— А чому я дізнаюся останньою, що твоя мама живе на нашій дачі? — обурено запитала Лариса чоловіка.

— Дімо, ти не бачив моїх нових саджанців? Я ж точно пам’ятаю, що минулих вихідних залишала їх на веранді, — Лариса розгублено оглядала порожні горщики.

— Які ще саджанці? — Дмитро напружено уникав погляду дружини, удаючи, ніби цілком зосереджений на розвантаженні продуктів із машини.

— Петунії, які я купила на розпродажі. Три горщики стояли ось тут, — вона показала на порожній куток веранди. — І взагалі, все якесь дивне. Я ж точно залишала інструменти в сараї, а тепер вони висять на стіні. І грядки… я не пригадую, щоб ми садили кабачки.
Дмитро знизав плечима:

— Може, ти забула? Або я перевісив і не сказав тобі. А кабачки… напевно, самосів із минулого року.

Лариса скептично глянула на чоловіка:

— Дімо, ми купили цей будинок три місяці тому. Який ще самосів?

— Ну… може, від попередніх власників, — пробурмотів Дмитро й поспішив сховатися в будинку.

Лариса зітхнула. Останніми тижнями на дачі відбувалося щось дивне. Речі переміщувалися, з’являлися нові рослини, а її квіти кудись зникали. Спершу вона звинувачувала в усьому власну забудькуватість, але тепер сумніви тільки міцнішали. І цей невпевнений тон у голосі чоловіка…

Вона зайшла до будинку — і завмерла на порозі кухні. На столі стояла вазочка з варенням, якого точно не було серед їхніх запасів. Поруч — вишита серветка, яку Лариса бачила вперше в житті.

— Дімо! — покликала вона. — Можеш мені пояснити, звідки тут це варення і ця серветка?

Дмитро з’явився в дверях, на обличчі змішались провина і збентеження.

— Напевно, мама заходила, — нарешті пробурмотів він.

— Мама? — Лариса здивовано підняла брови. — Твоя мама приходить на нашу дачу, коли нас немає?

— Ну… вона дуже любить сад. Ти ж знаєш. Я дав їй ключі, щоб вона іноді приїжджала поливати рослини, коли ми в місті.

— І коли ти збирався мені про це сказати? — Лариса намагалася говорити спокійно, та в голосі вже проривалися роздратовані нотки.

— Та якось не було нагоди, — розвів руками Дмитро. — Вона ж просто допомагає нам з ділянкою. Що в цьому поганого?

Лариса глибоко зітхнула. Тетяна Романівна, свекруха, завжди була занадто активною в їхньому житті. Але раніше її участь обмежувалася порадами й рідкісними візитами. А тепер виходить, що вона влаштувала собі таємне господарювання на їхній дачі?

— Дімо, це не просто «допомога з ділянкою». Вона переставляє речі, викопує мої квіти, щось своє садить. Це вже занадто.

— Ларочко, не перебільшуй. Мама просто дуже любить землю, для неї це як терапія. Вона ж усе життя працювала агрономом.

— Я все розумію, але…

Їхню розмову перервав звук автомобіля, який під’їхав до паркану. Лариса виглянула у вікно й побачила таксі, з якого виходила… Тетяна Романівна — у власній персоні, з двома великими сумками.

— Зараз усе й з’ясується, — пробурмотіла Лариса, прямуючи до виходу.

Тетяна Романівна, енергійна жінка шістдесяти п’яти років, бадьоро йшла стежкою, наспівуючи собі щось під ніс. Побачивши невістку на ґанку, вона на мить спіткнулася, але одразу ж розплилася в усмішці.

— Ларочко! Дімочка! Не чекала вас так рано — ви ж зазвичай приїжджаєте ближче до вечора в п’ятницю.

— Добрий день, Тетяно Романівно, — Лариса намагалася посміхнутися.

— А ми вирішили почати вихідні трохи раніше.

— Як чудово! — свекруха поставила сумки на ґанок.

— Я привезла розсаду й нове насіння. На базарі знайшла чудові помідори — сорт «Бичаче серце», дуже врожайні.

Дмитро вийшов на ґанок, обійняв матір:

— Привіт, мамо. Давай допоможу з речами.

— Ой, там ще пакети в таксі, — спохватилася Тетяна Романівна.

— Я продуктів привезла на вихідні.

Лариса з Дмитром переглянулися.

— На вихідні? — обережно перепитала Лариса.

— Ну звісно, — невимушено відповіла свекруха. — Я ж завжди на вихідні приїжджаю. Дімо, ти ж казав Ларочці?

