— Соню, не галасуй так! — кричить Надія Василівна з кухні.

— Людям заважаєш!

Десятирічна дівчинка завмирає посеред кімнати з лялькою в руках. Щойно вона грала в школу, була вчителькою, пояснювала Марійці й Каті математику. А тепер…

— Але ж я не галасувала, бабуню, — тихо каже Соня.

— Я тихенько грала.

— Тихенько!? — Надія Василівна з’являється у дверях, руки в борошні — пиріжки ліпила.

— По підлозі тупочеш, як слон! Сусіди знизу скаржитися будуть!

Соня опускає очі. Після того, як три місяці тому не стало мами, вона живе в бабусі. Квартира маленька, однокімнатна, на третьому поверсі старого будинку. Бабуся добра, але… дуже сувора. І тишу любить.

— Іди краще уроки роби, — пом’якшується голос бабусі.

— Школа завтра.

Соня сідає за стіл, дістає зошити. Але літери розпливаються перед очима. Хочеться поплакати, але не можна — бабуся засмутиться. Вона й так переживає, що онуку саму ростити треба.

У школі Соня теж тиха. На перервах сидить осторонь, на уроках відповідає пошепки. Вчителька Олена Олександрівна занепокоїлася — раніше дівчинка була жвавою, веселою, а тепер ніби в себе заглибилася.

— Соню, залишся після уроків, — просить учителька.

Коли клас розходиться, Олена Олександрівна сідає поруч із дівчинкою:

— Як справи вдома? З бабусею добре живеться?

— Добре, — киває Соня. — Бабуня добра. Пиріжки пече, казки розповідає.

— А чому ти така сумна? І тиха стала?

Соня мовчить, смикає край сукні.

— Можеш мені довіритися, — м’яко говорить вчителька. — Я не буду сварити.

— Олено Олександрівно, а можна… можна вдома зовсім тихо жити? Щоб нікого не турбувати?

— Звісно, можна. Але навіщо тобі така тиша?

— Бабуня каже, що сусіди скаржитимуться, якщо я галасую. А я не хочу, щоб у неї проблеми були…

Олена Олександрівна розуміюче киває. Знає таких бабусь — із покоління, де діти мали бути “зручними”. Але дитині потрібні рух, ігри, сміх.

— Соню, а ти хочеш у театральний гурток записатися? У нас у школі є.

-А там не треба тихо бути?

— Навпаки! Там треба голосно говорити, співати, танцювати.

Очі дівчинки загоряються, але тут же гаснуть:

— А бабуня дозволить?

— Я з нею поговорю.

Увечері Олена Олександрівна телефонує Надії Василівні:

— Добрий день, я класний керівник Соні. Хотіла запропонувати записати дівчинку в театральний гурток.

— А навіщо? — дивується бабуся. — Вона і так добре вчиться.

— Соні потрібно більше спілкуватися з дітьми. Вона стала дуже замкненою.

— Та ні, що ви, вона в мене слухняна, тиха…

— Надіє Василівно, можна я прийду до вас? Поговоримо?

За годину вчителька сидить на кухні в Надії Василівни, п’є чай із пиріжками.

— Смачні, — хвалить вона. — Соня мені розповідала, які ви смачні пиріжки печете.

— Старалася для неї, — зітхає бабуся. — Залишилася дівчинка зовсім сама, взяла до себе. А що робити? Сиротинець чи що?

— Звісно, що ви. Ви велику справу робите.

— Тільки важко мені. Пенсія маленька, квартира тісна… І характер у мене непростий, звикла до тиші.

— Надіє Василівно, а ви не помічали, що Соня стала дуже тихою?

— Ну й добре! Вихована дівчинка. Не як ці сучасні діти — носяться, кричать…

— Але дитині потрібні рух, емоції. Інакше вона замикається в собі.

Бабуся замислюється:

— А я й не подумала… Мені здавалося — вона просто за мамою тужить.

— Тужить, звісно. Але їй потрібна допомога, щоб знову радіти життю. Театральний гурток допоможе.

— А там що роблять?

— Грають у виставах, співають, вчать вірші. Діти розкріпачуються, знаходять друзів.

— Не знаю… А раптом сусіди скаржитимуться, що вона репетирує вдома?

— А може, домовимося — вдома тихо, а в гуртку нехай грає, скільки хоче?

Надія Василівна погоджується спробувати.

На перше заняття Соня йде боязко. У залі чоловік п’ятнадцять дітей різного віку. Керівниця — молода жінка Ганна Ігорівна — зустрічає привітно:

— Ти Соня? Олена Олександрівна розповідала. Хочеш із нами займатися?

— Не знаю… А що тут робити треба?

— А що ти любиш? Співати? Танцювати? Вірші розповідати?

— Я… я раніше лялькам казки розповідала, — шепоче Соня.

— Прекрасно! Отже, актриса з тебе вийде.

Перші заняття Соня тільки дивиться, як інші діти грають в етюдах. Поступово починає брати участь у простих вправах. А за місяць уже читає вірші разом з усіма.

