— Ой, Людко, що, знову? – важко зітхнула напарниця Людмили, Настя, побачивши “розмальоване” обличчя своєї колеги.

— Сил моїх більше немає!

– Людмила втомлено опустилася на стілець, підняла на Настю червоні заплакані очі, – Кожного дня поїдом їсть мене, кожного божого дня терплю ці постійні лайки…

— Не розумію я тебе, – співчутливо дивлячись на неї, сказала напарниця, – Ну навіщо ти стільки років це терпиш? Я б на твоєму місці давно б утекла від такого. Дітей у вас немає, розлучитися зараз – не проблема.

— А ти думаєш, якщо я від нього піду, він залишить мене в спокої? – усміхнулася Людмила, – Погано ти його знаєш. Та він мене тоді взагалі зі світу зживе. І потім, люблю ж я його. Нічого із собою вдіяти не можу. Та й він мене любить, я точно знаю.

— Дивне якесь кохання у вас, – Настя недовірливо похитала головою, – Хіба, коли люблять, такі речі витворяють?

— Це він від ревнощів. До кожного стовпа ревнує. Якщо з роботи затримаюся хоч на п’ять хвилин – уже скандал. Що вже казати про подруг, я навіть у гості вибратися одна не можу.

— А наліво він від тебе ходить теж, бо кохає? – поцікавилася Анастасія, – Що ти так на мене дивишся? Ой, тільки не вдавай, що не знаєш ні про що, все селище знає, що Митько твій жодної спідниці не пропустить, аби та була згодна. Днями, наприклад, я його на власні очі з Марією(розповідь для сайту Рідне Слово) бачила, ну з тією, яка завгоспом у клубі, а нещодавно ще він до нової бухгалтерки клини підбивав.

— Не кажи мені нічого про це, і чути не бажаю! – Люда відвернулася від приятельки, заткнула вуха, знову розплакалась.

— Гаразд, гаразд, мовчу, – Настя налила їй води, – На ось, випий.

— Не хочу.

— Слухай, з’їздила б ти до тієї жінки, га? Пам’ятаєш, я тобі казала? Ну не діло ж це – постійно з синцями ходити. Вона сильна, вона точно допоможе.

— Ні, Настя, гріх це великий, – зітхнула Людмила, – Та й боюся я. Допоможе вона, а плата за її допомогу потім яка буде?

— Та вона грошей не бере, хто що принесе, тому й рада.

— Та я не про те, – відмахнулася Людмила, – Про іншу плату. Що в мене натомість заберуть за те, щоб чоловік став ласкавим та люблячим? Просто так у житті нічого не буває, а до темних сил звертатися по допомогу – собі дорожче.

— Ну, як знаєш, – ображено протягнула Настя, – Я допомогти хотіла. Але якщо тобі твоє життя подобається – заради Бога.

Увечері, повернувшись із роботи, Людмила не застала вдома свого чоловіка. Вона швидко переодяглася і взялася за приготування вечері. Вирішила зварити борщ, густий, наваристий, зі сметаною, як Митько любить. Коли вечеря була майже готова, жінка зазирнула в холодильник і виявила, що сметани немає – закінчилася. А без сметани який же борщ?

Зітхнувши, Людмила поспіхом одягнулася і побігла в магазин. Купивши, нарешті, сметану, повернулася додому, і, тільки-но увійшовши в передпокій, зіткнулася з чоловіком. Чоловік стояв, трохи похитуючись, і люто дивився на дружину, обдаючи її стійким неприємним запахом.

— Де шлялася? – з підозрою окинувши її поглядом з голови до ніг, запитав Дмитро.

— Так по сметану ходила, Митьку, – почала виправдовуватися Люда, – Борщу тобі зварила, глянула в холодильник – а сметанки й немає…

— Ах, за сметаною, значить… – процідив чоловік, важким, недобрим поглядом дивлячись на дружину, – Борщ, значить, зварила…

Він пройшов на кухню й одним махом перекинув каструлю з гарячим ще борщем. На підлозі розтеклася димляча бордова калюжа, стіни, меблі й навіть стеля вкрилися бризками.

Люда охнула і позадкувала. Вона прекрасно знала, що буде далі, адже подібне траплялося в їхній родині регулярно. Зараз чоловік почне громити все довкола, а потім і до неї добереться.

