– Коли мені з тобою поратися, батьку! – крикнув син і відключився.

Опанас Сергійович спантеличено крякнув. Повертівши в руках старенький апарат, він зробив ще одну спробу.

– Аліса? Привіт, онучко…

– Здоров, діду! – неохоче відповіла вона.

– Ну, чого тобі? Я зайнята, давай швидше!

– Слухай, мені б у поліклініку в середу потрапити, а моя машина зламалася…

– І що, це проблема? – хмикнула дівчина.

– Дядьку Борі подзвони, таксі виклич, загалом, варіанти є, а мені ніколи, сам знаєш.

– Та я дзвонив дядьку Борі твоєму, він теж у справах весь, прямий міністр, навіть поговорити ніколи, – зітхнув дід. – А таксі, звичайно, добре, але мені потрібна допомога.

– Що кажеш? Вибач, відволіклася…

– Кажу, мені потрібна допомога, – знову почав Опанас Сергійович.

– Ну так я ж говорю, таксі виклич, а в мене справи, особливо в середу. Ну гаразд, діду, бувай! Мені на лекцію час!

У слухавці повисла тиша. Чоловік оглянув розпухле коліно, спробував пройтися кімнатою, і знову впав у крісло. Наступний номер набирав без особливої ​​надії.

– Поліна, дочко, привіт! – почав бадьорим голосом батько.

– Привіт, тату, ти щось хотів? Говори швидше, бо мені ніколи…

– Так, я хотів тебе попросити дещо…

– Ну, попроси, – у слухавці почулося зітхання.

– Мені б у поліклініку в середу потрапити, – почав чоловік.

– Тату, ну ти що, маленький, що тебе треба за руку водити? У тебе машина є.

– Зламалася машина …

– То в сервіс віддай, у чому річ? – Почала дратуватися співрозмовниця.

– Та мені не до сервісу, Поліна, мені б до лікаря потрапити…

– Так таксі виклич! Що тебе, вчити треба, тату? Телефон у тебе є, можу тобі кілька номерів скинути, якщо сам не знаєш, – тараторила дочка. – Тільки не зараз, потім увечері, бо в мене тут справ повно.

– Та справа не в машині, загалом, – зробив ще спробу батько. – Я днями на сходах спіткнувся…

– Так треба бути обережнішими, – автоматично відреагувала жінка. –

Що ти, як дитина, їй-богу! У твоєму віці треба дивитися під ноги, а ти все стрибаєш.

– Ну гаразд, я побігла, бувай! Таксі виклич, – наостанок напоумила дочка, і поклала слухавку.

– У лікаря були? – Запитала медсестра, дістаючи з валізки все необхідне.

– Не зміг, Ніночко, – зітхнув Опанас Сергійович, закочуючи рукав.

– Як так? – Здивувалася відвідувачка, спритно наповнюючи шприц. – Записатися зараз і телефоном можна, необов’язково стояти в черзі. А тягти з цим краще не треба, бо зовсім ходити не зможете.

– Та я розумію, – скривився пенсіонер. – Я на середу записався, та ось біда трапилася – машина зламалася, а потім ще на сходах спіткнувся…

– То що вам ніхто не допоможе?

– А хто мені допоможе? Усім ніколи. Дочка і син на роботі, невістка зі мною особливо ніколи дружби й не водила, онука у своєму інституті.

– Так. А друзі, чи інші родичі?

– Сестра є, але вона за сотню кілометрів живе, та й сама вже літня. А друзі… Друзям, як і мені, давно за сімдесят, які з них помічники, – господар махнув рукою. – Нас, старих, тільки такі відвідувачі, як ти, і навідуються.

– Отак ось, Грицю, – казав Опанас Сергійович, розводячи руками в безсилому жесті. – Дожив до старості, й не потрібен нікому.

Друзі сиділи на просторій кухні за нехитрими закусками.

– То ж у тебе дітей двоє й онуки теж є, мабуть, – недовірливо питав Григорій Миколайович.

Чоловік був не набагато молодший за господаря.

– Є, як не бути, – погодився той.

– Тільки поки я мав сили, то всім був потрібен. То з Алісою посидіти, то грошенят підкинути, сам знаєш, як воно буває. А як почалися ці болячки, то я вдома осів і нікому, вважай, справи немає, — нарікав Опанас Сергійович.

– Так вже й нікому? – не повірив гість.

– Ну ось Ніна, медсестра, ходить, за мною доглядає. Та терапевт дільничний, добрий такий. Світлана, сусідка моя. І все. А кому ми такі немічні ще потрібні? Взяти з нас особливо нічого.

– Ну, як сказати, – Григорій Миколайович окинув поглядом простору кухню.

– Ну хіба що, – погодився господар, вловивши хід думок відвідувача.

