З дідом свого чоловіка – Петром Олексійовичем – Надійка бачилася тричі. До весілля, коли знайомилася з найближчим родинним колом на якомусь гучному святі.

На самому весіллі. І в день похорону Ніни Борисівни – бабці чоловіка. Дід справляв враження суворого чоловіка. Високий, кремезний старий із глибоко посадженими карими очима під кудлатими бровами наводив на неї, тендітну дівчину, справжній забобонний жах.

Він за спільним столом мовчав, обводячи поглядом рідню своїм непривітним поглядом. Колишній очільник карного розшуку, який пішов на спочинок ще до того, як «міліція» перетворилася на «поліцію», був відлюдькуватим.

— Ти лишень уяви! Вся квартира наша! — радів Іван, наливаючи собі вечірню каву.

— Та й не знаю, Іване, — Надійка сиділа за столом на кухні в орендованій квартирі й не підводила очей на чоловіка.

— Чого там знати? — дивувався він, — Ніякої тобі оренди й вічних переїздів! Жодних зайвих витрат і хазяїв-самодурів. Згадай от, як нам пару разів доводилося посеред ночі пакувати речі.

— Пам’ятаю, — Надійка ледь посміхнулася.

Це зараз ті спогади її веселили, а тоді ж до них підселили ще одну родину, на пару днів перекантуватися. Іншого разу квартира взагалі належала заробітчанину, який зненацька повернувся додому. Щоправда, той не дозволив молодій сім’ї виставляти їх на вулицю.

Як же в ніч витурити людей?

Пішов до друга святкувати повернення на рідну землю, а ключі попросив залишити сусідці, з якою молоді й підписали угоду про оренду. Та вони тієї ночі не спали й пакували свої пожитки.

Скільки ще разів їх так «прокатають»? А тут власне житло! Що ж тут поганого?

— Ото ж бо! Це набагато ліпше, ніж було, — Іван знову зайнявся своєю холонучою кавою, — А діда не лякайся. Квартира двокімнатна. У нього своя світлиця, та й тихий він.

Надійка кивнула, намагаючись вгамувати внутрішній неспокій. Вона спрямувала свої думки на радісний бік: матимуть власний куточок!

Тепер можна розкласти свої речі, не думаючи про скорий переїзд. Та й опорядженням квартири зайнятися. Напевно, ремонт там робився якраз у вісімдесятих, коли будинок лише звели.

Але тут же перед її очима постав холодний погляд діда, і всі добрі думки полохливо сховалися. Як з ним жити? Від нього віє холодом!

Він немов наскрізь людину бачить. Без дозволу в душу лізе й розглядає її пильно-пильно. Надійка здригнулася. Івана на кухні вже не було, а вона подивилася в темний простір за вікном. Такий же холодний і похмурий, як перспектива переїзду.

Збори були недовгими. За кілька років такого кочового життя молода родина так і не змогла обрости значним майном. Усі речі вмістилися в пару наплічників і кілька спортивних торбин.

Так і прийшли вони до Петра Олексійовича вдвох. Навіть друзів просити про допомогу не стали. Самі впоралися. Не вперше!

— Проходьте, — мовив старий і широко відчинив двері оселі, — Ви, наче торгівці в дев’яності. Ті теж усе на собі тягали. Ніхто не виділявся. Жінки, чоловіки – всі однаково завантажували себе.

— Петро Олексійович згадував минулі роки. Він їх пам’ятав досі, а молодь лише дитинством торкнулася тих часів.

Молода родина оселилася у вітальні. Надійка переживала, що Петро Олексійович звик жити своїм життям, а виходить, що вони тепер його порушують. Кому це сподобається?

— Кинь, Надійко, — заспокоював Іван, — У нього в його кімнаті навіть телевізор стоїть гарний. Ти можеш тут двері причинити, і він тебе не потурбує. Дід у мене найкращий. Він розуміє навіть більше, ніж ми.

Надійка й сама розуміла, що навряд чи Петро Олексійович запросив би жити до себе онука з дружиною, якби вони були йому тягарем або він не розумів, що в молоді своє життя.

