Анна сиділа на ліжку в лікарняній палаті, дивлячись у вікно на сірі хмари. Вона залишилась одна. Чому? Це питання не давало їй спокою вже кілька днів. Всі її діти, які жили в одному районі, навіть не зателефонували, не приїхали.

“Як так вийшло?” – думала Анна, згадуючи, як вона, молода і сповнена сил, бігала по дому, готуючи їжу, допомагаючи дітям з уроками, намагалася зробити для них все можливе і неможливе. Але тепер вона стала непотрібною.

Анна ще з самого ранку не відчувала себе добре. Спочатку здавалося, що це просто загальна слабкість від віку, але біль у грудях не відпускав. Як тільки почала задихатися, вона не стала чекати й одразу викликала швидку. І ось тепер вона лежала в лікарні, а серце її було не тільки фізично втомлене, а й емоційно виснажене.

Лікар, молодий і трохи нерішучий, запитав її, що саме болить, на що вона скаржиться. Вона хотіла сказати, що душа, але якось не змогла цього сказати. Замість цього Анна тихо розплакалась. “На дітей своїх скаржусь”, – прошепотіла вона.

Лікар злегка посміхнувся і, намагаючись заспокоїти стареньку, сказав: “Все буде добре, якщо ви ще можете жартувати в такій ситуації”. Та насправді вона не жартувала. Як могла вона жартувати, коли діти, яких вона виростила, її більше не помічали?

Згадавши, як ще за кілька років до того на Різдво будинок був повний – діти, внуки, сміх, сніг за вікном, – зараз все здавалося порожнім і безнадійним.

Вона була ще дуже молодою, коли в її житті трапилось непоправне – чоловік помер, залишивши її саму з маленькими дітьми. Старшому сину було лише шість, а найменшому, маленькому Ярку, тільки кілька місяців. Вона з усією відданістю виховувала їх, працювала, а коли діти підростали, навіть не думала про себе. Все було спрямовано на них.

А тепер, коли їй уже 78, вона залишилась одна. Четверо дітей, десять онуків і вже три правнучки – і всі вони живуть так близько, в межах одного району, але не знаходять часу, аби приїхати до матері. Як так? Як могла вона стати непотрібною для тих, кого так любила?

Лікар запитав, чи має вона контакти своїх дітей, і був настільки щирим у своїх намірах, що сам зателефонував кожному з дітей.

І ось цього вечора, коли Анна не могла заснути, думки роєм крутилися в її голові. Вона згадувала старшого сина, який, здається, давно не мав часу приїжджати. “Ти завжди мені одна й ту ж саму розповідаєш”, – неодноразово повторював він, що сильно її ранило. Вона не могла зрозуміти. Як можна не послухати свою маму, коли вона просто хоче поговорити? Вона ж завжди вміла слухати, коли він був малим.

І донька тепер була занадто “велика пані”. “Мамо, ти повинна ванну прийняти, бо від тебе щось не дуже пахне”. Слова були важкими для Анни, але вона не заперечувала. І справді, хіба вона не старіє? Може, вже не така чиста, як колись?

Але було ще щось важливе, що не забулося: її серце пам’ятало все. Пам’ятало, як вона стояла в кухні, годувала дітей, допомагала з уроками, давала поради – і все те, що здавалося так важливим і так потрібним. Вона пам’ятала, як вони малими не любили митися, як доводилось бігати з одного до іншого, щоб хоч якось їх змусити прийняти ванну.

Це було забуто, але серце матері все пам’ятало. І хоч зараз всі ці проблеми здавалися такими далекими, її любов залишалась такою ж сильною, як і колись.

Ранок приніс несподіванку – коли Анна прокинулась, вона побачила, як усі її діти зібралися біля неї в палаті. Всі вони, обличчя сповнені хвилювання, запитували її одночасно:

“Матусю, як ти себе почуваєш?”

“Ти нас так налякала?”

“Що тобі болить?”

“Що купити?”

Їхні голоси перепліталися, і Анна дивилася на них, не вірячи своїм очам.

Вони були щиро здивовані і налякані. Лікар, перед тим, як зателефонувати їм, пояснив, що єдиним ліками для їхньої матері буде саме їхня любов і присутність.

І Анна зрозуміла – вони не забули її. Вони просто не знали, як показати свою турботу серед безлічі своїх клопотів. І хоч час йде, і діти виростають, їм все одно необхідно мати батьків. Тому важливо завжди бути поруч, бо серце матері не втомлюється любити своїх дітей навіть через роки.

“Не забувайте про своїх літніх батьків, бо, як і діти, вони потребують вашої любові, навіть якщо не завжди можуть це показати,” – думала вона, обіймаючи своїх дітей, які нарешті приїхали до неї.

Джерело