— Олено, ти подивись на цю кухню! — голосно вигукнула Валентина Іванівна, моя свекруха, щойно переступивши поріг нашого будинку в селі. Її очі обурено пробіглися по розкиданих іграшках Сашка і кількох немитих тарілках у раковині.

— Це що, так ти господарюєш?

Мій син казав правду — ти зовсім не справляєшся! Поглянь на себе: волосся скуйовджене, светр якийсь старий. Я в твої роки, навіть коли народжувала, все встигала — і їжу готувала, і прибирала, і вигляд мала охайний, і чоловікові увагу приділяла!

Я відчула, як обличчя запалало від образи. Стояла біля плити, тримаючи ложку, якою щойно помішувала суп, і намагалася стримати себе, щоб не відповісти різко.

— Валентино Іванівно, — почала я, стараючись говорити спокійно, — я роблю все, що можу. Сашко маленький, весь час потребує уваги, а я ще й городом займаюся. Може, ви б допомогли мені трохи, посиділи з ним, щоб я могла прибрати?

Свекруха скривилася, ніби я попросила щось немислиме.

— Допомога? Моя найдорожча допомога — це порада, Олено. Навчися планувати свій час! У мене в твої роки не було ні хвилинки вільної, але все було ідеально. А ти тут розводиш безлад і ще скаржишся!

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як у горлі стискається ком. Хотілося крикнути, що я не вона, що я не можу бути ідеальною, але замість цього я лише кивнула і повернулася до плити. Суп тихо булькав, а в голові крутилися думки: як мені впоратися з усім цим?

Моя історія: Життя в селі з викликами

Мене звати Олена, мені 28 років, і останні два роки я живу в селі, куди ми з моїм чоловіком Андрієм переїхали після народження нашого сина Сашка.

Наше життя змінилося кардинально, і хоча я люблю свою сім’ю, іноді здається, що я тону в обов’язках і критиці. Особливо від свекрухи, Валентини Іванівни, яка, здається, бачить у мені лише недоліки. Але давайте я розповім усе з початку.

Як усе почалося

Я познайомилася з Андрієм три роки тому на вечірці у спільних друзів у місті. Він був високий, з доброю посмішкою і жартами, від яких я сміялася до сліз.

Наші стосунки закрутилися швидко: через пів року ми вже жили разом у моїй однокімнатній квартирі в центрі міста. Ще через три місяці я побачила дві смужки на тесті. Радість змішувалася з тривогою — ми з Андрієм ще не планували дитину, але я відчувала, що готова до цього кроку.

— Андрію, ти уявляєш, ми будемо батьками! — сказала я, показуючи йому тест.

Він усміхнувся, обійняв мене, але в його очах я помітила легку паніку.

— Олено, це ж так швидко… Ми ж тільки почали жити разом. Може, ще трохи зачекати? — сказав він, але я бачила, що він просто боїться.

— Усе буде добре, ми впораємося, — запевнила я його, хоча сама не була впевнена, як усе складеться.

Коли ми розповіли про цікавий стан його мамі, Валентині Іванівні, вона сприйняла новину без ентузіазму.

— Ви що, серйозно? — сказала вона, сидячи за столом у своїй міській квартирі. — Ви ще нічого не нажили! Ні машини, ні заощаджень. Як ви дитину ростити будете?

Я намагалася пояснити, що ми молоді, що все у нас попереду, але свекруха лише зітхала і повторювала, що ми поспішили. Вона наполягла, щоб ми одружилися якомога швидше. Андрій був проти поспішного шлюбу, казав, що нам і так добре разом, але я погодилася — не хотіла зайвих конфліктів із його мамою.

— Олено, шлюб — це серйозно. Треба, щоб усе було як у людей, — наполягала Валентина Іванівна. — Інакше що сусіди скажуть?

Ми розписалися в РАЦСі через місяць. Весілля було скромним, лише з найближчими родичами, але я була щаслива. Андрій здавався трохи відстороненим, але я списувала це на стрес.

Переїзд у село

Після народження Сашка ми зіткнулися з фінансовими труднощами. Моя декретна відпустка не приносила багато доходу, а зарплати Андрія ледь вистачало на нас трьох. Валентина Іванівна запропонувала нам переїхати в її дачний будинок у селі, за 50 кілометрів від міста. Її міську квартиру вона здавати відмовилася, сказавши, що їй самій потрібне місце в місті.

— У селі дешевше жити, — переконувала вона. — А свою квартиру здавайте, будете мати додаткові 5000 гривень на місяць.

