Марія перестала любити чоловіка. Не могла сказати, коли саме це сталося, але те почуття, яке вона відчувала раніше, зникло. Важко сказати, хто був у цьому винен. Може, Стас, який після того, як вона втратила дитину, замкнувся і віддалився від неї.

Може, сама Марія, бо не лягла до лікарні на збереження, а продовжувала працювати на знос, що, можливо, й стало причиною таких невтішних наслідків – втраті дитини.

Може, взагалі її батьки, які розлучилися, коли Марії було вісім, і батько зник з її життя, забравши з собою і впевненість у тому, що сім’я — це щось вічне і непорушне.

Батько пішов до іншої жінки. Батьки довго сварилися через це, Марія добре пам’ятала ці сварки. Загалом, це було й не дивно, адже до мами батько теж пішов від іншої жінки. Марія трохи спілкувалася зі старшим братом у соціальних мережах, а ось із батьком — ні.

Спочатку Марія й не думала розлучатися. Вона обіцяла собі, що з нею такого не буде, як було з мамою, що вона з чоловіком назавжди. Але потім вона зустріла Ігоря.

Вони познайомилися на форумі у столиці. Ігор представляв одну з фірм, з якими співпрацювала організація, в якій працювала Марія. Спочатку вони листувалися лише з робочих питань, потім якось непомітно все перейшло в особисте спілкування.

Він приїхав до неї в Житомир, тепер просто так, без усяких форумів. Вони гуляли під дощем, тримаючись за руки, і Марія вперше за довгий час почувалася щасливою.

Потім вона їздили до нього кілька разів у Львів. Це було легко, у неї були часті відрядження по всій Україні. Стас нічого не помічав.

— Ти маєш піти від нього, — говорив Ігор.

І Марія обіцяла піти.

В Ігоря була мрія: він хотів переїхати жити до Києва. Побував там кілька разів і просто закохався в це місто.

— Це наш шанс почати нове життя, — говорив він.

Марія й сама повірила, що вони зможуть усе влаштувати. До того ж у неї був козир, про який вона поки що не говорила Ігорю: її батько зʼявився на світ і виріс у Києві. Вона подумала, що це знак, як раз побачитися з батьком і пробачити йому старі образи, можливо і життя стане легше і щасливіше.

І Марія написала братові. Той із батьком теж не спілкувався, але начебто знав, де він живе. Брат надіслав їй адресу, і Марія поїхала, хвилюючись так, немов від цієї поїздки залежало все її життя.

Ігор вкотре приїхав до неї, щоб допомогти з речами — він переїжджав і чекав, що Марія поїде з ним. Він уже тиждень жив в орендованій квартирі й злився від того, що Марія ніяк не йшла від чоловіка.

Вона не могла пояснити самій собі, чому ніяк не зробить це. І похід до батька розглядала як перший крок на складному шляху зміни власного життя.

Двері їй відчинила жінка у спортивному костюмі, з чорними бровами — явний татуаж, який зовсім її не прикрашав.

— Ви до кого? — ліниво запитала жінка.

— Я до тата. Федір Михайлович тут живе?

Жінка зміряла її поглядом.

— З лікарні, чи що, повідомили?

— Що? — не зрозуміла Марія.

— Так ти не знаєш?

— Що я маю знати?

Жінка взялася в боки.

— Ось, ще діти називаються! Приступ у батька був, і хоч би хто поворухнувся! Усе я одна маю вирішувати!

У роті в Марії пересохло.

— Приступ? Він…

Вона не змогла вимовити цього слова. Жінка махнула в бік кімнати.

— Он він лежить. Овоч.

Марія завмерла на порозі, охоплена крижаним жахом. Кімната була напівтемною, із засмикнутими брудними шторами, крізь які пробивалося тьмяне світло.

Повітря було густим, застояним, просоченим запахом ліків, немитого тіла і чогось кислого, немов тут давно не відчиняли вікна. На ліжку під пом’ятою простирадлом лежав чоловік — її батько.

Його обличчя тепер було спотворене хворобою: запалі щоки, напіввідкритий рот, скляний погляд, спрямований у стелю. По його обличчю, руках, навіть губах повільно повзли мухи. Одна зачепила повіку, але він навіть не моргнув.

На тумбочці стояли порожні склянки із засохлими колами на дні, а на підлозі — плями, які ніхто не спромігся відтерти. Марія відчула, як ноги стають ватними, а в горлі став ком. Це був не просто шок — це було відчуття, ніби її вдарили в живіт.

Десь у глибині душі, можливо, вона сподівалася на тяжкий, але людський розмову, на спробу порозумітися, навіть на холодну ввічливість. Але не на це.

Їй хотілося закричати, розвернутися, втекти — але вона не могла поворухнутися. У голові пульсувала одна думка: «Як так? Як він міг так закінчити? І чому… Чому ніхто не допоміг?».

А потім прийшло інше почуття — сором. Бо, попри весь жах, десь у глибині душі вона відчула полегшення. Тепер їй не доведеться питати його ні про що. Тепер він ніколи не відповість.

Дружина батька стояла в дверях, байдуже спостерігаючи за її реакцією.

— Як ви можете так із ним поводитися? — крикнула Марія. — Він же жива людина!

