Олена сиділа за великим дерев’яним столом у своїй просторій їдальні, втомлено оглядаючи залишки поминального обіду.

Сороковий день після того, як її чоловіка, Ігоря не стало, зібрав у їхній квартирі десятки людей. Друзі, родичі, колеги — усі прийшли віддати шану.

Дехто плакав, дехто тихо згадував історії про Ігоря, а дехто просто мовчав, тримаючи в руках склянку з компотом. Були й незнайомці — обличчя, які Олена бачила вперше.

Вона списувала це на далеких знайомих Ігоря з роботи, адже він був людиною товариською, і його коло спілкування завжди було ширшим, ніж вона могла уявити.

Після поминок гості поступово розійшлися. Сусідка Марія, яка весь день допомагала готувати їжу, вибачилася й поспішила до дитячого садка забирати своїх малюків.

Олена залишилася наодинці з горою брудного посуду, порожніми тарілками й важкими думками. Вона взялася за прибирання, намагаючись відволіктися від думок.

Кухня поволі набувала звичного порядку, коли раптом Олена почула легкий скрип підлоги. Вона завмерла, тримаючи в руках мокру ганчірку.

Звук долинав із коридору, що вів до кімнати, яка колись належала їхній дочці Каті, а тепер слугувала Олені робочим кабінетом.

Олена обережно вийшла з кухні й побачила силует жінки, яка повільно виходила з кабінету. Незнайомка була висока, з доглянутим темним волоссям, зібраним у низький пучок.

На ній була елегантна чорна сукня, яка виглядала занадто вишуканою для поминального обіду. Жінка зупинилася, помітивши Олену, і посміхнулася — холодно, але впевнено.

— Чудова у вас квартира! — сказала вона, ніби оцінюючи кожен куточок.

— Такий смак, такі деталі… Ви явно вклали душу.

Олена відчула, як всередині закипає суміш подиву й роздратування. Вона стисла ганчірку міцніше.

— Ви хто? І чому ви ще тут? — різко запитала вона.

— Гості вже давно розійшлися.

Жінка підійшла ближче, її каблуки тихо цокали по паркеті. Вона зупинилася за кілька кроків від Олени й схрестила руки.

— Мене звати Вікторія, — відповіла вона, її голос був спокійним, але з ноткою зверхності. — Я спеціально залишилася. Ви маєте дещо знати. Скоро все це, — вона обвела рукою квартиру, — дістанеться мені.

Олена застигла. Слова Вікторії звучали як абсурд, але в її тоні було щось, що змушувало серце битися швидше. Це не було схоже на жарт чи божевілля. Жінка говорила так, ніби знала щось, чого не знала Олена.

— Що ви маєте на увазі? — Олена намагалася тримати себе в руках, але голос зрадницьки тремтів. — І як ви взагалі опинилися тут? Я вас не запрошувала.

Вікторія злегка нахилила голову, ніби оцінюючи реакцію Олени.

— Я була подругою Ігоря, — сказала вона, роблячи акцент на слові “подругою”. — Ми з ним… скажімо так, були дуже близькими. І він обіцяв, що подбає про мене. Тож я тут, щоб нагадати про його обіцянки.

Олена відчула, як підлога під ногами ніби провалюється. Вона знала, що Ігор мав свої таємниці — він часто затримувався на роботі, іноді не відповідав на дзвінки, але вона завжди списувала це на його зайнятість.

Вони були разом двадцять років, виховали дочку, побудували цю квартиру… Невже все це було брехнею?

— Ви брешете, — вирвалося в Олени. — Ігор ніколи не зраджував мене. І взагалі, як ви смієте приходити сюди й говорити такі речі?

Вікторія не здригнулася. Вона лише дістала з маленької сумочки аркуш паперу й простягла його Олені.

— Прочитайте це, — сказала вона. — І подумайте ще раз, перш ніж звинувачувати мене в брехні.

Олена з ваганням взяла аркуш. Це був лист, написаний рукою Ігоря. Вона впізнала його почерк одразу — нерівні літери, легкий нахил вправо.

Лист був адресований Вікторії. У ньому Ігор писав про те, як цінує їхні зустрічі, як вона “дає йому сили жити далі”. Він згадував квартиру, машину, навіть якісь спільні плани. У кінці листа стояв його підпис.

Олена опустила аркуш і подивилася на Вікторію.

— Звідки це у вас? — тихо запитала вона.

— Він сам мені його дав, — відповіла Вікторія. — Ігор планував залишити вам усе необхідне, але ця квартира… вона була нашою мрією. Він обіцяв, що я матиму право на неї.

Олена відступила назад, її думки плуталися. Вона не могла повірити, що Ігор, її Ігор, міг вести подвійне життя. Але лист у її руках був справжнім. Вона впізнала б його почерк із тисячі.

— Виходьте, — сказала Олена, її голос був тихим, але твердим. — Забирайтеся з мого дому. Зараз же.

Вікторія зітхнула, ніби розчарована.

— Добре, я піду. Але це ще не кінець, Олено. Я повернуся. І я візьму те, що мені належить.

