Марія Іванівна завжди вважала себе сильною жінкою. Вона виросла в часи, коли самостійність і прагнення до стабільності були важливими як ніколи.

Та ось і вона, уже в шістдесят чотири роки, опинилася на роздоріжжі, не зважаючи на свою рішучість.

Випадкове прохання її рідної доньки зруйнувало все те, що здавалось природнім і звичним для неї вже давно.

І навіть у такому віці, коли вона, здавалося б, мала вже все вирішити для себе, вирішити не було так просто.

Давно минули часи, коли для Марії люди, старші за п’ятдесят, здавалися вже людьми похилого віку, адже роки так швидко промайнули, що й не зогляділася.

Ось і їй самій виповнилося шістдесят чотири роки, а старість, здавалося, ще й не наступила.

Серйозно, яка там старість!

Вік їй взагалі не вдавався в знаки, жила собі й мріяла про краще майбутнє, багато планів мала і мрій, ну, не так як у двадцять, але й не гірше, ніж почувалася у сорок.

Так, на пенсії, давно вже не працює, чоловіка не стало давно, живе сама. Друзів не багато, але й вона не прагне мати багато знайомих, їй підходить краще спокійне життя.

Ольга, донька Марії Іванівни, покинула дім вже п’ятнадцять років тому – вступила у великому обласному місті до університету, закінчила його, там і залишилася жити далі.

Майже десять років тому вийшла заміж і дуже вдало: за хлопця з міста, його батьки віддали їм двокімнатну квартиру, де молоді й живуть досі – тобто ні з орендою, ні з чим мати справу не довелося.

Але тепер у них двоє дітей: дівчинці виповнилося сім років, хлопчику скоро три, тобто двокімнатна квартира стала замала.

Власне, можна було б подумати і про розширення житлової площі. І вони думали, звісно.

І чоловік з дружиною вирішили побудувати будинок у найближчому передмісті.

Коли Марія Іванівна дізналася про ці плани, то здивувалася і засмутилася:

— Ти що, Олю, адже будинок же – це дуже дорого! Та й довго, мабуть.

— Невже ти думаєш, що ми цього не знаємо? Ми з Михайлом дорослі люди і давно про це мріяли, гроші відкладали, тож, думаю, все буде добре! Ми вже й ділянку купили, скоро будемо мати дім! — тільки й посміялася Ольга.

Скоро, звісно, то й скоро, але ось уже рік іде це будівництво і поки що не закінчилося.

Пів року тому Марія Іванівна в гостях у них побувала, заодно і на цю ділянку з’їздила, подивилася, і будинок, що будується, їй показали, і Ольга план перед нею розгорнула, продемонструвала, що буде в результаті.

Звичайно, місце дуже красиве, і будинок вони задумали – не будинок, а цілий палац! Такий поки до діла доведеш, то роки і гроші підуть чималі.

Але Марія Іванівна вже не стала нічого говорити, лише похвалила, чого від неї і вимагалося, та й годі.

Але у самої надовго в душі оселилася думка:

«А чи по силах вони справу задумали? Як вони впораються з усім цим будівництвом, оздобленням тощо?».

Але вони дійсно люди розумні, молоді, напевно, були розрахунки якісь і вони ж на щось сподіваються!

До того ж свекор Ольги, батько Михайла, сам працює по будівельній частині, допомагає їм – і робітників хороших радить, і матеріали потрібні дістає, щоб дітям спокійніше було.

Але основне все на їхніх плечах!

А Марія Іванівна хоч і співчувала, і хвилювалася, але нічим і допомогти не могла.

Тобто вона б і рада, але чим? Сама давно не працює, у неї тільки пенсія, але ж вона невеличка зовсім.

Ні, зовсім незаможною людиною її назвати не можна в жодному разі!

І підробляла в міру сил до останнього часу, і заощадження деякі були, і взагалі вона в соціальному плані в повному порядку.

Жила одна у двокімнатній квартирі, і дача невелика була в передмісті, так що соління-варення пересилала доньці щорічно, подарунки, само собою, і дітям, і онукам, кілька разів онучку брала до себе на все літо.