– У мене, дякувати Богу, син не такий. Щотижня продукти завозить, дзвонить часто, з онуком приїжджають, якщо чимось допомогти треба, – похвалився гість.

– Значить, ти його правильно виховав, а я десь своїх упустив, – похитав головою господар. – Навіть не знаю, що я не так зробив?

– Коли матері їх не стало, вони зовсім молодими були, то їм обом допомагав, як міг, весілля зіграти, онуку поняньчити.

– Ну, тут ніколи не вгадаєш, Панас. Буває, що все дітям даєш, а вони невдячними ростуть. А буває, що батько з сім’ї пішов, і навіть аліментів не платив, а діти його за багато років знаходять, і жодних образ не тримають.

Чоловіки посиділи мовчки, розмірковуючи про мінливість долі.

– Ну то, якщо тобі потрібна допомога, ти скажи, ми з Олексієм приїдемо, допоможемо. Син мені не відмовить.

– Та мені якось не зручно, – засоромився господар.

– Все-таки це твій син, а в мене є свої діти.

– Ну то й що? Раз твоїм ніколи, то чому старий друг тобі допомогти не може? Ну то коли нам приїхати?

– Та в середу вранці й приїжджайте. Дякую тобі, Гришу, вік не забуду,

– Опанас Сергійович, ви вдома? – постукала у двері сусідка. – Я входжу.

– Заходь, заходь, Світлано, я вже двері вдень і не замикаю, – озвався з дивана господар.

– Кирило в магазин іде, то я думаю, може, і вам чогось принести?

– А там список на кухні лежить. Ось дякую тобі, Світлано, і Кирилу твоєму. Не залишаєте без допомоги.

– Та хіба нам важко? – Здивувалася жінка.

– У мене теж батьки далеко, брат мій за ними дивиться. А якщо термінове що, сподіваюся, що і моїм старим хтось допоможе. І Кирилу корисно, нехай із дитинства привчається старшим допомагати.

– Вам би, Опанасе Сергійовичу, в стаціонар оформитися, – казала Ніна, змотуючи тонометр.

– Та не треба мені нічого, Ніночко, я гаразд. Це тому, що я лежу майже весь час із цією ногою, будь вона неладна! У нашому віці треба більше рухатися, бо лежачи й заіржавіти можна, – посміхнувся чоловік.

– Ну, так у стаціонарі якраз вас полікують, процедури всякі, масаж. Лікувальна гімнастика знову ж таки. Давайте відпочинете тиждень?

– Та що мені там робити? Дивитися, як інші люди похилого віку хворіють? Ні, не хочу, – затявся господар.

– Та що ж ви такий упертий? – сплеснула руками медсестра. – Як тільки з вами родичі справляються?

– А ніяк не справляються, навіщо я їм потрібен, – пробурчав старий.

– Ну, тим більше, якщо ви тут один сидите, там хоч із людьми поспілкуєтеся, – посміхнулася жінка. – А що, у вас тут нікого немає, всі далеко живуть?

– Ні, чому ж. Дочка є, син, навіть онука Аліса. Тільки не дуже їм цікаво, чим я тут зайнятий.

– Ось ми вас на лікування оформимо, і я їм зателефоную, повідомлю, щоб вони вас хоч провідували, – запропонувала медсестра.

– Ага, – пробурчав Опанас Сергійович. – Не думаю, що вони за тиждень хоч пів години знайдуть. А побачать, що старий та немічний, так швидше в будинок для літніх людей оформлять, ніж доглядатимуть.

– А це ми побачимо, – загадково посміхнулася Ніна, окинувши поглядом кімнату з високими стелями.

– Ну, ти що це, батьку?! – загудів поблизу знайомий голос, і Опанас Сергійович розліпив очі.

Звичний розпорядок передбачав сон та відпочинок весь час, крім процедур, та приймання їжі.

– Це ти, Борю? – безглуздо запитав батько.

– Ну я, звичайно, ти що, сина рідного не впізнав? – реготав відвідувач, викладаючи на тумбочку якісь пакунки, та пакети.

– Ти що це надумав? – докоряв він. – Усіх налякав.

– Як налякав? – все ще не міг осмислити те, що відбувається, старий. – Я ж не дзвонив тобі, все більше з сусідкою Світланою … А ти звідки взагалі дізнався, що я тут?

– Ну так подзвонили мені, кажуть, лежить у нас ваш тато, так я зібрався, й бігом… – якось дуже метушливо розповідав син.

Батько дивився і не міг зрозуміти, в чому каверза. За словами співчуття та турботи, відчувалася якась напруга.

– А-а-а, ти, Борю, вже тут, – почулося від дверей, і в палату ввійшли одразу двоє відвідувачів, дочка та онука Аліса.

– Діду, ти що тут розлігся? – вихором налетіла дівчина. – Я з подругами в кіно зібралася, а мати мене не пускає, до діда, каже, треба їхати.