Тільки ж і не задарма він покликав до себе. Тепер і їй варто показати себе гостинною господинею, але саме з цим були великі складнощі. Надійка працювала медсестрою в лікарні й не була звільнена від нічних чергувань.

Додому вона приходила виснажена. В орендованих квартирах вона навіть не повечерявши могла лягти спати, а в квартирі Петра Олексійовича хіба так вийде?

Перший місяць минув непомітно.

Надійка пропадала на роботі або відсипалася після чергування. Іван у такі моменти готував сам щось простеньке, але вони були щасливі. Іван знав, що життя медсестри не завжди йде за розкладом.

Надійка підміняла захворілих колег і тих, кому пощастило піти у відпустку. Часом він її цілодобово не бачив, але Іван до такого життя звик ще до весілля. Життя текло своїм звичним руслом.

Надійка повернулася вкотре з роботи дуже пізно. Іван уже спав, а Петро Олексійович читав у своїй кімнаті. Це Надійка зрозуміла по променю світла з-під його дверей.

Вона роздяглася, відчуваючи запашний аромат з кухні. Надійка ледь подолала бажання одразу ж побігти туди й з’ясувати, що ж її голодний шлунок так вабить. Звичка виявилася сильнішою. Вона зайшла до ванної кімнати й ретельно вимила руки, а потім бігом на кухню.

У невеличкій каструльці стояв ще теплий гуляш, а на тарілці під плівкою лежало холодне пюре, і поруч записка «розігрій». Почерк Івана вона впізнала одразу. Він завжди ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, писав виключно друкованими літерами.

Тільки літера «а» була трохи іншою, але у світі комп’ютерних листів отримати таке живе послання від руки було набагато приємніше. А ще Надійка й гадки не мала, що її Іван здатен з курячого м’яса приготувати таку ситну й смачну страву!

— А гуляш був дуже смачний, — посміхнулася вона зранку чоловікові.

— Тобі теж сподобався?

— Іван збирався на роботу й застібав ремінь на штанях, — Це дід постарався. Ні слова не сказав! Чую, на кухні щось довго возиться. Відчинив двері, і аромат їжі мене повністю поглинув, — сміявся Іван. А Надійка зрозуміла, чому літера «а» в записці була іншою.

Іван її не писав. За ним не водилося таких ніжностей. Він і в моменти їхніх зустрічей до весілля не був романтичним, а тут записка до їжі. Це точно не Іван.

Отже, про неї подбав Петро Олексійович? А може, він просто показав їй, якою має бути вечеря в нормальній родині? А її Іванко здатен тільки макарони з сосискою зготувати. Чи довго чоловіки на такій їжі протримаються?

Тиждень не йшов, а тягнувся.

Надійка прибігала з роботи додому і розгортала справжні баталії проти побуту та успіхів на цій ниві Петра Олексійовича. Було неймовірно важко, але Надійка горіла бажанням довести, що вона теж може приносити в сім’ю затишок і смачні страви.

А якщо знадобиться, то й на коні ввірватися в палаючу хату. З жахом Надійка зрозуміла, що ще тільки четвер! А вона вже почувалася, наче полова ганчірка.

Надійка стояла перед плитою, ледь розуміючи, що тут робить. День на роботі видався щедрим на негативні емоції та біганину коридорами.

Перед очима досі мелькали назви ліків, шприци й бинти, а в голові гули невдоволені голоси. Вона вже кілька днів не могла відпочити вдома через побутові справи, тому й на роботі помилки стали траплятися частіше.

— Що ти робиш?! — лунав голос і луною віддавав болем у голові, — Що ти робиш? Надю, ти чуєш мене? — голос став ніби знайомим, — Дай-но сюди, — у неї щось забрали з рук, і тільки тепер вона зрозуміла, що знаходиться на кухні, а перед нею стоїть Петро Олексійович з лопаткою в руці.

— Вечерю готую, — Надійка сиділа на табуретці, не розуміючи, що сталося.

— Ну ти даєш! Пробач, Надю, але я висловлю все! — грізний погляд Петра Олексійовича не залишав і шансу на легкий вихід.

Надійка напружилася, а потім вирішила: якщо вже недостойна бути господинею в цьому домі, то нехай. Вона ж намагалася нею стати.