Звичайно, невелика допомога, але все ж. Тим більше що ніхто від неї нічого і не вимагав.

До недавнього часу.

Пару місяців тому Ольга раптом висловила в телефонній розмові прохання або припущення, тут вже як хочеш назви:

— А чи не хочеш ти, мамо, перебратися до нас жити?

— Це куди ж? Вам самим тісно, та й навіщо б це мені? — здивувалася Марія Іванівна.

— Та ні, звичайно, не в міську квартиру я тебе кличу, але ось коли новий будинок добудуємо? Будинок великий буде, місця всім вистачить! І ти ж завжди хотіла жити десь за містом?

— Так я й живу майже все літо на дачі, а до вас. У вас же будинок не готовий ще?

— Не готовий, але скоро буде! Скільки ти можеш сама жити, адже сумно одній же? Та й негарно, мабубуть: донька, онуки є, а живеш сама.

— Та я вже звикла, Олю. Багато людей так на старості років живуть, щоб не заважати дітям. І до того, що одна, і до того, що сама собі господиня. І до свого дому теж: сама поклала – сама взяла, це, знаєш, теж багато чого варте! Тож не хвилюйся, цілком нормально я живу, ні на що не скаржуся!

На початку цієї розмови Марія Іванівна все ще думала, що донька завела цю тему від занепокоєння про неї.

Напевно, вважає, що мама постаріла, сумує, чи не забрати її до себе.

Виявилося, що це не зовсім так! Поговорила Ольга ще, позітхала з приводу самотності та «нікому допомогти» і все таке, а потім все-таки зізналася:

— Та я, мам, що тут подумала. Ми, звичайно, трішки поспішили і тепер зрозуміли, що на будівництво грошей знадобиться набагато більше, ніж думали з самого початку, ціни ростуть на все швидко, тож гроші, сама розумієш, потрібні і у величезних кількостях. Ось і подумала я, що якби ти свою двокімнатну продала, ну і дачу теж заодно.

Хоча скільки там за неї дадуть? Ну, скільки вийде. Так от, якби все це продати? Звичайно, і собі грошей залишиш скільки треба, але і нам би трішки допомогла! А жила б потім у нас, у нашому домі. У нас там добре, ти сама бачила, і місця тобі буде скільки хочеш! І такою ж господинею будеш.

— Господинею. А раптом заважати вам же буду? Ви теж до мене не звикли, вам самим краще було, — розгублено відповідала Марія Іванівна.

— Заважати? Ти смієшся? Навпаки! Сама розумієш, Катруся з осені до школи піде, Сашкові три роки скоро, мені з декретної відпустки виходити, адже не працювати я не можу! І нам би це було дуже до речі, щоб ти з дітками допомогла. Сашка до садочка, Катрусю до школи проводити, зустріти, на заняття різні. Як тобі такий план? І тобі не так сумно самій буде.

— Я навіть не знаю, Олю. Так все несподівано. Це все обдумати треба.

— Звісно, мамо, тебе ніхто не квапить! Ти обов’язково подумай, але, чесне слово, без твоєї допомоги нікуди, хоч плач!

— А свекри твої допомогти не можуть? — натякнула Марія Іванівна, враховуючи те, що батьки Михайла були людьми не бідними і досі ще працювали.

— А що вони, на твою думку, не допомагають? Ще й як! Ми ж всю дорогу в їхній квартирі живемо, а якби орендували – ти уявляєш, скільки б це коштувало?

— Уявляю, — зітхнула Марія Іванівна, розуміючи, що про свою допомогу, тобто про соління-варення і подарунки онукам у такій ситуації краще не заїкатися.

— Я все це обдумаю, Олю, чесне слово. Ти не подумай, я не відмовляю, не засмучуйся завчасно! Просто звикнути до цієї думки треба, розумієш? Я не очікувала, що ти проситимеш мене про таке.

— Звичайно, розумію, мамо, не хвилюйся! Ти що, я й не думаю засмучуватися. Яке б рішення ти не прийняла, я з ним вже згодна. Але все ж я дуже на тебе сподіваюся, тому що більше-то й нема на кого! І навіть не тільки в плані грошей, а й скучила ж я за тобою, так рідко бачимося!

