Вже цілу годину Степан ниє з кута: «Ну мамо, ну мамо, я, чесне слово…».

— Що? Не будеш більше, так? Звісно, не будеш, вдягнути ж більше нічого!

— Я не навмисне, я думав, вона дрібна, а вона…

Степан витер «аргументи» своїх мук, що повисли під носом у кутку, і виглянув у кухню, де мама, бурчачи і лаючись, чистила картоплю.

«От негідник такий! Котрий день усе взуття і всі штани перемочив і замурзав, а в сусідів он дівчаток троє! Чистенькі завжди, з бантиками, а в мене… Ех»?

Краєм ока бачить хитру моську сина, що визирає з місця свого «ув’язнення», і ледь не зривається на регіт, але натомість хмурить брови й кидає в коридор: «Вийди в куток, паразит грішний!»

«Грішник» повертається в куток і починає колупати шпалеру в самому кутку, за п’ять хвилин зовсім забувається, і цілком пристойний куток перетворюється на передремонтну заготовку зі шматком шпалери, готової залишити своє місце приклеювання.

На цьому самому моменті за спиною Степана матеріалізується мама.

«Боже мій! Що це?»

Останній мамин нерв лопається, і від цього вона хапає вухо сина і тицяє його носом у нанесений кутку «збиток».

Степан починає верещати і виправдовуватися, що це зовсім не він, а що кут таким і був від початку, ще до його появи на білий світ.

І тут мама твердим голосом сказала: «Не візьму! Не візьму тебе зустрічати батька на вокзал! Будеш сидіти з тіткою вдома, ось!»

І, відпустивши синове вухо, що встигло почервоніти, пішла до себе на кухню.

Степан навіть онімів.

Це було гірше за стояння в кутку і прочуханку за вухо.

Зустрічати батька вони завжди їздили з мамою удвох, на великому вокзалі вони серед інших зустрічаючих чекали на прибуття потяга, а потім довго обіймалися й цілувалися з батьком, який повернувся з заробітків.

Батько міцно обіймав маму, а Степана брав на руки, і вони так ішли пішки до самого дому через парк.

Чомусь, коли батько був удома, у Степан не виходило поводити себе належним чином, а мамі жодного разу не траплялося нагоди поставити його в «каральний» куток, і від того тато завжди сміявся і не вірив мамі, коли та скаржилася на «грішника» і «негідника».

Степан знав: якщо мама щось вирішила, це точно так і буде, а значить, на вокзал зустрічати батька він не поїде.

За кілька днів до приїзду батька, мама домовилася з тіткою – сестрою батька, що залишить у неї Степана як покарання за його поведінку і поїде одна.

Тітка була сувора, малоговірка, і Степан її побоювався.

***

Уранці мати відвезла сина до сестри чоловіка, і вони, трохи поговоривши, домовилися, що тітка сама приїде і привезе Степана за кілька днів, заодно і з братом побачиться.

Увесь вечір хлопчик не відходив від вікна і все сподівався, що тато сам приїде за ним, але…

Довелося лягати спати. Трохи хлюпнувши носом у подушку, Степан заснув.

Тітка Дарина вкрила племінника ковдрою і вийшла на кухню.

Брат із дружиною мали вже годину як зателефонувати з дому, але телефон зрадницьки мовчав, через що в Даші починало калатати серце і наверталися сльози.

Вона кілька разів сама набирала номер, але в трубці були тільки гудки.

Зрештою, вирішивши, що брат із дружиною просто вирішили побути удвох, заспокоїлася і заснула.

Під ранок тишу квартири розірвав телефонний дзвінок.

Дарина схопила слухавку і…

Дзвонили з лікарні, повідомили, що її брат і невістка потрапили в аварію дорогою додому.

Лихий таксист не вписався в поворот, і машина влетіла в кювет, подружжя, яке сиділо на задньому сидінні і не було пристебнуте, зазнало травм, несумісних із життям, їх не стало з різницею в одну годину одне за одним.

Коли в кіно показують такі моменти, ти співпереживаєш героям і навіть інколи плачеш разом із ними і зовсім не уявляєш, як би пережив таке ти сам.

Дарина сиділа на кухні поруч із телефоном і дивилася в одну точку за вікном.

Там горобці, весело цвірінькаючи, пурхали з гілки на гілку старого дуба і раділи життю.

У Даші було відчуття, що вона десь у кіно, і просто фільм такий трагічний, і скоро все закінчиться, засвітять світло, і вона вийде із залу, і все буде добре.

Але «страшний» фільм не закінчувався, а вона тепер опинилася в найголовнішій ролі.

***

Поки тітка зі старенькою бабусею Степана займалися похороном і оформленням документів на нього, щоб його не забрали в дитячий будинок, він був тихим слухняним і весь час мовчав.

Дарина жаліла хлопчика, обіймала, і вони разом тихенько плакали вечорами, засинаючи в обіймах на великому дивані.

Дарина була самотня, заміж вона так і не вийшла, діток тому теж не нажила.

Єдиною відрадою і радістю був для неї син молодшого брата Степан, який став тепер її єдиним родичем і рідним сином.

***

У палаті було всього чотири ліжка.

