На цьому сайті я вже писала свою історію заміжжя та розлучення. А зараз мені потрібна порада. Як мені поводитися зі свекрухою? Вона не з’являється до своїх онучок вже 8 місяців. Не дзвонить і не пише, хоча живемо в одному місті, у сусідніх районах.

Особисто мені вона не потрібна зі своїми візитами. Але мене дуже ображає і зачіпає таке ставлення до моїх дітей. Чим вони заслужили на таке ігнорування? Їх ніби викреслили з життя, ніби їх не існує. Вона навіть не зволила приїхати привітати мою середню доньку на день народження.

Проте все літо пробула в селі, займалася городом і жила там із старшим онуком. Купила йому велосипед просто так. А мою доньку навіть на день народження не зволила привітати.

У мені все кипіло. Я колись згадувала про неї, то уявляла, як вона приїде без дзвінка (вона любить так робити), подзвонить у домофон, а я їй скажу: «за 8 місяців не знайшлося часу попередити про свій візит, а зараз у нас плани і ми не чекали на гостей». Або подзвонить, а я їй: «А хто ви?

У нас бабуся одна, яка за ці 8 місяців за день бачиться з онуками». Ой, скільки думок та планів я будувала. Щоправда, ніхто не вірив, що я можу їх здійснити. Та й сама я особливо не вірила, але думки так вчинити мене втішали, заспокоювали мою злість і ненависть. Я все мріяла, а дзвінка не було.

І ось учора, неділя, дев’ять вечора, дзвінок, вона. Що треба о 9-й вечора? Я не взяла слухавку. Вирішила, що не підніматиму собі нерви на ніч дивлячись. Щось трапилося? Але що?

Подивилася, що колишній чоловік заходив 5 хвилин тому у вотсап, отже лиха з ним не сталося. Про що вона могла дзвонити? Якщо сама дзвонила, то також жива. На цьому й заспокоїлася.

Але за годину (а це вже 10 вечора), вона знову дзвонить. 8 місяців не оголошувалась, а тут телефонує. Я, пересиливши себе, взяла слухавку. А вона зі сльозами повідомляє, що у мого колишнього чоловіка не стало батька. Там страшна історія, розповідати не буду.

Дзвоню йому, він трубку не бере. Написала слова підтримки та висловила співчуття, не відповідає. Те, що сталося і чому йому довелося бути свідком, розумію, що йому не до розмов. Переживаю за нього, як він витримає те, що побачив, увесь той страх, але не про нього.

Сьогодні колишнього чоловіка не турбую. Написала лише, що якщо потрібна допомога, він завжди може розраховувати на мене (попри те, що тижнів два тому він мене сильно образив, і я з ним перестала спілкуватися). Увечері написала свекрусі (вдень, напевно, їм не до розмов було, справ по горло). Запитала, як справи, як вони, чи встановили причину смерті і коли похорон? І вона вже не відповіла.

Мені, звичайно, дуже прикро. Навіщо тоді дзвонила, повідомляла, а зараз знову ігнорує? І на похорон не покликали. Ну та гаразд. У них горе, і я права морального ображатися не маю. Питання ось у чому.

Адже вона колись з’явиться до онучок. А якщо у вихідні? Чи за тиждень? Адже моя образа за ті 8 місяців не пройшла! Адже я не хотіла її пускати за першим клацанням. А тут виходить, у них горе і ніби я знову не маю морального права зараз свої образи показувати.

Але мені прикро, дуже прикро за моїх дітей. Адже коли вона приходила раз на три місяці, раз на пів року, діти з нею грали, своїми чистими душами не тримали на неї образи. А в мене образа сидить. І дуже сильна. Мені так за себе не буває прикро, як за своїх дітей. Розуму не докладу, як мені з нею поводитися. І ось в черговий раз, я до неї по-людськи, а вона так робить. Висловіться, хто що думає.

КІНЕЦЬ.