На цьому розмова матері з донькою закінчилася, кожна вирушила думати про своє, хоч і про одне й те ж.

Дуже здивувало Марію Іванівну таке прохання.

Зрозуміло, відразу ні відмовитися, ні погодитися вона не могла.

Хоча хотілося, звісно, допомогти. І саме одночасно і те, і інше!

Погодитися – бо хочеться допомогти доньці, адже одна вона у неї, нікого більше немає! У будь-якому випадку все, що є у матері, врешті-решт дістанеться їй.

Але це коли ще буде!

Ні, не збиралася Марія сама жити вічно і прекрасно розуміла, що колись станеться таке, що не потрібно їй буде вже нічого.

Може, й скоро, а може, через років двадцять – і що ж їй, всі ці роки жити в домі у доньки?

І це після того, як стільки років прожила сама собі господинею, а тут раптом таке прохання, ще й надіються лише на неї, що й не відмовиш вже тут.

Тому й не могла вона нічого відповісти відразу ні доньці, ні навіть собі – не знала, що сказати! Потрібно було добре обдумати все.

Перша думка була, безумовно:

«Я повинна допомогти! А чим я можу, крім як продажем квартири? І кивати на сватів тут абсолютно нічого, вони живуть всі поблизу, напевно, допомагають набагато більше і з онуками, і грошима, а я що ж? Видала доньку заміж – і до побачення?!».

Провела Марія поглядом стіни квартири, де прожила стільки років, де виросла Ольга, де вона сама була молодою, а потім почала старіти.

І квартира, до речі, теж старіє.

Що вже за ці стіни чіплятися? Що проявляти егоїзм?

Якщо вона любить своїх рідних і бажає щастя дітям і онукам, то повинна розуміти, що допомогти доньці та її родині вона просто зобов’язана!

І головне ж донька не сказала їй:

«Так, мамо, швиденько все продавай, гроші мені віддавай, а сама йди куди хочеш!» – адже не так же вона сказала?

Ні, вона просто порадилася, сказала, що такий варіант можливий. І він дійсно можливий!

Якщо буде відмовлятися і говорити, що ні, мовляв, я звикла жити тут, і бути господинею! А в домі доньки хто їй завадить бути такою?

Можна ж обговорити це питання, сказати, що їй теж виділили якусь частку в цьому новому домі – тоді вона, безумовно, згодна!

Але вона не була згодна в глибині душі, щиро кажучи.

Вона раптом відчула, що не хоче нікуди переїжджати, це по-перше, а по-друге. Та все інше!

Перебираючи в пам’яті всю розмову з донькою, вона раптом зрозуміла, що Ольга вже впевнена в її згоді, он, навіть прикинула, скільки за їхню дачу виручити можна.

Вже визначила її роль у їхньому майбутньому спільному житті!

Господинею їй явно не бути в домі дітей ніколи, не те що виділеної частки (якщо виділять), а й самій собі.

Знову думки про себе, а чи це правильно це? Але, з іншого боку, про що ж ще думати, як не про себе? Чи ще хтось подумає про неї?

А Оля, донька улюблена, як же? Ну ось подзвонить вона з надією, що мама скаже:

«Звичайно, я згодна! Тільки продажем вам з Михайлом займатися доведеться, а то ж я не розбираюся в усіх цих нюансах.

І швидше все провернути треба», а мама їй замість цього заведе:

«Ой ні, не хочу бути нянькою, а хочу господинею бути!»

Увечері зайшла подруга – так, поговорили.

І Марія Іванівна не змовчала, розповіла про розмову з донькою.

Не скаржилася і не радилася, просто сказала, що Ольга запропонувала.

Та посміхнулася, відповіла:

— Шкода, що у тебе одна донька, а не три!

— Чому? Тобто навіщо?

— А казку я одну колись читала, що було в матері три доньки, вона все їм своє майно віддала, а на старості років вони усі стали маму одна до одної ганяти.

— Та ну тебе, Віро! Я й не збираюся нічого продавати. Та й донька мене не прогнала б!