Вона повернулася й попрямувала до дверей, залишивши Олену стояти посеред коридору з листом у руках. Двері грюкнули, і в квартирі запанувала тиша.

Наступні дні Олена не могла знайти собі місця. Лист Вікторії лежав у шухляді її робочого столу, і щоразу, коли вона проходила повз, відчувала, як він ніби кличе її.

Вона не наважувалася перечитувати його, але й не могла викинути. Думки про зраду Ігоря роз’їдали її зсередини. Вона згадувала їхні спільні роки, його посмішку, його жарти. Невже все це було лише маскою?

Олена вирішила розібратися. Вона зателефонувала їхньому сімейному адвокату, пану Сергію, і попросила перевірити, чи міг Ігор залишити якісь заповіти чи документи, про які вона не знала. Сергій пообіцяв розібратися, але попередив, що це може зайняти час.

Тим часом Олена почала помічати дивні речі. Хтось залишав їй повідомлення на автовідповідачі — без слів, лише тиша й клацання.

Одного вечора вона знайшла під дверима конверт без підпису. Усередині був старий ключ — важкий, із вигравіюваною літерою “В”. Вона не знала, що він відкриває, але серце підказувало, що це пов’язано з Вікторією.

Олена вирішила поговорити з дочкою, Катею, яка жила в іншому місті. Вона не хотіла її тривожити, але потребувала чиєїсь підтримки.

Катя приїхала наступного дня. Вислухавши матір, вона запропонувала найняти приватного детектива, щоб з’ясувати, ким насправді є Вікторія.

Детектив, якого звали Максим, виявився молодим, але досвідченим. Він швидко взявся до справи. За кілька днів він повернувся з першими результатами.

Вікторія, 38 років, працювала ріелтором у місті. Вона не була заміжня, не мала дітей і, за даними, жила досить скромно. Але Максим виявив дещо цікаве: Вікторія мала зв’язки з кількома сумнівними особами, які займалися махінаціями з нерухомістю.

Більше того, вона не раз фігурувала в судових справах, пов’язаних із незаконним привласненням майна.

— Ця жінка — не просто подруга, — сказав Максим, передаючи Олені теку з документами. — Вона, ймовірно, планувала використати відхід вашого чоловіка, щоб отримати вашу квартиру. Але мені потрібен час, щоб з’ясувати, чи справді вона мала якісь домовленості з Ігорем.

Олена відчула полегшення, але водночас і страх. Якщо Вікторія була шахрайкою, то чому Ігор писав їй листа? І що означав той ключ?

Минуло ще кілька тижнів. Максим розкопав більше інформації. Виявилося, що Ігор справді мав справи з Вікторією, але не романтичні.

Вона була його клієнткою в одному з проєктів, пов’язаних із нерухомістю. Ігор допомагав їй із продажем кількох об’єктів, але, за словами Максима, Вікторія могла підробити лист, використавши старі документи Ігоря.

Ключ, який вона залишила, виявився від старого складу, де Ігор зберігав деякі робочі матеріали. Там не було нічого цінного, але Вікторія, ймовірно, використовувала його як спосіб залякати Олену.

Олена вирішила діяти. Разом із Максимом вони зібрали докази проти Вікторії й передали їх до поліції. Виявилося, що Вікторія вже мала умовний термін за шахрайство, і нова справа могла відправити її за ґрати.

Одного вечора, коли Олена сиділа у своєму кабінеті, переглядаючи старі фото Ігоря, пролунав дзвінок у двері. Це була Вікторія. Вона виглядала не так упевнено, як раніше. Її очі були червоні, а голос тремтів.

— Я знаю, що ви звернулися до поліції, — сказала вона. — Я не хотіла вас образити, Олено. Я просто… Я думала, що Ігор залишив мені щось. Він обіцяв допомогти мені вибратися з боргів. Я помилилася.

Олена дивилася на неї, не знаючи, що сказати. Вона відчувала гнів, але водночас і жалість. Вікторія виглядала як людина, яка втратила все.

— Іди, — тихо сказала Олена. — І більше ніколи не приходь сюди.

Вікторія кивнула й пішла. Більше Олена її не бачила.

Минуло кілька місяців. Справа проти Вікторії завершилася штрафом і забороною займатися ріелторською діяльністю. Олена нарешті відчула, що може дихати спокійно.

Вона продала склад, ключ від якого залишила Вікторія, і пожертвувала гроші на благодійність. Лист, який так налякав її, вона спалила, вирішивши, що не хоче більше триматися за минуле.

Квартира, яка колись була сповнена сміху Ігоря, знову стала її домом. Олена почала малювати — хобі, яке закинула багато років тому.

Катя часто приїжджала в гості, і вони разом згадували Ігоря — не як зрадника чи таємничу постать, а як людину, яка любила їх попри всі свої помилки.

А ключ? Він залишився в пам’яті Олени як нагадування: іноді правда ховається глибше, ніж здається, але любов і сила завжди перемагають страх.

Джерело