Вдома, щоправда, все як і раніше. Соня намагається ходити тихо, розмовляти пошепки.

— Бабуню, а можна я віршика розкажу, якого в гуртку вивчила? — просить вона одного разу.

— Ну розкажи, тільки тихенько.

Соня починає розповідати вірш про осінь, але так тихо, що бабуся нічого не чує:

— Кажи голосніше, онучко, а то не розберу.

— А сусіди?

— Та що сусіди! Вірші ж розповідаєш, не караоке співаєш.

Соня читає голосніше, і бабуся дивується — як виразно дівчинка розповідає! І очі блищать, і голос дзвінкий.

Поступово Надія Василівна помічає зміни. Онука стала веселішою, з’явилися нові друзі. А головне — знову засміялася. Уперше за три місяці.

— Бабуню, а Катя з нашого гуртка запрошує в гості, — каже Соня за вечерею. — Можна я сходжу?

— Звісно, йди. Дітям треба спілкуватися.
— А до нас можна когось запросити?

— Бабуню, а Катя з нашого гуртка запрошує в гості, — каже Соня за вечерею. — Можна я сходжу?

— Звісно, йди. Дітям треба спілкуватися.

— А до нас можна когось запросити?

Бабуся дивиться на тісну квартирку і зітхає:

— Тісно в нас…
— Нічого, ми тихенько будемо грати.

Наступного тижня приходить Катя — дівчинка років одинадцяти, весела, балакуча. Приносить настільні ігри.
— А можна ми в “Монополію” пограємо? — запитує Катя.

— Можна, тільки тихо, — нагадує Соня.

Але за пів години дівчатка вже сміються, сперечаються, хто куди ходить. Надія Василівна слухає з кухні й розуміє — давно в домі не було такого живого звуку.

— Бабусю Надю, а можна я ще прийду? — запитує Катя перед тим, як іти. — У Соні дуже затишно!
— Приходь, звісно.

Увечері Надія Василівна дивиться на онуку — рум’яна, весела, розповідає, як вони грали.

— Соню, а ти щаслива сьогодні?
— Дуже! А можна завтра Анюту теж запросити? Вона новенька в гуртку, соромиться.
— Запрошуй.

Через місяць у театральному гуртку готують виставу. Соні дістається роль принцеси. Вона репетирує вдома перед дзеркалом, і бабуся дивується — звідки в тихій онуці стільки артистизму?

— Надіє Василівно, — телефонує Олена Олександрівна, — як справи в Соні?
— Не впізнаю дитину! Така жвава стала, друзі з’явилися. Дякую вам за гурток.

— Це Соня молодець. А ви — теж. Зрозуміли, що дівчинці потрібно.

— Знаєте, а я й сама змінилася. Раніше тишу любила, а тепер… дитячий сміх чую — на душі тепліше стає.

День вистави. Надія Василівна в першому ряду, хвилюється більше самої Соні. А коли онука виходить на сцену в костюмі принцеси й дзвінким голосом каже свої слова — у бабусі сльози на очах.

Після вистави Соня біжить до неї:

— Бабуню, як я?
— Краще за всіх! Справжня артистка!

— А знаєш, що мені Ганна Ігорівна сказала? Що в мене талант! І що можна в театральний інститут вступати, коли виросту!
— Вступай, онучко. Я буду допомагати.

Додому йдуть під зорями, Соня щось наспівує з вистави.

— Бабуню, а пам’ятаєш, як ти казала, що треба тихо жити?
— Пам’ятаю. А тепер розумію — була не права.

— Чому?
— Тиша буває різна. Буває мертва тиша — коли всі бояться зайвий раз поворухнутися. А буває жива — коли помовчали, відпочили, а потім знову сміються, грають, радіють.

— А яка в нас тепер?
— Жива, — усміхається бабуся. — Справжнісінька жива.

Вдома Соня показує лялькам виставу, розповідає, хто як грав. Надія Василівна слухає з кухні ці дитячі голоси, цей щасливий щебет — і розуміє, що дім ожив.

А за стіною сусід каже дружині:

— Чуєш, як дівчинка радіє? Добре, що в театр ходити стала. А то була тиха зовсім — нежива якась.
— Дітям рух потрібен, — відповідає сусідка.

— Нехай грає. Ми теж колись дітьми були.

І Надія Василівна розуміє — правильно зробила. Іноді любов — це не оберігати від усього світу, а навпаки — відпустити в цей світ, дати можливість розкритися, зазвучати на повний голос.

А щастя — воно й справді у звуках. У дитячому сміху, у тупоті маленьких ніг, у пісеньках, які співають лялькам перед сном. У живих звуках живого життя, яке не варто приглушувати через чужу думку або власні страхи.

Від редактора: Цю історію надіслала нам читачка. Вона змусила замислитися, як часто ми, прагнучи добра, робимо помилки. Але справжня любов допомагає це зрозуміти. Недаремно кажуть, що діти — дзеркало душі.

А ви погоджуєтеся, що іноді, щоб дати дитині крила, треба відпустити її з «золотої клітки»?