«Поїзд поїхав. І хоч як кажи про милосердя, а його в мене немає», — розповідає Марина.

— Так, хай вона була невдоволена вибором сина, боялася, що після неї її статок дістанеться чужій дитині. Але ж можна було якось інакше все владнати? Написати заповіт, наприклад, — не розуміє її подруга. — Тим паче, зараз, коли все зрозуміла, можна було б і переписати його?

— Мабуть, переживала, що заповіт можна оскаржити. Ну, раптом син стане інвалідом, — посміхається Марина. — Вона ж про нього зовсім не подумала. А якби ми розлучилися? А якби він справді став непрацездатним? Що тоді? Квартира, в якій ми живемо, — моя. Куди б він подівся, якби що?

А тепер і зовсім пізно. Чоловік знизує плечима і не хоче про неї навіть чути. Вона вирішила через мене діяти? А я взагалі чужа людина, та сама неморальна особа, що «нагуляла дитину» без чоловіка. Хіба ні? Що змінилося за ці роки?

— Старість настигла, — відповідає подруга на майже риторичне питання. — Дала про себе знати.

Марині 44 роки. Колись, ще в 17, вона дізналася, що чекає малюка від свого першого кохання. Але, як це часто буває, вся любов випарувалася тієї ж миті, як вона розповіла майбутньому татусеві про свій «цікавий стан».

«Не готовий, не хочу. Давай зараз розв’яжемо проблему, а потім одружимося, будуть діти ще, але пізніше», — стандартний набір брехні. На щастя, Марина, за наполяганням мами, сходила до лікарні.

І там дізналася приголомшливі новини про своє здоров’я. Виявилося, що вона має не лише негативний резус, а й інші особливості, через які малюк у її випадку — справжнє диво. І якщо вона зараз перерве її, то, можливо, ніколи більше не зможе мати дітей.

Тут уже мама, не вагаючись, доньку в оберемок — і додому. Сказала, що допоможе, що вони разом впораються. І впоралися. Зʼявилася на світ чудова дівчинка, яку назвали Софійкою, на честь бабусі.

Марина навіть встигла здобути вищу освіту заочно. А потім мама захворіла. Три роки доглядала її, але хвороба, на жаль, виявилася сильнішою.

Після мами Марині залишилася трикімнатна квартира, яка колись належала ще бабусі й дідові.

Коли Соні було майже 8, Марина зустріла свого майбутнього чоловіка. Спочатку сумнівалася: як він ставитиметься до дівчинки, чи зможе вона подарувати йому спільну дитину.

Але вони вже багато років у шлюбі. Соні зараз 26, вона медик, навчається в інтернатурі. Чоловік удочерив Соню майже відразу, як вони побралися. Спроби зробити ще дитинку були, але не дали результату.

Можна було б спробувати штучно, та чоловік не наполягає. Каже, тепер вони чекатимуть онуків від Соні. У житті все налагодилося. Тепер, коли в минулому залишилася ненависть із боку свекрухи.

«Ой, що вона витворяла!» — хитає Марина головою.

— І на роботу до мене бігала, мало не проклинала. Розслідування якісь проводила, моє минуле копирсала, плітки розпускала, місто в нас невелике, мовляв, я найдавнішою професією заробляла, звідси й донька. І, звісно ж, сина відмовляла не просто одружуватися, а взагалі поруч зі мною знаходитися.

Син маму не послухав. Після низки сварок, після того, як свекруха прокляла Марину, дізнавшись про те, що син удочерив Соню, свекруха демонстративно зробила дурний вчинок: оформила дарчу на старшу доньку.

«Щоб ніхто вже не оскаржив мого рішення. Я хочу, щоб моя квартира дісталася моїй рідній онучці, а не комусь незрозуміло кому», — вигукувала вона.

Цим «незрозуміло кому» була Соня. Те, що її син не мав власного житла, — просто слова. Головне, щоб її дорогоцінна квартира не дісталася чужій по крові дівчинці, навіть після смерті сина.

Марина розлучатися не збирається. Із чоловіком вони ще й будинок у селі купили, облаштували, зараз у них і міська квартира, і дача. Обоє працюють, нещодавно задумалися про іпотеку, щоб Соня могла придбати житло в обласному центрі, де для неї є робота.

Свекруха вже й віком літня, і дуже здала за останні роки: 4 роки тому не стало її доньки, сестри чоловіка. Вона померла від тієї ж хвороби, що і бабуся Соні, і приблизно в тому ж віці.

У чоловіка є племінниця, їй 28 років. Марина не спілкується з його родичами, та й чоловік після всіх скандалів рідко мав із ними контакти: сестра тоді беззаперечно стала на бік матері.

— Так, коли зовиця хворіла, він допомагав, навідував, кудись, якщо треба було, відвозив, допомагав ховати сестру, — продовжує Марина. — А потім свекруха на поминках доньки знову влаштувала потворну сцену, пройшлася по мені, по Соні.

Племінниця чоловіка успадкувала і квартиру матері (зовиця була розлучена), і квартиру бабусі, в якій та досі живе. У зовиці була двокімнатна квартира, у свекрухи — теж. Багата спадкоємиця поки що незаміжня, але, здається, збирається продавати власність і влаштовуватися в Києві.

Ні, бабусю вона з дому поки не виселяє. Каже, що візьме в столиці іпотеку, а вже потім — як вийде. Але Марина скептично до всього цього ставиться.

Гроші в столиці під ногами не валяються. Продавши двокімнатну квартиру в маленькому місті, багато не виручиш. А якщо заміжжя і декрет? Цілком може виявитися, що бабусю попросять, принаймні, посунутися. Переїхати в щось менше й гірше.

— Ну, добре, цього поки не сталося, ніхто свекруху не жене, не виселяє, але її обожнювана онучка вже однією ногою в столиці, а більше тут рідні у свекрухи немає. Якщо, звичайно, не рахувати мого чоловіка.

А вік дає про себе знати, хвороби, неміч. І почалися дзвінки та спроби налагодити стосунки. А мені це все дуже неприємно. Чоловік відсторонився, сказав, що мама колись свій вибір зробила. Не очікувала, що так вийде? А це наші проблеми? — знизує плечима Марина.

«Мариночко, що б там не було, а він же мені син, поговорила б ти з ним», — зателефонувала якось мати чоловіка.

Телефонний номер Марини у свекрухи є з тих часів, коли хворіла сестра чоловіка.

На запитання невістки, про що і чому вона повинна говорити з чоловіком, свекруха відповіла, що якщо Марина сина проти матері налаштувала, то їй і виправляти. І взагалі, вона вже стара і хвора, зовсім скоро її не буде, треба Марині, чоловікові й Сонечці встигнути налагодити стосунки з бабусею.

— Так і сказала: «і Сонечці», — посміхається Марина.

— А ти що?

— А я сказала, що свої проблеми із сином вона може розв’язувати сама, без мене. Як квартиру дарувала дочці сама, то і з сином відновлювати стосунки хай сама намагається. І ще сказала, що у Сонечки бабуся померла давно, а іншої в неї і не було.

Цю історію прислала наша читачка. Життя, як бачимо, — штука хитра, і часом бумеранг повертається тоді, коли його зовсім не чекаєш. Хоча хтозна, чи це бумеранг, чи просто сувора реальність, яку ми створюємо власними руками. А як ви вважаєте, чи варто прощати образи, які завдали не вам, а вашим близьким?