— Що? Знову Нюрка своїх ганяє?

— Та які вони «свої»? Ясна річ – чужі, на дітей пішла дівка. Он, чуєш, голосить на все село.

З хати, що навпроти, долинали крики: – І де ж ви забруднилися так? Га? Негідники такі собі, не наперешся на вас. А ти чого сховалася? Вже здорова яка, а все ухиляєшся…

— Ох і лупить вона дітей Василя, – пліткували баби біля колодязя, – ох і лупить, ну прям командирша Нюрка.

— А Василь що?

— А коли йому? Спозаранку поїхав, затемна приїхав. Та й що з нього взяти? Він на роботі, а на Нюрці все господарство і діти. Тим паче не свої діти. Так і нема рідних в неї… От же вхопилася за Василя-вдівця, думала своїх Бог дасть, а воно он як вийшло.

Ганна з молодих років була дівкою справною, і в роки лихоліття працювала нарівні з чоловіками, яких у селі, залишилося зовсім не багато.

Василь Волошина жив з дружиною, сином і донькою, а через рік ще й наймолодший зʼявився. А ще через два роки дружини не стало. Залишившись із трьома дітьми, Василь, тихий і працьовитий мужик, розгубився. Діти дивилися на нього злякано і все зазирали в кімнатку, де нещодавно ще лежала хвора дружина…

Намовили Василя посвататися до Ганни, що в дівках засиділася. Поруч із худорлявим Василем Ганна була повною протилежністю: якась вона пухка, пишна чи що. Мати її зітхнувши й перехрестившись, сказала, що іншого й чекати нічого. А щоб вік одній не кувати, краще вже за Василя, він мужик добрий. А діти… діти виростуть.

Ось уже старші діти Василя школу закінчують. Старший Федька – лобастий, неговіркий, але працьовитий хлопчина, відмовчується, коли Анна за навчання лає. Сама ж вона толком не вчилася, такі часи тоді були, тож по складах тільки читає, та в умі цифри невеликі додає.

— Ледарювати надумав? – лається Нюра. – А уроки хто вчитиме?

— Зробив уже, можу показати.

Нюра в домашніх завданнях не розбиралася, а тому перевіряти не бралася. На слово вірила. – Іди в сараї чисти! – Командувала вона.

— Алко, де тебе носить? – кричала вона на Федькину сестру.

Алка тим часом загралася на пустирі, забувши про гусенят. І вантажівка, що мчала через село на швидкості, так і врізалася в гусей. Ох, і попало Алці. Шмагала її Нюра старою мотузкою, а потім і ременем чоловіковим. Аллі, звісно, було прикро. Але й гусенят теж було шкода. Знала і розуміла, яка праця – виростити їх. І адже довірила Нюра їй гусенят, наказавши, щоб не відходила, а вона побігла гратися з дівчатами…

Молодший Юрко – той узагалі шибеник, на нього одягу не напасешся, вічно з дірками приходив. Видасть йому Нюра по перше число, а він кричить, тікає, ховається. А ввечері знову вся сім’я в зборі. Батько за столом, діти поруч і на столі вечеря, приготована Ганною.

І щойно ляжуть усі спати, як сідає вона до лампи і штопає дитячий одяг, якого на всіх не вистачало тоді. А вранці – чисте – візьміть будь ласка, тільки не рвіть, небожата такі.

Першим з дому поїхав Федька. Нюра перед від’їздом притихла, сиділа, поглядаючи на нього, шукала слова, як би правильно сказати. – Ти ось що, Федоре, вчися там… і їж добре, не голодуй. Ми з батьком допоможемо. Спочатку ти своє навчання «годуєш», а потім професія тебе годуватиме.

Василь усміхався. – Ага, дивись, “проХвесором” стане…

— Ну вже цього не вистачало, – дорікала Нюра, – в училище вступив і то добре.

Слідом, через два роки, поїхала Алла. І знову Нюра, стиснувши губи, дивилася на неї (ну не вміла вона говорити ласкавих слів. Вичитувати і командувати вміла, а приголубити… якось не дано було). – Приїжджай частіше, – наказувала Нюра, – та не втрачай голови, хлопці ж спритні, обшарять тебе очима… ти вже придивися, дарма я тебе ганяла… нехай відчують моє вчення.