Я вагалася. Місто було моїм домом: я любила кав’ярні, парки, метушню. Але Андрій підтримав ідею мами, і ми погодилися. Ми здали мою квартиру за 5000 гривень, а самі переїхали в село. Будинок був старий, але затишний: дві спальні, кухня, невеликий город. Проте життя в селі виявилося набагато складнішим, ніж я уявляла.

— Олено, ти ж у селі виросла, невже не знаєш, як город обробляти? — питала сусідка тітка Галя, коли я намагалася посадити картоплю і випадково зламала лопату.

— Та я в місті все життя, — сміялася я, хоча всередині відчувала себе невдахою.

Андрію довелося їздити на роботу в місто, витрачаючи по три години на дорогу щодня. Він повертався втомлений, і я старалася не навантажувати його домашніми справами. Але це означало, що я сама доглядала Сашка, готувала, прибирала і вчилася вести господарство. Город став моїм новим викликом: я садила моркву, буряки, помідори, але половина врожаю пропадала через мої помилки.

— Мамо, дивись, морква виросла! — радісно показував Сашко крихітний корінець, який я витягла з землі.

— Молодець, синочку, — усміхалася я, хоча знала, що ця морква замала, щоб її їсти.

Напруга з Андрієм

Андрій дедалі рідше допомагав удома. Він казав, що втомлюється на роботі, що йому потрібен відпочинок. Я намагалася його зрозуміти, але коли Сашко плакав ночами, а я не висипалася, мені ставало все важче.

Одного вечора я спробувала поговорити з ним.

— Андрію, може, ти б хоч раз узяв Сашка на прогулянку? Я б тоді хоч ванну прийняла спокійно, — попросила я, сидячи на дивані з іграшками, розкиданими навколо.

— Олено, я цілий день на ногах, — відповів він, не відриваючи очей від телефону.

— Ти ж удома сидиш, невже не можеш усе організувати?

— Удома? — обурилася я.

— Я цілий день бігаю за Сашком, готую, прибираю, ще й город копаю! Це не відпустка!

Він зітхнув і відмахнувся.

— Ти ж жінка, це твоя справа — дім тримати. Я гроші заробляю, — сказав він і пішов дивитися телевізор.

Я відчула, як усе всередині стиснулося. Хотілося вигукувати, але я лише пішла до Сашка, який кликав мене з іншої кімнати. Мені здавалося, що Андрій віддаляється від нас, і я не знала, як це зупинити.

Свекруха і її поради

Валентина Іванівна приїжджала до нас раз на місяць, і щоразу її візити закінчувалися критикою. Вона ходила по будинку, чіплялася до кожної дрібниці: то пил на полиці, то Сашко в брудних штанцях, то я не так борщ варю.

— Олено, чому в тебе завжди безлад? — питала вона, тримаючи в руках чашку чаю. — У моєї сестри троє дітей було, і вона все встигала. А в тебе один — і вже не справляєшся.

— Валентино Іванівно, я стараюся, — відповідала я, відчуваючи, як терпіння тане. — Але Сашко активний, я не встигаю за всім услідкувати.

— Стараєшся? — пирхнула вона. — У мої часи жінки не скаржилися. Ми все робили і вигляд мали, як із журналу.

Я мовчала, але в голові крутилися думки: “Чому вона не може просто підтримати?” Мені здавалося, що свекруха налаштовує Андрія проти мене. Іноді я чула, як вони розмовляють по телефону, і вона казала щось на кшталт: “Ти ж бачиш, вона не справляється. Може, варто було іншу вибрати?”

Переломний момент

Той день, коли свекруха приїхала без попередження, став для мене останньою краплею. Її слова про мою неохайність і невміння вести господарство боляче вдарили. Я стояла на кухні, намагаючись не заплакати, коли Сашко підбіг до мене.

— Мамо, дивись, я намалював трактор! — радісно вигукнув він, простягаючи аркуш із кривими червоними лініями.

— Який гарний, синочку, — усміхнулася я, обіймаючи його. Але Валентина Іванівна перебила:

— Олено, ти б краще дитину навчила олівці прибирати, ніж малювати. Усе розкидане!

Я не витримала.

— Валентино Іванівно, якщо вам так не подобається, допоможіть мені! Посидьте з Сашком, я приберу, — сказала я, стараючись не підвищувати голос.

Вона скривилася і повторила свою улюблену фразу про “найціннішу пораду”. Я відчула, що більше не можу терпіти.