Вона говорила зі співчуттям, але водночас, із явним роздратуванням.

– Ну, так я не кликав нікого, – знизав плечима Опанас Сергійович, – не обов’язково було пропускати сеанс.

– Та що ти кажеш, тату?! – Поліна сплеснула руками, й кинула злий погляд на дочку. – Як ми могли не приїхати?

Другий, сповнений такого ж невдоволення погляд, сестра кинула на брата, той глянув у відповідь, навряд чи з більшою теплотою.

– Та я взагалі не розумію, чого ви так розхвилювалися? – дивувався батько. – Подумаєш, лікарня! Ось відпочину трохи, й додому повернуся, тоді й відвідуйте.

Тут двері відчинилися, і в палату протиснулася огрядна жінка похилого віку, тягнучи за собою велику сумку на коліщатках.

– Ну, привіт, Опанасе, – пробасила вона, валячись на кволий лікарняний стілець.

З появою гості в тісному приміщенні, стало ще тісніше.

– Тамаро, ти, чи що? – невпевнено пробелькотів хворий.

– Ну я, хто ж ще? – віддихувалася жінка. – У Києві вашому людей стільки – жах просто! Не проштовхнутися!

– А звідки ти дізналася, що я тут? І навіщо в таку далечінь їхала? – Опанас Сергійович ніяк не міг збагнути, що відбувається.

– Як це звідки? Свєтка, сусідка твоя, моїй свасі двоюрідною племінницею доводиться, ти забув, чи що? Ну так вона часто дзвонить своїм, звідти я й дізналася.

Жінка стягнула з голови хустку і втерла червоне обличчя. Інші відвідувачі похмуро вишикувалися вздовж вікна, не подаючи голосу. Радісних емоцій від зустрічі із родичкою вони явно не відчували.

– То що, Панас, значить, пожив і вистачить? – якось дивно спитала Тамара.

– Ти про що? – мимоволі здригнувся брат.

– Ну як же, мені сказали, що ти зовсім поганий. Так я зібрала речей на пару тижнів, та хустку чорну прихопила.

– Навіщо? – з великим подивом витріщався брат.

– Ну, як навіщо? На проводи в чорному ходити належить. Чи в столицях звичаї інші? – Нехитро пояснила сестра.

Опанас Сергійович онімів, а відвідувачка тим часом продовжувала:

– То я після всього квартиру перевірю, все закрию, а потім уже за пів року вступати приїду, – розповіла про свої плани жінка.

– Дозвольте, – подав голос Борис. – А чому це ви такі впевнені, Тамара Сергіївно, що спадок вам дістанеться?

– Саме так! – узялася в боки Поліна. – У мене дочка, між іншим, і їй терміново житло потрібне, вона інститут закінчує!

– Та мені справи немає до ваших інститутів, Опанас – мій брат, все моє майно по праву, – впевненим голосом відповіла тітка.

– Мені буде не зайвим, будинок треба ремонтувати, корівник утеплювати. У нас не Київ, морози взимку тріскучі.

– Стривайте, стривайте, – зупинив відвідувачів жестом Опанас Сергійович. – Про що тут взагалі йдеться?

До нього все ще не дійшов сенс вистави.

– Ну як же, медсестра з поліклініки зателефонувала, – заговорила дочка. – Сказала, мовляв, погано тобі, якщо хочете встигнути, то біжіть швидше.

– А ще сказала, що сусідка доглядає за тобою, і ти з нею спілкуєшся прямо, як з рідною дочкою, – підтримав син. – Так я й подумав, що сусідка в тебе спритна, точно не задарма намагається.

– А ти такий довірливий, діду, тебе хто завгодно обхитрити зможе, – додала Аліса. – Не могли ж ми тебе залишити без допомоги!

– А-а-а… То ви прийшли не мене провідувати, а спадок рятувати? – висловив нарешті очевидне вголос Опанас Сергійович. – Коли я вас на допомогу кликав, у вас часу не було, а тут миттю всі зібралися, даремно, що будній день.

Чоловік дивився на рідню суворим поглядом.

– То я вам ось що скажу. Даремно намагалися, в таку далечінь їхали, я живий і здоровий. І поки що, звільняти квадратні метри не збираюся!

– А як мені скласти заповіт, я ще подивлюсь! Може, й справді квартиру Світлані залишу, – роздумливо промовив він, і всі напружилися.

Коли лікування закінчилося, Опанас Сергійович повернувся у свою простору квартиру. Пам’ятаючи про заповіт, родичі справно відвідують пенсіонера, та дзвонять щодня.

Але за порадою медсестри Ніни, Опанас Сергійович користується їхньою увагою, і не поспішає оголошувати спадкоємців. А навіщо, йому і так добре живеться! Нехай тепер вони чекають…

КІНЕЦЬ.