Дружина батька повільно перевела погляд з Марії на лежаче тіло, потім знову на неї — і губи її здригнулися в посмішці.

— Ах, ось як? — протягнула вона, схрестивши руки на грудях. — Значить, донька згадала про татуся? Ну що ж, якщо тобі так шкода — забирай його собі. Мені він такий не потрібен.

Її голос був спокійний, майже глузливий, але в очах читалася холодна байдужість.

Марія відчула, як усередині все закипає — від огиди, від люті, від безпорадності. Вона не знала, що страшніше — вигляд батька, кинутого в цьому смердючому кутку, чи спокійна жорстокість цієї жінки.

З тієї квартири Марія практично втекла. Вона довго глибоко дихала, сівши на лаву і намагаючись позбутися запаху, який, здавалося, в’ївся в кожну клітинку її тіла. Потім вона викликала таксі й поїхала до Ігоря.

— Що з тобою?

Губи в Марії тремтіли, літери ніяк не хотіли складатися в слова.

— Тато, — насилу видавила вона. — Я була в тата.

— І що?

У голосі Ігоря читалося неприховане роздратування. Він знав, що з татом Марія не спілкується, що батько кинув сім’ю, коли вона була крихіткою.

— Він лежить після інсульту. Паралізований. І вона зовсім за ним не дивиться, розумієш? Він весь у пролежнях, по ньому повзають мухи, а запах…

Марія згадала той сморід, який наповнював кімнату, і її знову знудило.

— Сам винен, — різко вимовив Ігор.

— Прийшла розплата, нарешті, за все, що він зробив. Я б на твоєму місці не став його жаліти.

Їй так хотілося, щоб він її обійняв. Марії все життя не вистачало простих батьківських обіймів, і в кожному чоловікові вона шукала їх. Раніше чоловік завжди її обіймав. До того, як вона втратила дитину, до того як вони перестали рятувати їхні стосунки.

Але Ігор крокував по кімнаті туди-сюди, явно злився.

— Ти сказала чоловікові?

Марія похитала головою.

— Чому? Маріє, потрібно брати квиток, це ж усе не так просто. Я повинен розуміти, на що мені розраховувати, і взагалі… Мені набридло це. Досить усіх жаліти, пожалій себе. Дозволь уже бути собі щасливою.

— Я скажу. Сьогодні скажу, — пообіцяла Марія.

Потім вони лежали поруч, Ігор перебирав її довге волосся, а Марія ніяк не могла позбутися картини перед очима: тато лежить на ліжку, навколо нього рояться мухи, а в сусідній кімнаті ця байдужа жінка дивиться телевізор…

Вона чесно збиралася все розповісти чоловікові. І навіть почала це робити.

— Стасе, мені потрібно дещо тобі сказати.

— Так?

Він дивився повз Марію, в телевізор, де йшли вечірні новини.

— Я сьогодні була в тата.

Ці слова самі вирвалися. Марія хотіла розповісти йому про Ігоря, а не про батька.
Стас підняв брови й відволікся, нарешті, від телевізора.

— Правда?

Марія зніяковіла. Вона згадала, навіщо шукала батька, і що їй було від нього потрібно. І начебто для цього вона й затіяла розмову. Але раптово її охопив сором, схожий на ті перші випадки в дитинстві, коли мама ловила її на обмані, а Марія була впевнена, що та ніколи не зможе її викрити.

І щоб позбутися цього сорому, вона затараторила.

Розповіла, як насправді завжди сумувала за татом, як їй не вистачало його, і як вона ображалася на батьків, що ніхто не запитав у неї, з ким вона хоче залишитися. А вона хотіла залишитися з татом. Щоправда, тоді була йому не потрібна. А тепер…

— Тепер він нікому не потрібен, — підсумувала вона.

Стас присунувся, подивився Марії просто в очі.

— Нам потрібен. Збирайся.

— Куди? — не зрозуміла Марія.

— Заберемо його, — просто сказав Стас.

Ця думка не залишала Марію весь цей час. На краєчку свідомості вона розуміла, що єдине, що можна зробити, — це забрати батька. Але куди вона забере? До Ігоря? Вона ж точно вирішила розлучатися, відправитися в нове життя з новим чоловіком…

Марія обняла чоловіка. Слова застрягли в горлі, вона боялася вимовити їх, щоб не злякати почуття, яке, як виявилося, нікуди не зникло. Просто сховалося на певний час.

Вони довго так сиділи, обнявшись, і Марія ховала мокре обличчя, уткнувшись у його футболку. А потім, по дорозі, коли вони поїхали забирати батька, Марія заблокувала номер Ігоря.

Не стала нічого йому пояснювати: може, не змогла підібрати потрібних слів, може, боялася, що він умовить її не спалювати мости — ось так, одразу. Але вона знала, що тільки так і можна: раз і назавжди.

***

Життя іноді виставляє нам такі рахунки, що здригається душа, але дає зрозуміти: справжня сім’я — це не та, де всі ідеальні, а та, де завжди простягнуть руку допомоги.

Недаремно кажуть, що біда вчить, а справжню людину видно по тому, як вона поводиться, коли тобі погано. А ви погоджуєтеся, що прощення — це не лише прояв доброти до іншого, але й звільнення для себе?