– Стефо, сніг ще не зійшов, що ти вже по городі ходиш? – питає літню жінку сусідка.

– Та ось, вдома не сидиться, хочу подивитися що тут і до чого, – відповіла Стефа, ховаючи очі, ніби хотіла уникнути зайвих питань.

Та сусідка була не з тих, від кого так просто можна відчепитися.

– А що, Стефо, твій син повернувся? Надовго? – питає.

– Не знаю, побачим, – сухо відповіла Стефа і попрямувала в інший кінець городу, подалі від розпитувань цікавої сусідки.

Чи думала Стефа, що в свої 70 років їй ще доведеться робити такий непростий вибір між рідним сином та зятем.

Мали вони з чоловіком двоє дітей: сина Валерія і дочку Віру. Любили їх однаково, але син, як старший, першим одружився і пішов жити до дружини, а дочка Віра, коли вийшла заміж, то залишися біля батьків.

Жила родина бідно, з майна у Стефи з чоловіком була лише одна стара хата, тому дітям своїм вони не мали змоги допомогти.

Валерій за це на батьків неабияк образився, йому перед тещею з тестем було соромно, що він прийшов до них з пустими руками.

Сім’я невістки теж жила дуже бідно, тому Валерію довелося думати – як гроші заробити. Чоловік він був рукастий, зібрав бригаду і став їздити на заробітки.

Справа швидко пішла в гору, і вже через кілька років у Валерія була велика добротна хата, і все у ній.

Батькам син не допомагав, тримав на на них жаль, що вони йому нічого не дали, тому навіть приїжджав до них рідко, хіба що на великі свята.

Дочка Віра після школи поїхала в місто вчитися в технікум, і там вона зустріла свого майбутнього чоловіка. Петро був сиротою, і неабияк зрадів, що потрапив в родину.

Хлопець він був добрий, щирий, роботящий, Стефі зять відразу припав до душі, а її чоловік наскільки прикипів до нього, що інакше як сином його не називав.

Стала Стефа просити рідного сина, щоб той зятя до себе в бригаду взяв, але Валерій сказав, що немає місця, але вже через кілька тижнів взяв на роботу свого друга.

Петро не розгубився, знайшов іншу бригаду, і теж став їздити на заробітки. Став заробляти гроші, а коли приїжджав додому, то вони разом з тестем будувалися.

За кілька років у них вже була хата не гірша, ніж у Валерія. Петро дуже добрим господарем був, вмів і заробити копійку, і втримати її, і вкласти в щось путнє.

Валерій же знайшов собі на чужині іншу жінку і пішов з сім’ї. Своїй дружині і дітям він все залишив, не забрав нічого, заявив, що він собі ще заробить.

Молода пасія Валерія жила з ним, поки він не захворів, а коли його здоров’я стало підводити і він перестав заробляти гроші, вона виставила його за двері.

Оскільки у Валерія нічого за душею не було, він не придумав нічого кращого, як повернутися до батьків, а що, він син рідний, і мама його з хати точно не вижене.

Знав Валерій, що хата у них тепер добротна, за документами вона належить мамі, тому він повернувся, начебто, додому.

Хвилювалася Стефа як воно тепер буде, і не даремно, бо син з зятем з самого початку не змогли знайти спільної мови.

Роздивився все добре Валерій, і вирішив, що йому належить половина маминого будинку – треба ж відновити хоч зараз справедливість.

– Синку, ти ж добре знаєш, що все, що тут у мене є, придбано за гроші Петра. Як я буду тепер тобі це віддавати? – пробувала по-доброму пояснити сину мама.

– А мені байдуже. Я твій рідний син, і мені належить тут частка, яку я хочу отримати, – наполягав на своєму Валерій.

Нема спокою через це в хаті, тому Стефа і тікає то на город, то в магазин, аби лише картання сина не чути. Важко літній матері, бо вибір і справді непростий, вона обом дітям на старті нічого не дала, бо сама нічого не мала, а тепер має прийняти якесь рішення.

От тільки яке? Як зробити так, щоб і сина не втратити, і зятя, який за багато років став сином, не образити?

А що б ви порадили нашій героїні?

Джерело