнув рукою:
— Та годі тобі, Аню! Ми ж сусіди, правда? А сусіди — це як родина!
Ці слова тоді її сильно зачепили. Вона й справді завжди вважала, що щедрість — це правильно. Але чомусь тепер вона почувалась не господинею свята, а безкоштовною їдальнею для всієї округи.
Петро також почав помічати, що ситуація виходить з-під контролю.
— Може, варто спробувати сказати їм прямо, що ми хочемо побути удвох? — запропонував він якось увечері, коли вони сиділи на веранді з чашками гарячого чаю.
— Спробуй, — відповіла Аня з гіркою усмішкою.
— Тільки я боюсь, що нас просто перестануть розуміти. Ти ж знаєш цих людей. Для них «ні» звучить як образа.
Петро зітхнув. Він розумів, що Аня має рацію. І все ж щось потрібно було робити, бо їхні вихідні перетворювались на справжній кошмар.
—
Цими вихідними до Ані з Петею приїхала його мама — Аделаїда Вікторівна. Вдова військового, жінка пряма, вона вирізнялася тим, що завжди говорила те, що думала, не дуже добираючи слів. Вона була кремезною жінкою з гучним голосом. Аня її відверто побоювалась.
Аделаїда Вікторівна, як справжня гостя, влаштувалась у затінку яблунь, Петро стежив за мангалом, а Аня різала до шашлику свіжі огірки й помідори.
— А чого ти така напружена, доню? — запитала Аделаїда Вікторівна, помітивши, як Аня постійно поглядає на дорогу.
— Та так, — відповіла Аня, намагаючись усміхнутись.
— Думаю, хто сьогодні прийде.
— Хто прийде? — здивувалась свекруха.
— Сусіди. Як завжди.
— Що значить «як завжди»? Ви що, всіх годуєте?
Аня мовчки кивнула. Аделаїда Вікторівна хмикнула й похитала головою:
— Це ж треба додуматись! Ну нічого, я з ними поговорю.
— Мамо, тільки не треба, — втрутився Петро, почувши їхню розмову.
— Нам не потрібні конфлікти з сусідами. У нас тут, якщо в когось хата горить, пожежники приїжджають уже коли гасити нема чого. Уся надія лише на сусідів.
— А я й не збираюсь сваритись, — заперечила вона.
— Я просто поясню цим хитрунам правила гри.
Коли перша партія шашлику вже була майже готова, Петро побіг у сарай по новий пакунок вугілля, щоб підсмажити другу партію м’яса.
У цей момент на запах шашлику зайшов Петрович, худий чоловік непевного віку. Він окинув поглядом подвір’я, не побачив господарів, але помітив готове м’ясо — таке апетитне, що не втримався й узяв собі шампур. А чого тягнути? Все одно ж пригостять.
Тут його помітила Аделаїда Вікторівна, яка задрімала у кріслі:
— А ну поклади шашлик! Хто тебе сюди кликав, узагалі?! — гаркнула вона так, що навіть листя на деревах здригнулося.
Петрович, не очікуючи такого повороту, спершу сів від переляку, потім кинувся навтьоки, впустивши шампур і не розбираючи дороги. Він перечепився об відро, що стояло поруч, і, падаючи, влетів головою просто в жерстяне корито, яке висіло на гілці. Потім різко змінив напрямок і налетів на дровітню, зваливши її. На шум збіглися сусіди й господарі.
— Мамо, що сталось? — закричав Петро, вибігаючи з сараю.
— А от що! — Аделаїда Вікторівна показала на шампур, що валявся, і на Петровича, який метався, намагаючись вибратись з-під розкиданих дров.
Аня закрила обличчя руками. Вона розуміла, що ситуація вийшла з-під контролю, але нічого не могла з собою вдіяти — їй стало смішно.
***
Щоб якось виправдати свою комічну втечу, Петрович почав розповідати сусідам, що Аня з Петром найняли страшну величезну тітку охороняти двір, що вона зліша за алабая й хотіла його вкусити.
— Уявляєте, ледь не загризла! — торочив він, потираючи забите чоло.
Сусіди слухали його з недовірою, але з кожним разом історія обростала такими несподіваними подробицями, що багато хто почав обходити дім Ані й Петра десятою дорогою.
— Кажуть, вони ту тітку не годують, щоб злішою була, — перешіптувались між собою.
— Ну його!
Чи варто казати, що після того випадку сусіди припинили «позичати» в Ані й Петра всіляку дрібницю. А Аня з Петром тепер могли спокійно насолоджуватись своїм ароматним шашликом.
— Знаєш, — якось сказала Аня, дивлячись на вуглинки, що дотлівали в мангалі, — може, воно й на краще.
— Точно, — погодився Петро, підливаючи їй вина.
— Ніхто не любить нахаб. Навіть найдобріші люди.
КІНЕЦЬ.