– А казав, нема грошей! То як батькам допомагати, то ні. А як дружині такий дорогий подарунок, то прошу дуже. І не соромно тобі, брате? Міг би хоч раз у рік якоїсь ковбаси файної на свята купити чи навіть тієї ікри з сиром. А тут такі подарунки! І для кого? Для дружини, яка ніде не працює і живе за твій рахунок?

Я не стрималася. Мене просто розпирало від злості. Іван мовчки дивився на мене, тримаючи чашку чаю, але я бачила, як напружилися його вилиці.

– Ярино, я не хочу сперечатися. Я ж приїхав вас привітати…

– Привітати? – я аж засміялася.

– Цукерки приніс, як для дітей, і вважаєш, що цього досить? Батьки тебе виховали, ноги зносили, щоб ти у тому місті вибився в люди, а ти? Забув про них?

Мама, яка сиділа біля вікна, сплела пальці на колінах і тихо промовила:

– Доню, не треба так. Ми раді, що Іван приїхав…

Я аж розпалилася більше:

– Мам, та він нас за людей уже не вважає! От як Лілі треба було машину – то гроші знайшлися. А тут для вас – нічого. Ви старієте, вам важко, а він навіть не думає допомогти.

Іван нарешті поставив чашку на стіл, голос його став холодним:

– Ярино, досить. Ти навіть не знаєш, через що я пройшов, щоб мати те, що маю.

– І що? Хіба це привід забути рідних?

– Я нікого не забув, але… – він зробив паузу, наче добираючи слова. – Я добився всього сам. Сам платив за навчання, сам працював по ночах. Чим батьки мені допомогли, скажи? Ти ж сама знаєш – у них і тоді не було грошей.

Я скривилася:

– Ти справді так думаєш? Вони віддавали останнє, щоб ти міг навчатися!

– Останнє? – він зітхнув.

– Це неправда, Ярино. Вони дали, що могли, але я все витягнув сам. Пам’ятаєш, як я працював офіціантом, а потім вантажником? Поки ти жила тут, я гарував у місті. Ти не знаєш, як це – самому піднімати бізнес із нуля.

Мама заплакала. Я зціпила зуби, але не могла замовкнути.

– То тепер ти такий успішний, що тобі вже плювати на всіх?

– Не плювати, але я не зобов’язаний вас утримувати. Я допомагаю, чим можу. Ялинку привіз, продукти…

– Продукти? Оці три цукерки? – я знову засміялася крізь сльози.

Іван важко підвівся.

– Знаєш, Ярино, а може, проблема не в мені? Може, це ти не можеш змиритися, що комусь вдалося вийти з цієї бідності?

Я аж зойкнула:

– Ти це серйозно? Я тут горбачуся на батьків, сина сама тягну, а ти…

– Я тебе не просив.

Мама схлипнула ще голосніше:

– Діти, прошу вас, не сваріться…

Та я вже не могла зупинитися:

– Ти думаєш, що я тут для задоволення живу? Ти навіть уявлення не маєш, як це – доглядати за не здоровими батьками, коли сама ледь виживаєш!

Він мовчки взяв куртку.

– Я приїхав із добром. Хотів побути з вами. Але якщо для тебе важливіше рахувати мої гроші, то більше я сюди не приїду.

– І не треба! Їдь до своєї Лілі!

Двері гримнули. Мама знову заплакала.

А я сиділа на стільці, дивлячись на ці цукерки, які ще кілька хвилин тому зневажливо назвала. Може, він і правий? Може, я справді ображаюся тільки тому, що мені важко, а йому ні? Але хіба це нормально, коли успішний брат навіть батькам допомогти не хоче?

Як ви думаєте, дорогі читачі, хто тут має рацію? Чи можна виправдати те, що рідні віддаляються, коли стають успішними? Чи справді я прошу забагато?

Джерело