— Мамо, я… — почав Дмитро, але Лариса його перебила:

— Ні, не казав. Як і про те, що ви буваєте тут, коли нас немає.

Тетяна Романівна здивовано поглянула на сина, потім на невістку:

— Як це не сказав? Дімочко, ну що ж ти? Ми ж домовлялися, що я приглядатиму за дачею. Я була впевнена, що Лара все знає.

— Я дав тобі ключі, щоб ти зрідка приходила поливати квіти, — пробурмотів Дмитро. — А не для того, щоб ти… переїхала сюди.

— Яке ще «переїхала»? — обурилася Тетяна Романівна. — Я ж просто дбаю про вашу ділянку. Ви самі казали, що у вас часу на це немає. От я й допомагаю.

— Тетяно Романівно, — Лариса намагалася говорити м’яко, — ми вдячні вам за допомогу, але ви пересуваєте наші речі, викопуєте мої квіти…

— Які квіти? А-а, ті петунії? — свекруха зневажливо махнула рукою. — Вони вже зовсім зів’яли, я пересадила їх у затінок — там їм буде краще. А на тому місці посадила жоржини, їм сонце потрібне.

Лариса відчула, як усередині наростає обурення, але зусиллям волі стрималася:

— Справа не в петуніях. А в тому, що ви приймаєте рішення щодо нашого дому без нас.

— Ларочко, я ж краще знаю, як доглядати за садом, — Тетяна Романівна дружньо поплескала невістку по плечу. — Ти ж міська дівчинка, звідки тобі знати, що і як садити? А я все життя з землею.

У цю мить до хвіртки підійшла повненька жінка середніх років і весело помахала рукою:

— Тетяно Романівно! Ви сьогодні раніше приїхали!

— Доброго дня, Ольго Петрівно! — радо відгукнулася свекруха. — Так, вирішила не чекати вечора.

Сусідка підійшла ближче, з цікавістю розглядаючи Ларису й Дмитра.

— А це, мабуть, ваші діти? Нарешті познайомимось! Стільки про вас чула від Тетяни Романівни, — з усмішкою мовила сусідка.

— Так, це мій син Діма і його дружина Лариса, — представила свекруха. — А це наша сусідка

— Ольга Петрівна.

— Дуже приємно, — автоматично відповіла Лариса, намагаючись осмислити все, що відбувається.

— Вам так пощастило з мамою! — захоплено продовжувала Ольга Петрівна. — Така господарська, за ці тижні всю ділянку перетворила. А які в неї торік були помідори — заглядіння! Увесь дачний кооператив заздрив.

— Торік? — Лариса здивовано глянула на свекруху.

— Ну так, — безтурботно відповіла сусідка. — Тетяна Романівна вже другий сезон тут господарює. І квітник у неї — просто казка. Усі приходять милуватися.

Ларису наче струмом пробило. У голові запаморочилось. Вони ж купили цю дачу лише три місяці тому. Як свекруха могла бути тут “другий сезон”?

— Ольго Петрівно, мабуть, ви щось плутаєте, — Лариса спробувала усміхнутись. — Ми придбали будинок тільки цьогоріч, у березні.

Сусідка розгублено глянула на Тетяну Романівну:

— Як же так? Ви ж казали, що син купив дачу ще минулого року, просто рідко приїздить…

Запала напружена пауза. Тетяна Романівна закашлялася, явно збентежена. Дмитро стояв з відкритим ротом, переводячи погляд із матері на дружину.

— Мабуть, я щось наплутала, — пробурмотіла Ольга Петрівна, розуміючи, що сказала зайве.

— Ну, я пішла. Завітайте на чай, коли звільнитеся.

Вона поспішно пішла, залишивши трьох у важкому мовчанні.

— Мамо, — нарешті озвався Дмитро, — що це означає? Який ще “другий сезон”?

Тетяна Романівна поправила зачіску:

— Ну, я трохи прикрасила, щоб сусіди не думали, що я тут без дозволу. Сказала, ніби дача ваша, просто ви рідко буваєте.

— Але ми ж купили будинок тільки в березні! — обурено вигукнула Лариса. — Як ти могла казати про минулий рік?

— Я просто хотіла стати “своєю” серед місцевих, — виправдовувалась свекруха. — Тут хороші люди, усі допомагають одне одному. А до новачків завжди трохи насторожено ставляться.

— Тобто ти видавала себе за господиню нашого дому? — Дмитро був явно не в захваті.

