Сергій стояв перед старим дерев’яним будинком, тримаючи за руку маленьку дівчинку. Її великі блакитні очі з цікавістю оглядали потріскану фарбу на стінах і гойдалку, що гойдалася від легкого вітру на подвір’ї.

Це була його донька, Софійка, якій щойно виповнилося п’ять років. Сергій глибоко вдихнув, відчуваючи, як серце калатає.

Він знав, що розмова з матір’ю буде непростою, але сподівався, що вона зрозуміє. Він стиснув маленьку долоню Софійки й постукав у двері.

Двері відчинила Галина Іванівна, його мати, жінка років шістдесяти з суворим поглядом і міцно зав’язаним хусткою волоссям. Її очі звузилися, коли вона побачила дівчинку.

— Сергій? А це хто? — Її голос був різким, як завжди, коли вона відчувала щось неладне.

— Мамо, це Софійка, — тихо сказав Сергій, опустивши очі.

— Моя донька.

Галина Іванівна застигла. Її погляд ковзав від Сергія до дівчинки, яка несміливо ховалася за його ногу. Софійка міцніше стиснула його руку, відчуваючи напругу.

— Що ти сказав? — перепитала мати, її голос тремтів від гніву.

— Яка донька? Ти ж казав, що в тебе нікого немає після розлучення!

— Мамо, дай мені пояснити, — Сергій підняв руку, намагаючись заспокоїти її. — Це… це не зовсім так, як ти думаєш. Можна зайти? Ми поговоримо.

Галина Іванівна перехрестила руки, її обличчя стало ще суворішим.

— Пояснюй тут. Я не хочу, щоб чужі діти топтали мій дім.

Сергій відчув, як у горлі застряг ком. Він глянув на Софійку, яка дивилася на нього з надією, і зрозумів, що відступати нікуди.

— Вона не чужа, мамо. Вона моя донька. Я… я не знав про неї до минулого року. Її мама, Олена, розповіла мені, коли… коли захворіла. Її не стало три місяці тому, і Софійка залишилася зі мною.

Галина Іванівна різко відступила назад, її очі спалахнули.

— Позашлюбна? Ти її привів сюди ? —  голос матері став пронизливим. — Ти ганьбиш нашу сім’ю, Сергій! Як ти посмів?

— Мамо, не треба так! — Сергій підвищив голос, відчуваючи, як гнів закипає.

— Вона моя дочка, і я її люблю. Я не кидаю свою дитину, як би ти цього не хотіла!

Софійка, почувши крик, притулилася до Сергія ще ближче. Її очі наповнилися сльозами, але вона мовчала. Галина Іванівна глянула на дівчинку, і на мить її погляд пом’якшав, але лише на мить.

— Забирайся звідси, — холодно сказала вона. — І її забирай. Я не хочу цього бачити.

Сергій стояв, не рухаючись, ніби слова матері вдарили його по обличчю. Він сподівався на розуміння, на підтримку, але замість цього отримав лише холод і презирство

. Він опустився на одне коліно перед Софійкою, посміхнувся їй, хоча в душі все кипіло.

— Ходи, маленька, підемо. Ми ще повернемося, — прошепотів він, погладивши її по голові.

Вони пішли геть, а двері за ними грюкнули з такою силою, що здригнулися шибки.

Наступного дня Сергій сидів у своїй маленькій квартирі, спостерігаючи, як Софійка малює на аркуші паперу. Вона старанно виводила кольорові квіточки, іноді поглядаючи на нього.

— Тату, а чому бабуся нас прогнала? — раптом тихо спитала вона, не відриваючи очей від малюнка.

Сергій зітхнув. Він не знав, як пояснити п’ятирічній дитині те, що сам ледве розумів.

— Бабуся просто… здивувалася, — обережно почав він. — Вона не чекала, що в мене є така чудова донька, як ти. Їй треба час, щоб звикнути.

Софійка кивнула, але її обличчя залишилося серйозним.

— Вона не любить мене? — спитала вона, і її голос тремтів.

Сергій відчув, як серце стискається. Він підійшов до неї, сів поруч і обійняв.

— Ні, маленька, це не так. Вона просто не знає, яка ти чудова. Але я її переконаю, обіцяю.

Він знав, що це буде нелегко. Галина Іванівна була жінкою старої закалки, для якої сімейні цінності були непорушними.

Позашлюбна дитина в її очах була ганьбою, плямою на репутації.

Але Сергій не збирався здаватися. Софійка була його донькою, і він мав зробити все, щоб вона почувалася любленою.

Того ж вечора він зателефонував своїй молодшій сестрі, Марії, яка жила в іншому місті. Марія завжди була м’якшою за матір, і Сергій сподівався, що вона зможе йому допомогти.

— Маріє, привіт, — почав він, коли сестра підняла слухавку. — Мені потрібна твоя допомога.

