Їй було 18 років, коли вона вперше стала матір’ю. Вона пройшла через вагітність, пологи та народження маленького хлопчика, якому вона дала життя. Він спокійно спить поруч з нею…

А вона, звертаючись вбік, намагається не згадувати про минулу часи, про важкі моменти у пологовому будинку, про те, як вона відмовилася від дитини, і як деякі медичні працівники проводили години, намагаючись переконати її не здаватися і залишити цього чудового хлопчика.
Вона лежить у звичайній палаті для трьох осіб, але, за дивним збігом обставин, тут немає нікого, окрім неї і її сина. Це ще більше підштовхує її до роздумів і згадок.

У її пам’яті з’являються зустрічі з батьком її новонародженого, який спочатку обіцяв вічну любов, але коли дізнався про вагітність, замовк і зник.

Вона більше не бачила його, але в пологовий будинок привезли передачу від її виховательки з дитячого будинку, яка порадила їй відмовитися від дитини та почати нове життя.

Але її дитяче життя лежало так близько, якщо простягнути руку, вона могла доторкнутися до цього маленького клубочка, який ще не розуміє, що відбувається навколо нього. Її синочок прокинувся і почав муркотіти.

Вона змогла витримати приблизно п’ять хвилин, переконуючи себе, що це не її дитина; вона написала заяву про відмову, і наступного ранку відбудуться остаточні процедури щодо передачі його до будинку для малюків. Вона навіть сподівалася, що до неї у палату зайде акушерка або медсестра, щоб годувати дитину та піклуватися про неї.

Але ніхто не з’являвся, тому вона встала з ліжка і підійшла до ліжечка свого сина. Його зморщений лобик і ротик без зубів вказували навіть іншим людям, що малюк хоче їсти.

Майже навмання, вона підняла сина і приклала його до своєї грудей. Він, закривши очі, задоволено посмоктував, заспокоївся, а вона, відчуваючи тепло своєї дитини, заплакала і, помітивши медсестру, що з’явилася поруч, запитала: “А чи можна скасувати мою відмову?” Медсестра обняла її й відповіла: “Звичайно, можна, мамо! Ти дуже молодець!”

КІНЕЦЬ.