Максим і Марія вважали себе батьками з добрим солідним досвідом. У всякому випадку – вони так думали.

Старший Дмитро зʼявився у родині, коли їм було за тридцять, донька Даринка — через два роки.

Довгоочікувані дітки принесли в сім’ю радість і відчуття щастя.

Днями відзначили день народження Дмитра — десять років виповнилося.

Відзначили всією сім’єю, плюс кіт Марсик — безпородний чорно-білий  котик з білою краваткою на шиї.

Вдома було тепло й затишно, навіть весняна погода, досить прохолодна, не затьмарила свята.

Марсик, користуючись «котячою привілеєм», уже вкотре просив їсти. Максим, як голова сім’ї, суворо вичитав кота.

— Ти знахабнів, на тебе корму не напасешся. Розорити нас хочеш? От уріжу тобі раціон, будеш знати. І взагалі, худнути треба, а то розтовстів.

Максим говорив так серйозно, що брат із сестрою зі співчуттям подивилися на кота.

Після дня народження видався теплий день, і навіть перша трава пробилася під впливом теплих сонячних промінчиків.

— Ми гуляти! — повідомив Дмитро.

— А можна Марсика з собою? — спитала Даринка.

— На вулицю?

— Так. Нехай з нами погуляє.

— А якщо загубиться? — занепокоїлася мама, сумніваючись, що діти відповідально поставляться до прогулянки.

— А ми не відпустимо, ми на руках триматимемо… ну будь ласка, він же теж хоче на вулицю.

— Добре, тільки не відпускайте. І шлейку одягніть йому.

Діти вибігли у двір, а батьки час від часу поглядали, що там унизу.

— Дивись, наших дітей малеча обліпила, мабуть, кота розглядають.

— Ну, звичайно, він у нас гарний, хоч і безпородний.

— А можна з ним сфотографуватися? — питали дітлахи.

Дмитро прикрив кота й серйозно відповів.

— Можна. За гроші.

— Як це?

— Десять гривень платиш і фотографуєшся.

— У-у-у…

— Ну, як хочеш, — відповів Дмитро.

Невдовзі перший охочий сфотографуватися з Марсиком приніс десять гривень.

Потягнулися й інші дітлахи — кота передавали з рук у руки.

— А кому гроші? — спитала дівчинка Катруся.

— Даринці віддай, — розпорядився Дмитро, — і дівчинка слухняно передала гроші Даринці, а вона сховала в кишеню курточки.

— А я ще хочу, — сказала Катруся.

— Ну, тоді ще плати.

Після «фотосесії» дітлахи розбіглися. Дівчата-підлітки, що проходили повз, помітили красеня-котика.

— Який гарненький!

— З ним можна сфотографуватися, — оголосила Даринка.

— І всього десять гривень, — додав Дмитро.

— За гроші, чи що? — Дівчата розсміялися.

— Ну, добре, давайте разок, — погодилися вони, скоріше заради забави, що з котиком за гроші фотографуються.

— Ходімо, — покликала сестра, — а то тато з мамою чекають.

Діти повернулися додому, не сказавши про проведену «акцію».

Наступного дня ввечері у квартиру подзвонили. На порозі стояла жінка в пальті й капелюшку, за руку тримала онучку Катрусю.

— Ну нарешті знайшла вас, довелося кілька квартир обійти.

— А що трапилося? — спитала Марія.

Максим, почувши, теж підійшов.

— Ви хоч знаєте, чим ваші діти займаються? Вибачте, не представилася, Світлана Сергіївна, ми в будинку навпроти живемо. Це моя онучка Катя.

— Ну і чим же займаються наші діти? — запитав Максим.

— Здирництвом!

— Тобто?

— А ви навіть не в курсі? Чи, може, це з вашої подачі?

Вона починала все більше дратуватися.

— Учора… вони взяли в Каті п’ятдесят гривень… і за що? Тільки за те, щоб сфотографуватися з вашою твариною…

— Не зрозумів, — Максим і Марія перезирнулися, — ви нічого не плутаєте?

— Яка плутанина? Увесь двір учора гроші ніс за фотографію з котом. Це ж треба додуматися… вони ж у вас малолітні аферисти…

— Давайте не кидатися словами й не звинувачувати дітей, — сказала Марія й звернулася до дівчинки, яка стояла поруч.

— Катю, скажи, будь ласка, ти вчора віддавала гроші Дмитрові й Даринці?

— Так… я хотіла багато фотографій з котиком….

— Дмитре, Даринко, — Максим покликав дітей.