— Ти хоч усвідомлюєш, що ти робиш? Працюєш добу безперервно, а потім до плити біжиш. Божевільна! Ось ти медсестра, а про здоров’я своєму не дбаєш. Тебе погано вчили, чи що?

— Ні, добре, — Надійка сама не розуміла, як змогла видавити з себе ці слова.

— Так чого ж ти над собою знущаєшся? Що ти думаєш, я не здатен хорошу вечерю приготувати? Я хоч і старий буркотун, але готую гідно, — в голосі відчулася образа, — Ти ж сама сказала, що гуляш сподобався.

— Сподобався, — погодилася Надійка.

— Ось і залиш кухню старому, а сама гайда відпочивати! — він суворо подивився на Надю, і та поспішила виконати наказ.

Вже пізніше Петро Олексійович, миючи тарілки після вечері, почав свою розповідь:

— Я ж вас сюди покликав жити не для догляду за мною. Вирішив, що вам простіше буде будувати родину в гарній квартирі, за яку треба платити лише за рахунками. Плюс я завжди можу зайнятися побутом. Я ж знав, що ти медсестра, а ця робота не терпить втоми.

Вдома тобі треба відпочивати, — він поставив тарілку в сушарку й вимкнув воду, — У мене мама була військовою медсестрою, а потім у шпиталі все життя працювала. Я змалку вмів готувати. Жили ми без батька, тому вся відповідальність за побут була на мені. Думав навіть лікарем стати, — Надійка вперше бачила, як Петро Олексійович тепло посміхнувся,

— Але жилка детектива внесла свої корективи в моє життя. Дружині своїй я теж не давав постійно на кухні стирчати. Вона вчителькою була. Ось поки вона зошити перевіряє, я готую. Потім поки я на роботі допізна сиджу, готує вона. Так і жили. Так що і ти, — він знову подивився на Надю, але в погляді вже проглядали іскри тепла, — не думай побутом займатися, коли втомлена. Погана це справа!

Надійка повернулася в дім, де пахло їжею і миром.

Вона знала, що сьогодні має повернутися Іван, але Петро Олексійович суворо заборонив їй бігти до крамниці й далі з торбами скакати додому, щоб приготувати вечерю.

Він про все подбає. І адже подбав! На кухонному столі стояло два салати і м’ясна нарізка, в повітрі пахло м’ясом з картоплею, а на стільниці у вазочці красувалися яскраві яблука.

— Ось і наша Надійка повернулася, а ми вже все приготували, — повідомив Петро Олексійович, — Давай, Іванко, закінчуй сервіровку.

Поки Надійка мила руки, вона чула розмову. Петро Олексійович вчив Івана кухонним премудростям:

— Ніж справа, а виделка зліва. Лівою рукою різати незручно. І про серветки не забудь, а я поки червоне відкоркую.

— Може, тобі рушник з пояса зняти, та на руку повісити? — підколов Іван.

— А легко! — відповів дід, — Це ви, молоді, цураєтеся коханій жінці виявити увагу. Усі в підкаблучники боїтесь потрапити. А ми, старі воїни, знаємо, як нести службу в родині, а не прислужувати. Мотай на вус, щоб на вуха тобі локшини не навішали.

— Дід, а м’ясо як подаватимемо? — голос Івана звучав з іронією.

— З дека наберемо, — по-простому відповів Петро Олексійович, — Не в ресторані ж!

Вони обоє сміялися, а Надійка зненацька відчула себе в теплі, як і належить удома. Їй знову на душі було спокійно. Суворий погляд Петра Олексійовича вже не лякав. Тепер Надійка в ньому бачила стіну і міцне плече, яке він підставив їхній молодій родині.

— І справді, найкращий у нас дід, — прошепотіла вона сама собі й пішла до кухні.

***

Ця розповідь торкає найтонші струни душі, показуючи, як справжня турбота ховається за буденністю, а мудрість передається через вчинки, а не повчання. Іноді найсуворіші на перший погляд люди виявляються тими, хто дарує найбільше тепла й підтримки.

Чи відчували ви коли-небудь, що хтось, кого ви вважали суворим, виявився насправді дуже дбайливим?