— Не за господиню, а за маму господаря, — поправила Тетяна Романівна. — Я ж нічого поганого не робила. Тільки допомагала вам із садом.

— Дімо, — Лариса повернулася до чоловіка, — ти знав, що твоя мама не просто “іноді заходить полити квіти”, а фактично живе тут і видає себе за господиню?

— Звичайно, ні! — вигукнув Дмитро. — Мамо, ти це серйозно?

Тетяна Романівна зітхнула:

— Та нічого я такого не робила. Просто приїжджала частіше, бо роботи багато. Іноді залишалась на ніч, коли день видавався продуктивним. А люди самі подумали, що я тут постійно живу.

— Скільки разів ти тут ночувала? — запитав Дмитро.

Свекруха знизала плечима:

— Не рахувала. Іноді на кілька днів залишалась, коли погода була сприятливою для саду.

— Тобто ви жили у нашому домі без нашого дозволу? — Лариса ледь стримувалася. — А чому я дізнаюсь про це останньою? — знову повернулась вона до чоловіка.

Дмитро був абсолютно розгублений:

— Ларо, я справді не знав! Я думав, мама просто навідується, як ми й домовлялися.

— Та не робіть із мухи слона, — почала дратуватися Тетяна Романівна. — Ну приїжджала трохи частіше, ніж ви думали. Але ж подивіться, як змінився ваш двір! Сусіди задивляються!

— Справа не в ділянці, — Лариса говорила стримано, але твердо. — А в тому, що ви порушили наші межі. Ви користувалися нашим будинком, як своїм, не питаючи дозволу.

— А що тут питати? — щиро здивувалася свекруха. — Я ж вам тільки добра хотіла. Сад доглянула, із сусідами подружилася. Тепер і вас приймуть, як своїх.

Лариса відчула, що ця розмова заходить у глухий кут. Тетяна Романівна щиро не розуміла, в чому провина. Для неї це була допомога, а не порушення кордонів.

— Давайте розберемо сумки й поговоримо про все за обідом, — спробував розрядити ситуацію Дмитро.

— Чудова ідея, — підхопила Тетяна Романівна. — Я ж продуктів привезла — щось смачненьке приготую.

Вона підхопила пакети й пішла до хати, наче нічого не сталося. Лариса з Дмитром залишилися стояти на ґанку.

— Дімо, — тихо сказала жінка, — нам треба серйозно поговорити.

— Знаю, — зітхнув Дмитро. — Але давай не при мамі. Вона ж справді не хотіла.

— Справа не в її намірах, — спокійно відповіла Лариса. — А в тому, що вона не поважає наші межі. І ти їй це дозволяєш.

Обід проходив у напруженій атмосфері. Здавалося, Тетяна Романівна зовсім не помічала ніяковості й захоплено розповідала про свої садові досягнення:

— А в кутку ділянки я розбила малинник. Посадила врожайний і морозостійкий сорт. Уже наступного літа буде перший урожай!

— Мамо, — перебив її Дмитро, — ми з Ларою планували зробити там зону відпочинку з альтанкою.

— Навіщо там альтанка? — щиро здивувалась свекруха. — Там же цілий день сонце — ви б там згоріли. Альтанку краще ставити ближче до будинку, у затінку. А на тому місці малина гарно росте.

— Справа не в тому, де що краще росте, — втрутилася Лариса. — Справа в тому, що це наша ділянка, і ми хочемо самі вирішувати, що й де буде.

— Ну звісно, — покірно погодилася Тетяна Романівна. — Я ж лише раджу як досвідчений садівник. А рішення, звичайно, за вами.

— Але ж ви вже посадили малину, не спитавши нас, — зауважила Лариса. — Як і багато чого іншого на ділянці.

— Та я ж для вас старалася, — свекруха виглядала щиро здивованою. — Хотіла, щоб до вашого приїзду все було гарно й доглянуто. А ви замість подяки — одні претензії.

Дмитро зітхнув:

— Мамо, ми цінуємо твою турботу. Але ти мала спитати нас, перш ніж щось змінювати. І вже точно не варто було розповідати сусідам, що це твій дім.

— Я не казала, що я господиня! — обурилася Тетяна Романівна. — Я казала, що це дача мого сина, а я просто допомагаю з садом. А якщо вони самі вирішили, що я тут постійно живу — це їхні здогадки, а не мої слова.

— Але ж ви їх не виправили, — спокійно зауважила Лариса. — І, судячи з того, скільки речей ви привезли сьогодні, ви справді збиралася тут жити.