— Що сталося, Сергію? Ти такий серйозний, — відповіла Марія з ноткою тривоги.

Він розповів їй усе: про Олену, про Софійку, про вчорашню сварку з матір’ю. Марія слухала мовчки, лише зрідка зітхаючи.

— Боже, Сергію, чому ти раніше не сказав? — нарешті мовила вона. — Ти ж знав, що мама так відреагує. Вона живе за своїми правилами.

— Я сподівався, що вона зрозуміє, — зізнався він. — Але вона навіть слухати не захотіла. Маріє, я не знаю, що робити. Софійці потрібна сім’я, а не лише я.

Марія помовчала, обдумуючи.

— Слухай, я приїду на вихідних. Поговорю з мамою. Може, вона мене послухає. А Софійку я хочу побачити. Вона ж моя племінниця, правда?

Сергій посміхнувся, відчуваючи полегшення.

— Дякую, сестро. Ти не уявляєш, як це важливо.

Через кілька днів Марія приїхала до села. Вона одразу пішла до матері, залишивши Сергія і Софійку чекати в машині. Галина Іванівна зустріла доньку з обіймами, але її настрій швидко змінився, коли Марія заговорила про брата.

— Мамо, ти не права, — твердо сказала Марія, сідаючи за кухонний стіл. — Сергій не винен, що так сталося. І та дівчинка не винна. Вона ж просто дитина!

— Не починай, Маріє, — відрізала Галина Іванівна, різко помішуючи ложкою в каструлі. — Я виростила вас обох, щоб ви жили по-людськи. А він що? Привів якусь дитину невідомо звідки і хоче, щоб я її прийняла?

— Вона його донька, мамо! — Марія підвищила голос. — Ти що, хочеш, щоб він її кинув? Щоб вона росла без сім’ї? Ти ж сама завжди казала, що сім’я — це найголовніше.

Галина Іванівна зупинилася, її руки тремтіли. Вона повернулася до доньки, її очі блищали від сліз.

— Я не можу, Маріє, — тихо сказала вона. — Це проти моїх принципів. Що скажуть люди? Що я виховала сина, який ганьбить нашу сім’ю?

— А що скажуть люди, якщо ти відвернешся від власної онуки? — різко відповіла Марія. — Ти думаєш, що це правильно? Відмовитися від дитини тільки тому, що тобі соромно перед сусідами?

Галина Іванівна мовчала. Вона сіла на стілець, її руки безсило опустилися на коліна. Марія підійшла до неї, поклала руку на плече.

— Мамо, познайомся з нею. Дай їй шанс. Вона ж ні в чому не винна.

Наступного дня Сергій знову привів Софійку до будинку матері. Цього разу Галина Іванівна не вигнала їх одразу. Вона стояла в дверях, дивлячись на дівчинку, яка тримала в руках намальовану картинку.

— Це тобі, бабусю, — тихо сказала Софійка, простягаючи аркуш із зображенням сонечка і квітів.

Галина Іванівна взяла малюнок, її пальці тремтіли. Вона глянула на Сергія, потім на Марію, яка стояла поруч і підбадьорливо кивала.

— Заходьте, — нарешті сказала вона, відступаючи вбік.

Вони сіли за стіл, і Софійка почала розповідати про свій малюнок, про те, як вона любить квіти і як одного разу бачила метелика. Галина Іванівна слухала мовчки, але її погляд поступово м’якшав.

Сергій бачив, як мати починає розглядати дівчинку не як чужу, а як частину їхньої сім’ї.

— Ти любиш пекти пироги? — раптом спитала Галина Іванівна, звертаючись до Софійки.

Дівчинка кивнула, її очі загорілися.

— Мама мене вчила! Я вмію місити тісто!

— Тоді ходімо, — сказала Галина Іванівна, встаючи.

— Покажеш, що вмієш.

Сергій і Марія переглянулися, не вірячи своїм очам. Вони дивилися, як Софійка, сміючись, біжить за бабусею на кухню, а Галина Іванівна, вперше за довгий час, посміхається.

Минуло кілька місяців. Галина Іванівна стала іншою. Вона часто запрошувала Софійку до себе, вчила її пекти пироги, розповідала історії про своє дитинство.

Сусіди, які спочатку шепотілися за її спиною, зрештою звикли до нової онуки. А Сергій нарешті відчув, що його сім’я стала цілісною.

Одного вечора, коли вони всі сиділи за столом, Софійка раптом сказала:

— Бабусю, ти найкраща. Я тебе люблю.

Галина Іванівна посміхнулася, її очі блищали від сліз.

— І я тебе люблю, моя маленька, — тихо відповіла вона.

Сергій дивився на них і розумів, що все було не дарма. Його донька знайшла дім, а його сім’я — нове серце.

Джерело