— Не збираєшся, але ж подумуєш про це. А ти подумай, скільки тобі років? А онучата маленькі. Через десять років і допомога твоя не потрібна буде, і ти теж, а твій внесок забудеться. Ні, Марійко, на старості літ без свого кутка залишитися – гірше не придумаєш!

— Та не збираюся я нічого такого робити! — вже з відчаєм мовила Марія Іванівна. — Але що мені Ользі сказати?!

— Так і скажи: «Ні!» — і все! Що ти втрачаєш? Скільки років без неї живеш, бачитеся пару раз на рік. Ну а якщо щось трапиться, за твою квартиру за тобою будь-хто догляне.

— Та що ти говориш таке?! — вже майже плакала Марія.

Вона прекрасно розуміла, що подруга права, але ця правота була такою неприємною.

Але старість-то все ближче, і як знати, може, і справді вона скоро не зможе допомагати молодим, а буде тільки заважати? Хоча б своєю присутністю. Адже стареньких батьків не всі діти хочуть.

З подругою попрощалися, але спокою не було.

Марію Іванівну чекала безсонна ніч, сльози, роздуми.

Продати тільки дачу, гроші за неї віддати доньці? Але скільки там отримаєш за шість соток і старенький будиночок?

Квартиру продати і купити іншу, меншу? Теж невеликий дохід.

Ольга ж на куди більш серйозну суму розраховує!

Всю ніч провела в важких роздумах, під ранок задрімала, і тут – дзвінок!

Олюня.

Знову щось незрозуміле: то раз на місяць подзвонити ніколи, то о восьмій ранку не полінувалася:

— Ну що, мамусю, все обдумала?

— Так, — промовила Марія. — Ти пробач, доню, не хочу я до вас їхати. Дачу, квартиру я продам, піду вам на зустріч, собі куплю відразу ж однокімнатну, грошей візьму мінімум, про всяк випадок, решту вам.

Ольга була здивована від цих слів:

— Як же так, мамо? Адже я ж так розраховувала! Ти всі наші плани плутаєш!

— Ну пробач, доню, адже я ж не брала участі в побудові цих планів. І у мене свої могли бути, —відповіла Марія Іванівна.

— Ну які там у тебе плани?! — вже не стримувалася Ольга. — Невже ти не розумієш, що мені тепер незручно буде перед Михайлом, перед його батьками!

— Пробач, Олю, що я не відповідаю твоїм очікуванням. А батьки Михайла що? Вони не можуть взяти якусь участь? У них, врешті-решт, дві квартири, могли б продати одну? У вашому місті вони напевно коштують дорожче.

— Та як ти можеш так говорити?! Вони і так допомагають!

— Ну так, а я, значить, не допомагаю. Погана у тебе мати, значить, що поробиш, — зітхнула Марія Іванівна і замовкла, не знаючи, що сказати ще.

— Я не кажу, що ти погана, але ти нас дуже підводиш, просто дуже підводиш!

Марія Іванівна і сама це відчувала, але чим вона могла допомогти?

— Мені продавати дачу і розмінювати квартиру? Це все теж справа не швидка, а гроші вам потрібні прямо зараз, і нічого більше цього запропонувати я не можу.

— Нічого нам від тебе не треба! — сказала Ольга і поклала телефон.

А Марія Іванівна, як не дивно, відчула полегшення.

Ну що ж, все сказано, стосунки, здається, зіпсовані.

Надовго?

Можливо, що й назавжди. А можливо, що вони закінчилися вже давно, просто обидві не помічали цього.

«Не треба – так не треба, — подумала вона. — Дачу свою я все-таки люблю, та й зв’язуватися з усіма цими обмінами-продажами мені зовсім не хочеться. Хоча не думаю, що вони надовго відмовляються від усього».

Ольга на маму образилася. Ні вона, ні її чоловік, навіть онуки не приходять до Марії і не телефонують їй. От наче й не було нікого у неї.

Мати сподівається, що донька одумається, адже не можна так образитися лише через те, що вона не продала для них квартиру. Та рідні не з’являються до неї й по сьогоднішній день.

Мати вже хвилюється: хто ж догляне її на старості років? Що ж їй робити тепер?

І чи вірно вона зробила, коли відмовила доньці?

Джерело