Свекруха зніяковіла:

— Ну, я подумала залишитись на тиждень-другий. Погода хороша, саме час висаджувати розсаду. А ви ж усе одно приїжджаєте лише на вихідні.

— Мамо, — Дмитро намагався говорити м’яко, — ти не можеш просто вирішити пожити у нашому домі, не спитавши дозволу. Це неправильно.

— Тобто я вам заважаю? — у голосі Тетяни Романівни з’явилися ображені нотки. — Своїй рідній матері не знайшлося місця? А я думала, ми одна сім’я…

— Справа не в цьому, — терпляче пояснив Дмитро. — Ми з Ларою купили цей дім, щоб мати свій простір. Місце, де можемо відпочити й побути удвох. Якби ти спитала, чи можна іноді тут зупинятися, ми б це обговорили й, можливо, знайшли б рішення, яке влаштувало б усіх.

— А що тут обговорювати? — щиро здивувалася Тетяна Романівна. — Будинок великий, усім місця вистачить. Я б жила у маленькій кімнаті, вам не заважала. А вдень у саду працювала б, господарством займалася.

Лариса з Дмитром переглянулися. Було очевидно — свекруха не розуміє суті проблеми.

— Тетяно Романівно, — нарешті заговорила Лариса, намагаючись стримати емоції, — це не питання квадратних метрів чи малини. Річ у тому, що ви не запитали дозволу. Ви самі вирішили, що маєте право жити в нашому будинку, садити, що хочете, спілкуватися з сусідами від нашого імені. І це неправильно.

— Але ж я нічого поганого не зробила! — знову з обуренням вигукнула свекруха. — Я вам тільки допомагаю! А тепер виходить, я ще й винна?

— Це не допомога, коли нас про неї ніхто не просив, — втрутився Дмитро, вже менш м’яким тоном. — Мамо, ти переступила межу. І якщо ми не зупинимо це зараз, далі буде тільки гірше. Ти ж Наталку з дітьми покличеш на малину й свіже повітря. Облаштуєш тут все для прийому гостей. А ми як? Потім скажеш, що на дачі ти свої сили вклала і гроші й маєш на неї своє право розпоряджатися, або попросиш зробити частку для сестри.

Запанувала тиша.

— Ах ось як? — Тетяна Романівна підвелася з-за столу. — Звісно покличу Наталку. Вона ж теж сім’я! І онуки мені рідні. Але до того моменту, ще дожити потрібно. Що поганого в тому, що ви і своїх дітей будете привозити сюди на все літо. Ми ж одна родина.

— Ми так не хочемо, — сказав Дмитро. — Нехай дача залишається нашою з Ларисою, а не родинною.

— Значить, я заважаю? — продовжила мати. — Тобто ви мені відкрито кажете, що я тут більше не потрібна?

— Ми кажемо, — твердо відповіла Лариса, — що хочемо, щоб наші кордони поважали. Якщо ви хочете приїжджати — будь ласка. Але тільки тоді, коли ми в курсі. Без “переїздів”, без самовільних змін на ділянці і без представлень перед сусідами.

— І без ключів, — додав Дмитро. — Вибач, мамо, але я маю попросити тебе повернути ключі від дачі. Якщо нам буде потрібно, ми самі запросимо тебе.

Свекруха виглядала приголомшено. В її очах блиснули сльози від образи.

— То ось так ви зі мною? Після всього, що я для вас зробила? — її голос затремтів.

— Ми не хочемо сваритися, — спокійно сказала Лариса. — Але і жити в постійній напрузі — теж не хочемо.

Кілька хвилин усі мовчали. За вікном шуміли дерева, у повітрі стояла тиша.

— Добре, — нарешті прорекла Тетяна Романівна. — Якщо вам так легше, я зберу речі й поїду. І не хвилюйтеся, без запрошення більше не з’явлюся.

Вона різко розвернулася й вийшла з кухні, голосно закривши за собою двері. Дмитро нахилив голову, потер руками обличчя. Лариса підійшла, сіла поруч, взяла його за руку.

— Вона образилася, — прошепотів він.

— Можливо, — відповіла Лариса. — Але, зрештою, ми обоє дорослі. І якщо хочемо будувати власне життя, маємо виставити межі. Навіть якщо це важко.

Дмитро кивнув. Йому було складно, але він знав — дружина має рацію.

А на вулиці тим часом вечоріло. Тиша після розмови здавалася важкою, але в ній з’являлося щось нове — простір для спокою, для чесності й, можливо, для зцілення.

Джерело