Снігу намело до самих дахів. Вдень такий білий, що очі сліпить, і тільки місцями – з блакитним відливом.

Уже вдосталь накатавшись на санях, молодь розбрелася по домівках. Та хіба ж заснеш у такі ночі, коли святочні ворожіння йдуть.

Марія, Клавдія, Людмила й Ганна сиділи за столом, поставивши на підлогу блюдце із зерном, дзеркало, воду, і міркували, як би ще півня принести.

— Ой, дівчатка, то його опівночі треба нести, – згадала Клавдія.

— Так ми весь курник переполошимо, – засумнівалася Марійка.

— Нічого, потерплять, треба ж нам поворожити на женихів, як воно годиться, за всіма правилами, – сказала Людмила.

— Ой, а я побоююся, – прошепотіла Ганна, – а раптом він до води підійде, так і наречений пияка попадеться.

— А мені страшно, що до дзеркала підійде, – буде в мене чоловік чепуритися, та за дівками бігати.

У небі з’явився місяць, і стало світліше, сніг переливався від небесного світила, над дахами будинків із труб ішов дим.

Біля воріт Степанових стояли четверо хлопців, лускають насіння і поглядаючи на сяюче віконце Пасічників, у будинку яких приготувалися ворожити чотири подружки. Чутки про те, що дівчата будуть ворожити, просочилися тонкою цівкою і спантеличили хлопців.

— А давайте пужнем, – запропонував Павло – задиристий, веселий хлопець.

— Сніжком у вікно кинути, або постукати, – одразу схопився за цю думку Сергій.

— Ні-ні, так їх не проймеш, – махнув рукою Миколка, – краще у двері стукати, та гарчати, враз розбіжаться.

— А краще кожух овчинний вивернути навиворіт, сажею обличчя вимазати і так у вікно постукати або в двері ввалитися, – загорівшись пропозицією, підказав Пашка.

Хлопці схвально загоготали, в передчутті, як дівки верещати будуть.

І тільки Мишко стояв, не промовивши ні слова і не засміявшись.

Опівночі, коли дівчата спіймали-таки півня, щоправда, строкатого, коричнево-золотавого (чорного не було), і з серцями, що б’ються від хвилювання й страху, завмерли в очікуванні, що ж зробить переляканий півень, – двері в хату відчинилися. На порозі стояв молодий хлопець – у бляклому світлі свічки, що мерехтіла слабким вогником, обличчя відразу й не розгледіти.

Дівчата, як за сигналом, завищали, остаточно налякавши нещасного півня, який, втрачаючи пір’я, забився під ліжко.

Хлопець пройшов до столу і повернув лампочку – одразу стало світло. Дівчата сховалися в світлиці, продовжуючи верещати.

— Та замовкніть ви, грішні! – Нарешті подав голос гість. – Мишко я, з сусідньої вулиці, до Аньки прийшов.

Дівчата висунулися з кімнати, ще до кінця не вірячи, що це, і справді, Мишко.

— Ось він я, справжній, – покрутився Михайло, намагаючись переконати дівчат у реальній своїй присутності. – Аню, виходь, я – твій наречений, нема чого гадати на кого попало. Виходь, сватаю я тебе.

— Дурень ти чи що? – майже заїкаючись, відгукнулася Марія, – ми тут ледь від страху не скінчилися, а ти свататися опівночі надумав.

— Так треба було двері ж за собою замикати, – висловив Мишко, – загалом, Аня, гадай не гадай, а я твій суджений. Прийшов, щоб додому тебе провести, а то наворожиш собі кого попало.

Аня дивилася переляканими очима на чубатого Михайла і, здавалося, навіть її світлі коси тремтіли, бо не оговталася ще після раптової появи красивого парубка. Звісно, знала його, була справа – переглядалися, навіть танцювали якось разом. Але не думала вона, що Мишко так рішуче напроситься в наречені.

А Михайло тим часом узяв шубу Ганни й запитав: – Де там твої валянки? Одягайся, взувайся…

І вона, наче заворожена, мовчки, почала одягатися, і так само, мовчки, вийшли з хати.

За воротами хлопці присвиснули вслід парочці, що йшла.

– Ех, Мишко, такий цирк нам зіпсував, вломився завчасно, та ще й Аньку із собою повів.

Десь через півстоліття, коли в Михайла і Ганни уже онуки виросли, Михайло Петрович частенько любив згадувати, як він свою майбутню наречену прямо зі святочних ворожінь повів.

— От же нахаба, – сміялася Ганна Тимофіївна, – раз у житті зібралася поворожити, а він не дав.

— А ти незадоволена? – допитував її чоловік.

Ганна Тимофіївна, хитро поглянувши на нього, відповідала: – Хоч і не довелося поворожити, а з нареченим вгадала.

КІНЕЦЬ.