Бабуся насилу встала з ліжка. По стінці дійшла до дверей. У сінях захопила миску з накришеним хлібом, й вийшла надвір.

«Ніби трохи розходилася. Кури як галасують. Чи в город їх випустити? Увечері ж не зберу. Ой, про що я думаю? Ні, не сьогодні – завтра невістка в будинок для літніх людей мене відправить».

Відчинила двері до курника. Звідти вискочили семеро курей. Позаду гордо йшов півень. Стара вивалила їм крихти, та пішла до вбиральні. Вийшла звідти, оглянула свій город.

– Гаврилівно, – пролунав голос. Біля паркану стояла сусідка. – Все колотишся, та лаєшся? Тобі вже дев’ятий десяток пішов.

– Як не лаятися, Іванівно? – старенька підійшла до паркану. – Капусту та моркву не прибрано. Добре, хоч Зіновій зі своєю Іркою картоплю викопали.

– Гарний у тебе онук!

– Важко йому без батька, – старенька заплакала.

– Все, все, Гаврилівно, годі сльози лити, – заспокоїла сусідка, – відмучився твій син. Рік без руху лежав. Ти думаєш, як йому було? Зараз із неба на тебе дивиться.

– Іванівно, йому лише шістдесят було. Здоровий, який був! А всього за рік усох, і не стало його.

– На все Божа воля!

– Скоро і я до свого синочка вирушу.

– Ти, Гаврилівно, туди не поспішай! Ще встигнеш. Поживи трохи!

– Та, як тут поживеш? Ноги абияк ходять, – старенька тяжко зітхнула. – На дворі кінець вересня, незабаром морози вдарять. Хіба я тут одна виживу?

– Так у тебе невістка залишилася, онуки.

– Ой, Іванівно, про що ти говориш? У Зіновія троє дітей, та й теща з ним живе. Жанна з двома дітьми в однокімнатній квартирі поневіряється.

– А Катька, невістка?

– Вона тільки й мріє, щоб я швидше Богу душу віддала. Коли по Данилові сорок днів справляли, я почула, як вона, начебто, Жанні казала, що мій дім збирається продати, і їй квартиру купити.

– Та ти що, Гаврилівно? Не погоджуйся!

– Жанна моя внучка, нехай поживе по нормальному.

– А ти?

– У будинок для літніх людей, мабуть, здадуть. Знаєш, Іванівно, там хоч нагляд за мною буде. А тут я вже й пічку затопити боюся. І дров зовсім не лишилося. Замерзну тут, і ніхто не впізнає.

– Ну, сусідко, ти зовсім жахи розповідаєш. Буду я до тебе заходити. Більше пів століття ж поруч живемо.

– Дякую, Іванівно! Гаразд, пішла я, – сплеснула руками. – Курей випустила, он по городу шастають. Піду, яйця зберу!

І зашкутильгала господиня до курника.

На ранок відчула Варвара Гаврилівна, що холодно стало. Навіть з-під ковдри вилазити не хочеться. А треба!

Вилізла, зіщулилася. Накинула куфайку, і надвір вийшла. Не встигла курей нагодувати, як машина онука до будинку під’їхала. Онук зазвичай на вихідні приїжджає, а сьогодні середа. Відчула старенька, що зміни в її житті наближаються.

– Привіт, бабо!

– Що сталося? – похмуро запитала Варвара Гаврилівна.

– Досить тобі тут жити, – кивнув на небо. – Морози вже насуваються.

– А мої кури? І капуста з морквою ще не прибрана, – озвалась бабуся.

– Бабу, розберуся я з курми. А капусту з морквою зараз приберу, поки ти копаєшся. Давай збирайся!

Довго збиралася Варвара. Шістдесят з гаком років тут прожила, відколи Колька взяв її за дружину, і привів сюди.

Тут і Данилко на світ з’явився. Вже п’ятнадцять років, як Миколи нема, і Данилка вже не стало. Сіла бабуся на табуретку, і заплакала.

Довго сиділа. Схопилася, визирнула у вікно. Онук уже всю моркву викопав, капусту зрізає. Хороша капуста вродила. Які качани величезні. Зітхнула важко, і почала далі збиратися.

А що взяти? Залишати все шкода. І з собою все не піднесеш. Так, і в будинку для літніх людей хіба дозволять стільки речей мати. Візьму альбом, життя своє згадуватиму.

Документи треба зібрати. Будинок продаватимуть, не знайдуть, мабуть, усі папери. Одяг треба взяти. Нові господарі прийдуть – все викинуть.

– Бабо, ти ще довго? – Відвернув її від зборів голос онука. – Я вже й моркву викопав, і зібрав капусту. У хлів все перетягав. У вихідні приїду, розвезу всім.

Витяг внук її речі, склав у машину, саму посадив і повіз. Дивиться Варвара Гаврилівна у віконце, з селом своїм прощається.

Місто не далеко. Ось і будинки п’ятиповерхові замиготіли. Машина зупинилася.

«Ой, а ми до Данилового будинку під’їхали, – здивувалася Варвара Гаврилівна. – Чи з невісткою попрощатися привіз?»

А той допоміг із машини вийти, та до квартири на другому поверсі довів. Двері невістка відчинила:

– Доброго дня, тітко Варя! – Усміхнулася, і навіть у щоку поцілувала.

– Добридень, Катю! – А про себе подумала. – “Боїться, напевно, що будинок на неї не підпишу”.

– Піду, речі занесу! – кинув на ходу онук, і зник.

– Тітко Варя, ми тобі кімнату звільнили, де Данило останні дні провів, – і невістка заплакала.

А Варвара Гаврилівна стояла приголомшено. До неї ще не доходив сенс сказаного. Невістка заспокоїлася і продовжила:

– Ми там і ремонт зробили, – підштовхнула свекруху в кімнату, – ліжко та шафу нову купили.

– Катрусю, – до старої жінки нарешті дійшло, про що каже невістка. – То ви мене не віддасте в будинок для людей похилого віку?

– Тьотю Варю, ти що? – Жінка посміхнулася. – Думки навіть такої ні в кого не було.

– Дякую, доню! – Варвара Гаврилівна уткнулась у її плече, і заплакала.

– Мамо, припиніть!

Майже сорок років минуло, як вони стали родичами. Але щось у їхніх взаєминах спочатку не склалося.

Мабуть, ревнувала Варвара Гаврилівна, що якась забрала її сина красеня. Поїхав син із нею у місто, зустрічалися рідко. Звали один одного завжди на ім’я.

І зараз раптом: донечка, мама.

Тут онук зайшов:

– Ви чого ревете?

– Та ось бабуся подумала, що ми її в притулок відправимо.

– Бабусю, хто ж тебе покине? – обійняв її онук.

– Ви будинок мій продавайте, – старенька витерла хусткою сльози. – Жанні квартиру купіть.

– Мамо, – невістка знову обійняла її. – Жанна вдруге заміж вийшла. Гарний чоловік у неї. Вони свої дві однокімнатні, на трикімнатну поміняли.

– Бабо, а з чого ти вирішила, що ми твій будинок будемо продавати? – засміявся онук. – Ми з нього спільну дачу зробимо. Влітку там відпочиватимемо. І ліс поряд.

Так добре стало на душі у Варвари Гаврилівни. Адже в неї такі добрі онуки. А невістка, виявляється, яка у мене! Як я цього сорок років не помічала?

КІНЕЦЬ.