Того ж вечора я вирішила поговорити з Андрієм. Він сидів на веранді, пив чай і гортав новини в телефоні.

— Андрію, нам треба поговорити, — почала я, сідаючи навпроти. — Я більше не можу так. Твоя мама постійно критикує, ти не допомагаєш, а я відчуваю, що тону в усьому цьому.

Він здивовано підняв очі.

— Олено, що ти хочеш? Щоб я після роботи ще посуд мив? Мама просто хоче, щоб у нас усе було добре.

— Добре? — перепитала я. — Вона каже, що я погана господиня, а ти навіть не захищаєш мене! Я одна тягну дім, дитину, город. Мені потрібна твоя підтримка, а не критика!

Андрій зітхнув і потер скроні.

— Гаразд, я поговорю з мамою. Але ти теж старайся більше, добре? Вона просто хоче, щоб усе було як у неї.

Я кивнула, але в душі знала, що однієї розмови замало. Мені потрібно було щось змінювати.

Шлях до змін

Наступного дня я зателефонувала своїй подрузі Наталі, яка жила в місті. Вона завжди вміла вислухати і дати слушну пораду.

— Наталю, я не знаю, що робити, — зізналася я, розповідаючи про візит свекрухи.

— Мені здається, що я всіх розчаровую.

— Олено, ти не мусиш бути ідеальною, — сказала вона.

— Ти робиш усе, що можеш. Спробуй поговорити з Андрієм ще раз, але спокійно. І не бійся просити допомоги. Може, найми когось, щоб допомагав із городом, якщо фінанси дозволяють.

— Фінанси… — зітхнула я.

— У нас є тільки 5000 гривень зі здачі квартири і зарплата Андрія.

— Тоді розстав пріоритети, — порадила Наталя.

— Може, Сашка в садочок віддай на пів дня? Буде легше.

Я задумалася. Садочок у селі був недалеко, і це могло дати мені кілька годин на себе. Я вирішила спробувати.

Через тиждень я записала Сашка в садочок на три години щодня. Це коштувало 1000 гривень на місяць, але я відчула полегшення. Уперше за довгий час я могла спокійно прибрати чи навіть випити кави, не бігаючи за сином.

— Мамо, у садочку весело! — розповідав Сашко, повертаючись додому.

— Ми ліпили з пластиліну!

— Молодець, мій хороший, — усміхалася я, відчуваючи, як напруга потроху відступає.

Я також почала шукати способи заробити додаткові гроші. Наталя порадила продавати домашні заготовки: варення, соління. Я згадала, що мої помідори цього року вийшли непогані, і вирішила спробувати.

— Олено, ти серйозно? — здивувалася тітка Галя, коли я принесла їй банку томатного соусу.

— Це ж смачно! Давай, я розкажу сусідам, вони куплять.

За місяць я заробила 2000 гривень, продаючи соуси і варення. Це було небагато, але я відчула себе впевненіше. Я навіть купила собі новий светр за 300 гривень — перший за два роки.

Нова розмова з Андрієм

Через місяць я знову поговорила з Андрієм. Цього разу я була спокійнішою.

— Андрію, я розумію, що ти втомлюєшся, — почала я.

— Але мені потрібна твоя допомога. Давай домовимося: ти проводиш із Сашком хоча б годину щовечора, а я беру на себе город і готування.

Він подивився на мене і кивнув.

— Добре, Олено. Я спробую. І вибач, що не завжди тебе підтримую. Мама… вона просто така, знаєш.

— Знаю, — усміхнулася я.

— Але ми ж сім’я, правда? Маємо працювати разом.

Він обійняв мене, і я відчула, що ми нарешті рухаємося в правильному напрямку.

Життя в селі залишалося непростим, але я почала бачити в ньому не лише труднощі, а й можливості. Сашко підростав, я вчилася краще організовувати свій час, а Андрій потроху брав на себе більше обов’язків. Валентина Іванівна все ще приїжджала з “порадами”, але я навчилася пропускати її слова повз вуха.

— Олено, ти б хоч занавіски нові повісила, — сказала вона якось, оглядаючи вітальню.

— Повішу, Валентино Іванівно, — відповіла я спокійно. — Але спочатку закінчу нову партію варення. Хочете спробувати?

Вона здивовано глянула на мене, але взяла банку і навіть похвалила смак. Може, це був маленький крок, але я відчула, що починаю завойовувати її повагу.

Я зрозуміла, що не можу догодити всім, але можу зробити своє життя кращим. І це було головне.

Джерело