Тихо, обережно, вона спиною просувалася до вхідних дверей, усіма силами намагаючись не привертати уваги Дмитра, який розбушувався. А той, не помічаючи нічого навколо, із захватом громив кухню: слідом за каструлею на підлогу полетіли тарілки, чашки, потім стільці…

Людмила босоніж, із туфлями в руках, вискочила з квартири і кинулася бігти, не розбираючи дороги. Коли вона вже вибігла з під’їзду, слідом за нею пролунав(розповідь для сайту Рідне Слово) повний злоби й ненависті крик:

— Стій, погань! Куди?

Не озираючись, на ходу взуваючи взуття, Людмила побігла геть від рідного дому. Ноги самі привели її до Насті. У селище вони з чоловіком перебралися недавно, рідних і друзів тут у неї не було, і напарниця була єдиною, кому Люда розповіла про свою складну сімейну ситуацію.

Настя вислухала її плутану розповідь, яка раз у раз переривалася схлипами, а потім знову, вкотре за останні півроку, запропонувала:

— А все-таки з’їздила б ти, Людко, га? Ну що ти втрачаєш? А якщо нічого не робити, він так скоро тебе взагалі зі світу зживе.

— Так, напевно, права ти, – витираючи сльози, погодилася Людмила, – От тільки боюся я. Може, ти зі мною поїдеш?

Вона з надією подивилася на подругу.

— Ну давай, – погодилася Настя, – Завтра вихідний, ось з ранку і вирушимо. Якщо любиш свого, за щастя боротися потрібно. А раптом, і справді, допоможе чаклунка?

Рано вранці обидві молоді жінки вже стояли на зупинці, чекаючи першого рейсового автобуса. Через сорок хвилин вони вийшли в сусідньому селі, і Настя, яка раніше вже бувала в цих місцях, повела Людмилу за собою, але не в село, а в протилежний бік, через поле, у ліс.

— А ти точно добре дорогу запам’ятала? – з побоюванням поглядаючи на неї, запитала Люда, – Не заблукаємо?

— Не бійся, – посміхнулася Настя, – У мене пам’ять хороша, та й жінка ця на галявині самій живе, у чашу йти не потрібно.

Незабаром вони, і справді, побачили стару хатинку, що стояла біля самого краю лісу. Будиночок стояв самотньо, відкритий усім вітрам, ні паркану, ні якої б то не було огорожі у нього не було, втім, як і городу, і господарських будівель.

— Ось тут вона живе, – чомусь понизивши голос до шепоту, сказала Настя і зупинилася, – Ти йди, а я тебе тут почекаю.

Людмила почала було вмовляти її піти разом, але та вперто мотала головою. Зрештою, жінка відступилася і попрямувала до хатинки одна.

Що ближче підходила вона до будиночка відьми, то страшніше їй ставало. Кілька разів вона навіть хотіла покинути цю дурну витівку і повернути назад, але згадувала перекошене злістю обличчя чоловіка і, пересиливши себе, йшла далі.

Не доходячи кількох кроків до ґанку, Люда зупинилася, з побоюванням поглядаючи на двері хатинки. Вона вирішила постояти трохи, зібратися з духом, але тут звідкись збоку пролунав гучний жіночий голос:

— Ну, чого стоїш? Проходь, раз прийшла.

Людмила обернулася й зойкнула: з лісу в її бік ішла красива невисока жінка з великим кошиком у руках. Вік її визначити було неможливо: довге темне волосся подекуди відливало сріблом, але на  гордовитому обличчі не було жодної зморшки. Здалеку жінці можна було дати років тридцять, але варто було їй підійти ближче, як Люда зрозуміла – ні, їй набагато, набагато більше. Видавали очі. Стільки в них було приховано мудрості, стільки життєвого досвіду, стільки сили! Не може бути таких очей у молодої жінки.

— Оглохла ти? – відьма пройшла повз неї й відчинила двері, – Проходь, кажу!

— Ой, вибачте, – Людмила боязко увійшла в хату слідом за господинею, – Це ви Катерина?

— А сама як думаєш? – хитро глянувши на(розповідь для сайту Рідне Слово) неї, запитала жінка, і, побачивши, як забарилася Людмила, дзвінко розреготалася, – Та не трясись ти, не з’їм я я тебе! Сідай, розповідай!

— Що розповідати? – дивлячись на неї в усі очі, запитала Люда.

— Навіщо завітала, що ж іще? Чи чекаєш, що я сама зараз про тебе все розповім?

— Ні, що ви! Чоловік у мене… – почала Людмила, але відьма перебила її.

— Бачу. П’є, ображає, по бабах гуляє.

— Звідки ви…?

— А ти любиш його, грішного, жити без нього не можеш.

— Так і він теж любить мене! – гаряче вигукнула Людмила.

— Ой чи любить? – стрельнувши в неї поглядом своїх темних зачаровуючих очей, глузливо запитала Катерина, – Чи кохання це?