Хоча вони вже чули розмову й одразу вийшли в передпокій.

— Гроші в дівчинки брали?

— Вона сама принесла. І вона найбільше з Марсиком фотографувалася.

Максим приніс гроші й віддав п’ятдесят гривень дівчинці.

— Візьми. Це твої гроші.

— Вибачте, будь ласка, — сказала Марія, звернувшись до Світлани Сергіївни, — ми розберемося.

— Та вже розберіться, — трохи заспокоївшись, сказала жінка, — а то прямо з малих років вони у вас гроші незаконним способом заробляють, а що далі буде…

— Так, звичайно, ми розберемося, — пообіцяв Максим.

Зачинивши двері, подивився на дітей.

— Ви навіщо це зробили? На морозиво не вистачило? Голодні, чи що? Ми вас не годуємо?

— Багато ви вчора назбирали? — спитала мама. — Де решта грошей?

— У нас їх немає.

— А куди ви їх поділи?

— Ми корм Марсикові купили, — схлипнула Даринка.

— Навіщо?! — в два голоси запитали батьки.

— Ну, ти ж сам сказав, що Марсика годувати не будеш! — випалив Дмитро, намагаючись виправдати свій вчинок.

— Так це ж жартома! Невже б я Марсика образив?

— Ну, ти ж так сказав… ми подумали, що на їжу Марсикові можна заробити.

— Ну і де корм? — поцікавилася мама.

— Під ліжком у нас.

— Ви що, таємно його хотіли підгодовувати?

Діти, опустивши голови, мовчали.

Максим, зітхнувши, пішов на кухню й сів за стіл.

— Ідіть сюди, — покликав дітей.

— Ось гроші. Ідіть у двір і роздайте всім, хто вчора платив за фотографії.

— А що сказати?

— Вибачитися. І сказати, що акція у вас була — фото з котиком абсолютно безкоштовно.

Поки діти були на вулиці, батьки переклали в вільну коробку пакетики з кормом.

— Треба ж, аферистами наших дітей назвали, — обурювалася Марія, — ну які ж вони аферисти…

— Ну що, всім роздали? — запитали батьки, коли діти повернулися.

— Усім. Але ми тих дівчаток, ну які старші, не знайшли, вони взагалі не з нашого двору, вони вчора повз проходили.

— Добре… але більше так не робіть.

— А чому тоді в парку з мавпочкою фотографуються? Там же теж гроші платять, — заперечив Дмитро.

— Там і податки платять. А ти платиш податки? Не платиш, тільки в кишеню собі складав.

— Це в мою кишеню складали, — сказала Даринка, подумавши, що заступається за брата.

— Ага, ось хто в нас «каса», — усміхнувся Максим, — бачиш, як організовано — розподіл обов’язків.

— Загалом, так, — сказала мама, — корм на вихідних відвеземо в притулок для тварин — добру справу зробимо. І Марсика забороняємо вам використовувати. От якби тебе, Дмитре, чи Даринку, водити вулицею й пропонувати сфотографуватися — години дві так приблизно? Сподобалося б вам? Напевно, ні. От і Марсикові не сподобалося.

Вклавши дітей спати, батьки пішли в спальню. Але не спалося цієї ночі.

Максим, вирішивши, що дружина заснула, тихо встав і вийшов на кухню.

Поставив чайник і дістав сир, щоб зробити бутерброд. Обернувся — дружина теж прийшла на кухню.

— Перекушуєш? — спитала вона.

— Приєднуйся.

— Ага, вночі шкідливо.

— Сьогодні можна, все одно не спиться.

Тільки сіли, як на кухню прийшов кіт Марсик, м’яко ступаючи лапками, сів навпроти й жалібно став дивитися в очі.

— Ми ж нещодавно тебе годували, — сказала Марія.

Кіт у відповідь нявкнув.

— Тихіше, дітлахів розбудиш, — сказав Дмитро, наче кіт його розумів.

— Та вже, доведеться пригостити, а то ж не заспокоїшся.

Максим встав і насипав трохи корму. Кіт сів і почав їсти.

— Слухай, а я от щодо податків не знаю, чи платять вони, — сказала Марія, — ну ті, що з тваринами пропонують сфотографуватися…

— А я теж не знаю. Та й взагалі, чи законно це… чи гуманно взагалі…

І сиділи вони на кухні ще довго, а кіт склав їм компанію і, підібгавши лапки, дрімав.

І був він абсолютно спокійний — уже в цій родині його точно не образять.

КІНЕЦЬ.