Ми з Миколою у шлюбі багато років, і проходили разом все, як то кажуть – ділили і радість і смуток і всі дороги проходили разом.

Але, на жаль, останнім часом, після, майже, 23 років у шлюбі, наші стосунки йшли до розлучення.

Ми з Миколою ще не говорили про це, але обоє відчували, що це має статися.

Все вийшло так, що майже на 23-му році спільного подружнього життя я просто, навіть несподівано для себе самої, зрозуміла, що так тривати не може далі.

Я розуміла, що нам обом просто необхідно щось змінювати в своєму житті.

Наші з Миколою діти вже були досить таки дорослими і не потребували нашої опіки.

А ми з чоловіком  стали наче чужі люди.

Було таке враження, що у нас нічого спільного немає, всі почуття минули і найкращі миті спільного сімейного життя позаду давно.

Навіть більше, я з кожним днем відчувала все більше розчарування, довго в одному приміщенні з Миколою навіть не хотілося знаходитися.

Мені все в чоловікові почало не подобатися.

Буквально все і у всьому.

Тому я згодом вирішила, що пора ці стосунки припинити і нам обом буде краще, якщо ми розлучимося, адже в шлюбі ми обоє не були щасливими зовсім, час ніби стер все хороше, що колись між нами було.

Саме в цей період моя подруга запропонувала мені поїхати разом з нею на заробітки в Італію, вона там давно і досить таки добре влаштувалася в тій країні.

Враховуючи наше сімейне життя і усі негаразди, які виникали у нас останнім часом, я відразу без жодних вагань погодилася і скоро вже збирала речі.

Микола, що навіть мене не здивувало, зовсім не був проти, я сказала, що на довго за кордон їхати не планую, зароблю трохи грошей для дітей, щоб хоч трохи їм допомогти, і повернуся додому.

Про своє розлучення ми ще не говорили, але обоє готувалися до нього і відчували, що шлюб наш добігає кінця.

Так я стала працювати в далекій Італії.

Тут придивлялася до людей, переймала новий досвід, і, щиро кажучи, дуже сумувала за Україною.

Правду кажучи, якби не наші недобрі з чоловіком відносини в сім’ї, я б ніколи й не поїхала за кордон, але просто відчувала, що нам потрібно пожити окремо одне від одного.

Мені дуже непросто звикати до звичаїв чужої для мене країни і звикати до її звичаїв, вивчала її мову.

На початку мені було дуже нелегко і це правда.

Я таки відчувала брак спілкування з близькими та рідними людьми, розуміння з боку оточення, співчуття, тепла того, яке завжди було в мене вдома.

Мені навіть не було з ким просто сісти і щиро поговорити.

Моя подруга жила дуже далеко від мене.

Згодом я вирішила просто з кимось познайомитися.

Так я і познайомилася там на заробітках з Іваном, він теж був родом з України.

Ми зустрілися, коли святкували день народження спільного друга.

Іван був ввічливим, веселим чоловіком. Працював тут більш, як п’ять років.

Спочатку в нас було все гаразд, багато часу спілкувалися.

А згодом почалися по суті такі ж самі непорозуміння, як з моїм чоловіком.

І я вперше задумалася про те, що ж може бути не так.

Проаналізувала цілком своє життя, а також життя зі своїм чоловіком у шлюбі і зробила висновок, що причина напевно десь глибше.

Що, швидше за все, вона є у мені, коли мене не влаштовують усі, я в усіх знаходжу якийсь негатив. Значить треба працювати над собою.

Аж тепер, коли минуло стільки часу, я стала переоцінювати свої стосунки з Миколою.

Так поступово я вже сама прийшла до висновку того, що мій чоловік навіть дуже хороша людина.

Микола мій веселий, хороший господар, цікавий співбесідник.

І, що найважливіше, відчула на відстані, що я сумую за ним.

Що хочу з ним знову зустрітися і просто разом поспілкуватися, випити кави.

Тепер я лише зрозуміла, що він мені потрібен, як ніхто інший.

Лише з Миколою мені було тепло та затишно вдвох, нас стільки всього об’єднувало, без нього моє життя сіре і буденне.

Тут, у чужій країні, за сотні кілометрів від дому, я вперше зустрілася з самотністю, яку не могла нічим заповнити.

Ні досить  таки хорошими заробітками, ні достатком, який мала тут, ні навколишньою красою.

Мені поруч не вистачало близької людини, з якою можна просто посидіти і помовчати, відчути її розуміння, тепло і підтримку.

Я опинилася віч-на-віч зі своїми думками, з якими ні з ким не могла поділитися.

Я зрозуміла, що ніколи не була так довго сама. Зі мною завжди був поряд Микола, у різні моменти мого життя він був поряд і від цього мені було спокійно.

Так, на відстані я краще зрозуміла свого чоловіка.

Зрозуміла, що причина наших непорозумінь криється у мені.

Тому сама в душі просила в нього вибачення і мріяла, щоб все у нас було, як раніше.

За цей час зрозуміла, що це залежить від мене.

Лише тоді збагнула, що весь час, поки я була за кордоном, він постійно телефонував мені. Запитував чи не змерзла, чи добре себе почуваю, чи не голодна.

Для мене ці питання були буденними, бо він завжди мене це запитував, а я не звертала уваги.

Микола тепер для мене був найкращим і найрозумнішим.

Я мріяла тепер про нашу зустріч з Миколою.

Досить таки дивно виходить, щоб зрозуміти наскільки мій чоловік дорога та рідна для мене людина, мені довелося їхати так далеко.

Мені потрібно було подолати сотні кілометрів і пройти через різні життєві ситуації на чужині, щоб, врешті, добре збагнути, що він, мій чоловік, мені такий рідний та дорогий.

Чи це зараз в усіх людей у нашому віці проходять ті почуття, які були в молодості. але з’являються, з віком, інші – турбота, тепло?

Чи варто розлучатися в моєму випадку?

КІНЕЦЬ.