– А хіба тепла кофтина – це погано? – запитала я, вкотре ловлячи на собі розчарований погляд доньки. – Мамо, це ж діти! – зітхнула Інна. – Вони хочуть щось сучасне, щось “круте”, а не зв’язані вручну светрики. Як ти цього не розумієш?

Так почалася розмова, яка досі відлунює в моєму серці. Я, 68-річна бабуся Василина, з’ясувала, що навіть найщиріші наміри можуть бути знецінені тими, кого ти любиш найбільше.

Моя донька Інна живе в іншому світі, де маленькі радощі часто поступаються місцем гламурним подарункам і високим вимогам. А я… Я просто хотіла зробити щось своїми руками для своїх онуків.

Минулого року я зв’язала Василькові й Настуні светри. Кожну петлю робила з любов’ю. Мої руки мліли, а очі втомлювалися, але я була впевнена: діти зрадіють подарункам. Проте їхні реакції змусили мене сумніватися. Василько подякував чемно, але відразу побіг дивитися телевізор, а Настуня лише кинула подарунок на диван, пробурмотівши: “Дякую”.

– Інно, ну це ж практично! – спробувала я пояснити доньці. – Зима, холодно, светрики – саме те, що треба.

– Мамо, це не про тепло, – знову зітхнула Інна. – Їм цікаві гаджети, ігри, сучасні речі, які мають інші діти. Чому ти не можеш відкласти гроші, щоб зробити щось значуще для них?

Усе життя я намагалася зводити кінці з кінцями. Мій чоловік, царство йому небесне, вів не дуже хороше життя, і грошей на сім’ю постійно не вистачало. Коли його не стало, я зітхнула з полегшенням, але залишилася одна – із боргами, роботою на зношення та донькою, яка росла в атмосфері напруження.

– Я не можу собі дозволити дорогих речей, Інно, – сказала я, відчуваючи, як в очах починають навертатися сльози. – Пенсії ледве вистачає на аптеку та комуналку. Я робила все, що могла.

Інна лише мовчки знизала плечима. Розмова на цьому закінчилася, але гіркий осад залишився. Того дня я провела більшу частину вечора на самоті у ванній, намагаючись стримати сльози.

Цього року все стало ще гірше. Я не отримала жодного запрошення на свята. Інна не дзвонила й не питала, як я себе почуваю. Я боялася їй написати чи зателефонувати першою, щоб не почути в голосі те ж саме роздратування.

Напередодні свят я наважилася:

– Інно, як у вас справи? – почала я обережно. – Ви ж святкуватимете вдома?

– Так, мамо, – відповіла вона коротко.

– Я можу чимось допомогти? Може, привести чогось домашнього?

– Ні, все під контролем. У нас свої плани.

Це “свої плани” звучало, ніби мене не включено до їхнього життя. У слухавці повисла тиша, і я, щоб не показати образу, швидко попрощалася.

Той вечір я провела, перебираючи старі фотографії. Інна в дитинстві – завжди з відкритою усмішкою, світлим волоссям і очима, які сяяли. Як ми дійшли до цього моменту? Я не могла зрозуміти, чому мої старання ніколи не були достатніми для неї.

Десь наприкінці місяця телефон несподівано задзвонив. Це була Інна.

– Мамо, – почала вона з ноткою втоми в голосі. – Нам треба поговорити.

– Про що, дитино?

– Про все. Про те, як ти завжди закривала очі на татові витівки. Про те, як я виросла в постійному страху, що він влаштує чергову сцену.

Її слова були неприємними. Я пам’ятаю ті часи – як намагалася згладжувати кути, переконувала себе, що це “тимчасово”. Але тоді я не думала про те, як це відбивається на доньці. Я сподівалася, що її любов до мене буде сильнішою за образу на минуле.

– Інно, я ж намагалася, – прошепотіла я. – Я хотіла, щоб у тебе була сім’я.

– Сім’я? – гірко засміялася вона. – Мамо, це не була сім’я. Це був хаос.

Розмова тривала довго. Інна говорила про роки, проведені в напрузі, про те, як їй довелося відвідувати терапію, щоб зібрати себе докупи. Вона звинувачувала мене в тому, що я не змогла захистити її. І я… я не знала, що відповісти.

– Я люблю тебе, Інно, – сказала я наприкінці. – Я не знала, що тобі було настільки важко. Пробач мені.

Після цієї розмови я багато думала. Невже я дійсно була настільки сліпою? Я завжди вважала, що роблю все можливе для своєї доньки. Але тепер бачу, що мої старання не завжди були правильними.

Я хочу виправити наші стосунки. Хочу, щоб Інна знала: я тут для неї, готова слухати й допомагати. Але я також боюся, що ми вже занадто далеко зайшли. Чи є у нас шанс почати знову?

А як ви, дорогі читачі, долаєте труднощі у стосунках із близькими? Чи варто чекати, поки біль і образи вщухнуть, чи краще діяти зараз? Я буду вдячна за будь-яку пораду.

Джерело