І Федір, і Алла після навчання влаштувалися працювати в місті. А незабаром і молодший Юрко поїхав здобувати професію.

Нюра зовсім пригорюнилася. З незвички сиділа біля вікна, слухаючи тишу будинку. Потім ішла вправлятися. Василь також пізно приїжджав, у селі багато роботи. Пастухом ще підробляв.

І гірко було Нюрі, що діти Василя виросли. І що спільних дітей у них не було. Як кажуть баби в селі: «порожня» вона, от і ростить не своїх.

Коли в родині старшого сина Федора зʼявився первісток, Ганна, розгубившись, довго сиділа на своїй старій скрині. А потім вони приїхали з малюком, і вона тримала на руках крихітну грудочку, боячись дихати на неї. Діти ж Василя їй не в пелюшках дісталися, вже бігали, розмовляли, коли вона до них у хату переїхала. А тут крихітка така, ще світла білого не знає.

Алла теж невдовзі заміж вийшла і в неї зʼявилася донька. І Нюра тепер щовихідних чекала дітей у гості, щоб поглянути на онуків.

— Та почекай, мамо, підростуть, накомандуєшся ще, – усміхнулася Алла, не забувши, як ганяла їхня прийомна мати.

— Ні вже, це ви самі вчіть уму-розуму, ваші діти, ось і вчіть, – говорила Нюра, – а я вже так… нагляну якийсь раз.

Років через сім «який раз» перетворився на все літо. Василь і Нюра приймали онуків. Василь, як завжди мовчазний, але добрий, а Нюра – гучномовна, справжній командир у спідниці.

Минуло ще десять років.

Ось і онуки виросли, рідше стали приїжджати в село. І тільки молодший син Юрій привозив погостювати свого шестирічного Олежку.

Нюра ще більше роздобріла, майже кругла стала, але ще вправність є: і в городі, і з коровою справляється, і на стіл завжди є, що поставити.

Провівши Олежиних батьків у місто, Нюра з онуком стоять на пристані, там же зібралися бабці. Вечоріло. І був ще час перекинутися новинами.

— Куди побіг? – кричить вона онукові. – Не крутись, а то впадеш у воду, горе моє…

А він, вертлявий, носиться по пристані, то камінчики у воду кидає, то чобітками гумовими у воду ступить (справа хоч і влітку, але після дощу було). – Іди сюди! – Кличе Нюра. – Зніми ти цей «скафандр», – вона намагається розстебнути йому болоньєвий плащик.

Олежка впирається. – Ні, я космонавт.

— Тьху ти, ну лети, космонавт, – бурчить вона.

Потім за звичкою, трохи розслабившись, розповідає. – Я ж наготувала побільше: борщ стоїть у сінях, кашу вранці зварила, млинців напекла, котлети зробила… а він заявляє: – А я вдома ковбасу з картоплею їм. От як! Ковбасний який. Сяк-так вмовила цього поганця, – вона показала на Олежку, – поїсти. А то ж носиться, а сили звідки брати, якщо не їсти…

— Нюро, а як там діти? Як Федір, як Аллочка, Юрій як? – запитала бабця Євдокія.

— Та слава Богу, Федя добре живе. А Алла так уже майстром на фабриці, старші в них уже вступати будуть… ага, як же без навчання… А Юра, ось же, поїхав із дружиною додому, добре живуть.

Олежка тим часом усе-таки підчерпнув води в гумові чобітки.

— Ах ти, негідник такий, ну ніяк відпускати від себе не можна! Ходімо додому! Сушитися будеш!

І Олежка слухняно підбіг до неї. Взявши його за руку, повела додому і бурчала, що так і застудитися можна. А він ішов, підстрибуючи від своєї, тільки йому відомої дитячої радості.

Нюра зупинилася, згадавши, що не попрощалася. – Забула «привітатися», – сказала вона, – підемо ми, сушити треба хлопчину. Та капусти накришити більше треба, мої старші, на вихідні приїдуть…

І вона пішла, трохи важка, злегка перевалюючись із боку на бік, але не відпускаючи онука. І хто тепер міг сказати, що не свої вони їй. Звичайно свої. А онуки – особливо.

КІНЕЦЬ.