Дмитро прийшов додому пізно. Він відкрив двері своїм ключем, зайшов в коридор і раптом застиг від несподіванки!

В квартирі чувся якийсь дивний запах. Він принюхався і швидко зайшов у кімнату.

На дивані сиділа його дружина Надія. Вона була якась підозріло задумлива.

– І що це ти тут сидиш сама? – невдоволено запитав чоловік.

– Ой, та нічого, – махнула рукою дружина. – Хочу й сиджу!

Дмитро уважно глянув на дружину і раптом все зрозумів.

– Ах он воно, що за запах по всій квартирі! – тільки й сказав він. – Знову сестра твоя приходила, так?! Парфумами її пахне всюди. Ти їй скажи, щоб вона на себе менше лила їх. А то збанкрутує.

– Не збанкрутує, – відповіла Надія.

– А ти чого така сердита? – запитав Дмитро. – Знову сестра тобі байки розповідала? На нашу квартиру знову сварилася, так?

– Досить, Дмитре! – зупинила його дружина. – Катя правильно каже, квартира у нас жахлива.

– Почалося, – важко зітхнув Дмитро, махнув рукою, пішов нам кухню, поставив чайник на плиту і сів там за стіл.

Він чудово знав, що тепер цілий тиждень дружина говоритиме йому, умовляючи продати цю квартиру і купити нову, з сучасним плануванням.

Так завжди траплялося, коли сестра дружини проїздом заїжджала до них у гості.

Катерина жила в іншому місті з чоловіком багатієм на широку ногу, чого й сестрі своїй бажала.

На кухню зайшла Надія, сіла навпроти чоловіка і впевнено сказала:

– А може, справді, Дмитрику, купимо нову квартиру? Катя цього разу сказала, що навіть готова допомогти з грошима, якщо нам не вистачить. Просто так допомогти.

– Зрозуміло… – тяжко зітхнув Дмитро. – Отже, ви вирішили зробити мені таку пропозицію, від якої я не зможу відмовитися, так? Хитро…

– Ну, Дмитрику, ну чому ти постійно впираєшся? Адже скоро нам на пенсію. Хоч на старості років поживемо як люди.

– А зараз ми живемо як хто?

– Тісно у нас, Дмитрику. Це ж старий будинок. Пʼятиповерхівка…

– На двох нам місця достатньо.

– А коли онуки приїжджають?

– Не онуки, а онука. Одна вона у нас. І їй місця тут – купа. А в нас дві кімнати.

– Але ж вони крихітні. А раптом ще онуки з’являться?

Дмитро подивився дружині в очі, потім наморщив лоба і сказав:

– А давай!

– Що давай? – не зрозуміла Надя.

– Давай купимо нову квартиру. Як ви із сестрою хочете.

– Що, справді? – Надія навіть розгубилася, не чекаючи так швидко почути згоду чоловіка. – Ти не жартуєш?

– А скільки мені можна слухати твої вмовляння? Ти вже п’ять років мені надокучаєш з цією новою квартирою. Все, втомився я опиратися. Сьогодні ж сідай за комп’ютер і шукай варіанти.

– Я?!

– Звісно ти. Тобі ж це треба.

– Стривай, я не розумію… – Надія все ще недовірливо дивилася на чоловіка. – А як же твій улюблений парк, який поряд із нашим будинком? Ти ж постійно про нього говориш. І про аквапарк поряд, озерце…

– Та все одно. Якщо тобі потрібна нова квартира, я згоден прожити і без цього.

– А де ми гуляти з онукою будемо?

– По вулицям. Уздовж шосе. І взагалі, Надя я не розумію, ти мене зараз умовляєш, щоб я тебе почав умовляти не купувати нову квартиру? Ні, люба, якщо ти вирішила, то дій.

Дмитро знову пройшов у кімнату, увімкнув там комп’ютер, і відкрив одразу кілька сайтів, на яких продаються квартири.

– Надія, ходи сюди, сідай, – покликав він дружину.

– Давай я спочатку тебе нагодую, – відповіла дружина.

– Ні, сідай за комп’ютер. Я сам себе нагодую. Я не малий.

Надія, все ще не вірячи в те, що сталося, повернулася у кімнату і з якоюсь дивною, невпевненою усмішкою на обличчі сіла за комп’ютер.

А Дмитро знову вирушив на кухню і почав там хазяйнувати.

Через п’ять хвилин Надія у кімнаті вигукнула:

– Дмитрику, ходи сюди, дивись, яка класна квартира!

– Там їх мільйон, цих квартир. Тож ти спокійно сиди і вибирай. Але мене в це не вплутуй.

– Як це? Ти ж теж житимеш у цій квартирі.

– Я готовий з тобою жити навіть у сараї. Зрозуміло? Шукай, і мене не смикай, будь ласка.

Минуло дві години. Надія прилипла до комп’ютера і тільки скрушно зітхала. Вона ще кілька разів намагалася привернути увагу чоловіка, але той повторював одне й те саме.

– Сама, Надія, сама. Я погоджуюся на будь–який варіант.

Настала пора спати, Дмитро розстелив постіль, заліз під ковдру і навіть не покликав дружину.

Він уже почав засинати, коли відчув, що дружина лягає поряд.

– Знайшла? – спитав він сонним голосом.

– Не знаю я… – стомлено відповіла Надія. – Стільки квартир… Голова вже крутиться. Завтра ще пошукаю.

– Угу, – відповів Дмитро і заснув.

Коли він вранці прокинувся, то побачив, що дружина вже не спить, а задумливо дивиться в стелю.

– Ти хоч спала? – спитав він.

– Трохи, – відповіла вона. Потім ще трохи помовчала і запитала: – Дмитре, а тобі справді, все одно на те, що там, де ми житимемо, нашого улюбленого парку не буде?

– Ні, звісно… Не все одно… – задумливо зітхнув чоловік. – Але твій спокій для мене важливіший.

– А ще у нас дуже хороші сусіди, – голосно зітхнула дружина. – Раптом на новому місці нам із сусідами не пощастить? Кажуть, у нових висотках ніхто один одного знати не бажає.

– Це ти до чого?

– До того що, і справді, нам з тобою тут добре. Сьогодні, ось, вихідний, ми поснідаємо, і до нас привезуть Оксаночку. Ми з нею підемо в парк, потім на озерце – качечок годувати. Мені здається, не треба нам нікуди їхати. Як думаєш?

Дмитро подивився на дружину здивовано, потім усміхнувся й кивнув головою.

– Я думаю так само як і ти. Добре нам тут. Можна, звичайно, знайти і кращий варіант, але… Краще, кажуть, там де нас нема…