Три ліжка займали бабусі, а на четвертому опинилася жінка середніх років, яка потрапила під машину якраз на переході.

Цей кричущий випадок раз у раз починали обговорювати бабусі, лаючи недолугого водія іномарки, який ледь не переїхав «назовсім» жінку.

В обговоренні й особливо засудженні бабуся, що лежала біля віконця, участі особливо не брала.

Між собою дві інші говорухи прозвали її «Королевишною», така вона була не схожа на інших, дуже доглянута не за віком, у дорогих закордонних речах і при незмінній косметичці, з якої і починала вона свій ранок.

Власне, в палаті вона опинилася через клопоти сина, який бігав, домовлявся і нескінченно носив презенти лікарям і сестрам.

Він привіз якісь дорогі ліки, і всього-на-всього треба було прокапати їх його улюбленій мамі.

За звичаєм, він приїжджав увечері в простому спортивному костюмі й модних кросівках, забігав до палати, привносячи із собою запах приємних чоловічих парфумів і незмінні гостинці – фрукти та соки, пригощав усіх «лежальців» і бажав якнайшвидшого одужання.

Він був надзвичайно красивий і ставний, молода жінка, дивлячись на чоловіка, зітхала і червоніла.

Через тиждень він приїхав трохи раніше і довго говорив із матір’ю.

Вмовляв її полежати в лікарні ще тиждень, поки він з’їздить у відрядження, а щойно повернеться, одразу ж за нею.

Після того як він пішов, Королевишна тихенько заплакала.

Бабусі спочатку насторожилися, а потім приступили до умовлянь і допиту, навіщо так засмучуватися, час летить швидко, а вдома, мабуть, нудно.

Королевишна витерла сльози надушеною хусточкою.

«Вдома так, буває самотньо, коли Степанчик їде на роботу, ех, як я була проти, щоб він їхав від мене так далеко. Так ні ж, як батько його – братик мій захотів.  А Степан не син мені, а племінник, загинули батьки в аварії. Адже я самотня, ні діток, ні чоловіка у мене не сталося, все характер мій важкий. А Господь ось як розпорядився, хлопчик же міг зі своїми батьками піти у вічність, а вийшло так, що він у мене опинився, але ж ніяк не повинен був.

Завжди вони разом зустрічали брата з поїздок, а тут ось як вийшло, Степан напередодні з хлопчаками лазили та в канавку з водою наскочили, мати переодягла, то він і вдруге мокрий прийшов. Господи помилуй! Ангели його зберегли, хлопчика нашого. Вероніка його в куток поставила, розсердилася та й не взяла з собою. Кут з «карального», у «рятівний» ангелом охоронцем визначений був, так от і потрапив Степанчик до мене… через кут той».

Королевишна Дарина задумалася і подивилася у вікно, а потім зітхнула і продовжила.

«Так ось ми з ним і живемо, а зараз краще за нього опори і немає у мене, радість моя і захист на старості років.

Сумую, що сувора з ним була дуже, вже й поплакали ми з ним.

Я ж все від нього вимагала і вимагала, ех, важка я, нестерпна мати, Вероніка, вже куди м’якша за мене була, добре б йому було з батьками, а ось адже як вийшло».

Бабусі заперечили: «Зате який чоловʼяга виріс, одне милування!»

Тепер то вже що? Усе пройшло.

Бабусі притихли.

У палаті стало тихо і тільки в коридорі шумно перемовлялися санітарка з медсестрою.

Усі думали про те, як несподівано може змінитися життя.

***

Степан тепер жив із тіткою Дариною, у його квартиру вони більше не ходили, з’їздили лише один раз за речами та й прибрати все там, і закрити її.

Цілий день тітка прибирала, все помила і прибирала в шафи, позавішувала меблі.

Степан зібрав у сумку улюблені іграшки.

Перед відходом, проходячи повз свій «каральний» кут, зупинився і став у нього, уткнувшись носом у розколупані шпалери.

Тихенько зашепотів :

– «Ну ма-ам… я чесне слово, не буду себе так погано поводити, тільки були б ви з татом живі!»

Тітка зазвичай сухувата на почуття, раптом почула… підійшла, обійняла.

«Ходімо, Степанчику, налагодимо ми з тобою життя якось, гадаю, і без кутів обійдемося, у мене їх і нема вільних, підемо, ми впораємося потихеньку, якось».

***

За тиждень до палати увійшов «соколик», так його відразу назвали бабусі, і жінка, яка вже цілком стерпно шкандибає на милицях.

Він звично обдарував усіх мешканців палати гостинцями і скомандував:

«Тітонько, збираємося, їдемо додому!»

Після того, як ця красива пара – «соколик» у білому спортивному костюмі, досконалий красень, і Королевишна, яка переодяглася в гарний модний жіночий костюм, привезений племінником, пішли, у палаті стояла тиша.

Усі були вражені красенем і його тітонькою, і їхньою історією.

«Але ж кут той, і справді, врятував хлопчика і тітку врятував від самотності, – зітхнула молода жінка. – А вже який красень на радість тітці виріс!»

На вокзал вони завжди їздили разом …

КІНЕЦЬ.