— Так а що ж іще?

—Не викручуйся, дівко! – у голосі видунки почулася сталь, – Прийшла по допомогу, то викладай усе, як на духу! Адже не сам він тебе полюбив?

— Не сам… – тихо, одними губами прошепотіла Люда, опустивши голову, – Приворот я робила.

— Ось бо ж! – прихильно кивнула відьма, – Років п’ять тому.

— Так.

— А навіщо? Не знала хіба, що гріх це великий?

— Знала, – схлипнула жінка, – Звичайно знала. Просто так любила його… Зі школи ще. З армії його чекала. А він Аньку вибрав.

— І ти вирішила насильно його до себе прив’язати? Сама робила?

— Сама, – кивнула Людмила, – Тільки як і що робити потрібно, мені одна старенька пояснила, із села, звідки ми з Дмитром родом. Її немає вже давно.

— Сильний обряд, – задумливо промовила Катерина, – Стародавній. Допомогла старенька, нічого сказати!

— Але ж спрацювало. Не минуло й трьох місяців, як Митько мій сам до мене прийшов, кинув свою Аньку!

— І дитя рідне кинув, – продовжила за неї Катерина, – Ти ж спеціально його тоді з рідного села відвезла? Від пліток та від колишньої з дитиною?

— Так, – Людмила згідно закивала, – Відтоді й поневіряємося. Спочатку в місто подалися. На завод влаштувалися обидва, нам кімнатку дали в гуртожитку. Та тільки там Митько мій зв’язався з усякими, пити почав, гуляти. Я його вмовила в інше місце піти. А потім в інше. Він уже сильно випивав, став руки розпускати, ніде більше ніж півроку не затримувався. Так поневірялися з ним по гуртожитках, а потім ось сюди перебралися, у селище, тут квартиру дали нам.

— Ти ж сама знаєш, чому так склалося твоє життя? – дивлячись їй прямо в очі, сказала Катерина, – Сама ти все це створила з мужиком, своїми руками. Попереджала тебе тоді бабця?

— Попереджала. Але я на все була готова…

— Ну от і неси тепер свій хрест. Чоловіку життя покалічила і собі теж.

— Я тому до вас і прийшла, – з надією в голосі сказала Людмила, – Думала, що ви зможете допомогти. Більше сил моїх немає так жити. Страшно мені. Раптом, і справді, не сьогодні-завтра згубить він мене?

— Запросто, – погодилася Катерина, – Або прибʼє. Або із собою щось зробить. У зашморг полізе там чи ще чого вигадає. Приворот – він такий. Це ж не іграшки, волю ти йому зламала, весь світ тепер не милий став.

— То ви допоможете?

— Допоможу, – кивнула Катерина, – Зніму приворот. От тільки тоді піде він від тебе, до дружини повернеться колишньої. Або іншу знайде, але з тобою жити вже не буде.

— Ні! – у грудях у Людмили все похолоділо від однієї думки про те, що вона може втратити чоловіка, – А чи не можна просто зробити так, щоб не пив, не ображав мене, не гуляв?

— Ні, – зітхнула відьма, – Це розплата твоя за скоєне. За що боролася, на те й напоролася, знала, на що йшла, що робила.

Людмила мовчала, а Катерина продовжила:

— Два шляхи в тебе тепер: або знімаємо вплив, і стає твій Дмитро вільною людиною, живе далі, або залишаємо все, як є. Тоді залишилося(розповідь для сайту Рідне Слово) йому недовго, і життя ваше з ним з кожним днем ставатиме дедалі гіршим, дедалі страшнішим. Тобі вирішувати.

Людмила повернулася додому ні з чим. Вона не захотіла знімати приворот: життя без коханого було їй не миле. Вона згодна була терпіти все, зради і приниження, аби бути з ним поруч.

А Дмитро, і справді, з кожним днем лютував дедалі більше. Людмила вже не впізнавала в ньому свого чоловіка – ніби біс у нього якийсь вселився. Жінка тепер боялася повертатися додому, боялася залишатися зі своїм Митею наодинці, боялася лягати спати – одного разу, прокинувшись уночі, вона виявила, що він сидить біля неї з кухонним ножем…

Історія ця закінчилася трагічно. Не минуло й року після візиту Люди до відьми Катерини, як Дмитро згубив свою дружину на ґрунті ревнощів, а слідом і сам звів рахунки з життям.

Приворот був винен у цьому чи ні, ніхто ніколи не дізнається. Ясно тут тільки одне – насильно милим не будеш.

КІНЕЦЬ.