Приходжу після другої роботи — а чоловік свариться, що вечеря не готова

Ірина повільно піднімалася сходами, відчуваючи, як ниють ноги після зміни. У п’ятдесят шість років працювати бухгалтером у будівельній компанії було нелегко, а тут ще й підробіток вечорами — касиром у магазині тричі на тиждень. Але що вдієш — іпотека за квартиру сина сама себе не виплатить, та й онучці на репетиторів треба допомогти.

Вона зупинилася перед дверима, дістала ключі й глибоко зітхнула, збираючись із силами. Пакет з продуктами, які купила дорогою додому, поставила на підлогу — сил тримати не було. Жінка мріяла тільки про гарячий душ і чашку чаю.

Ледь переступивши поріг квартири, вона почула з кухні невдоволене бурчання. Її чоловік, Віктор, сидів за порожнім столом і похмуро дивився в телефон.

— Явилася нарешті, — пробурмотів він, не піднімаючи очей. — А я тут голодний, між іншим.

Ірина мовчки пройшла на кухню й поставила пакет на стіл.

— Добрий вечір, Вітю, — сказала вона, намагаючись говорити спокійно. — Я тільки з роботи. Зараз щось приготую.

— «Щось приготую», — передражнив чоловік. — Уже десята година, а у нас вечері немає. Я цілий день працював, втомився, а ти навіть не спромоглася подбати, щоб чоловікові було що поїсти.

Ірина стиснула губи й промовчала. Віктор пішов на пенсію три роки тому й підробляв в автосервісі двічі на тиждень. Сьогодні якраз був його «робочий день», але назвати це «працював цілий день» можна було з великою натяжкою.

— Вітю, я теж працювала, — сказала вона, дістаючи з пакета продукти. — Причому на двох роботах. Я фізично не могла приготувати вечерю заздалегідь.

— А що, я маю сам собі готувати? — обурився він.

Ірина ледь стримала сміх. Але сперечатися сил не було.

— Зроблю макарони з сосисками, — промовила вона, дістаючи каструлю.

— Буде готово за двадцять хвилин.

— Майже пів години чекати! — розвів руками чоловік. — Невже не можна було щось приготувати заздалегідь? Чи хоча б напівфабрикати купити?

— Вітю, — Ірина повернулася до нього, — а ти сам не міг щось приготувати? Руки ж у тебе є, ноги ходять. Плита у нас працює.

— От ще! — пирхнув Віктор. — Я після роботи відпочивати повинен, а не біля плити стояти. Це жіночий обов’язок — вечерю готувати.

Ірина відчула, як усередині закипає. Тридцять років шлюбу — й кожного разу одне й те саме. Вона працює до знемоги, а він вважає, що її обов’язок — обслуговувати його. Коли він справді приносив гроші в дім, це ще можна було терпіти. Але зараз така позиція дратувала до краю.

— Знаєш що, Вітю, — сказала вона, ставлячи каструлю з водою на плиту, — часи змінилися. Зараз і чоловіки готують, і жінки заробляють. Рівноправ’я, чув про таке?

— Яке ще рівноправ’я? — обурився Віктор. — Я тебе заміж брав не для того, щоб самому собі борщі варити!

— А для чого ти мене заміж брав? — тихо спитала Ірина, нарізаючи овочі для салату.

Віктор зам’явся.

— Ну як для чого… Щоб сім’я була. Діти. Затишок у домі.

— Діти виросли, Вітю, — нагадала Ірина. — А затишок у домі — це не лише вечеря за розкладом. Це ще й повага одне до одного.

— До чого тут повага? — не зрозумів чоловік. — Я просто їсти хочу!

Ірина зітхнула. Марно пояснювати. За тридцять років вона так і не змогла донести до чоловіка просту думку: вона теж людина, а не кухонний комбайн.

— Слухай, а чого ти взагалі так пізно? — раптом спитав Вітя. — Ти ж зазвичай о сьомій приходиш.

— Я ж казала тобі, що тепер у мене підробіток тричі на тиждень, — відповіла Ірина. — Сьогодні, у середу та в п’ятницю я приходжу о дев’ятій.

— А, точно, — кивнув чоловік. — Забув. А навіщо тобі той підробіток?
Ірина ледь не впустила ніж. Вони обговорювали це вже сто разів.

— Вітю, ми допомагаємо платити іпотеку за квартиру Діми, ще допомагаємо онучці з гуртками й репетиторами, плюс комуналка, продукти, ліки… Грошей не вистачає.

— Так нехай Дімка сам свою іпотеку платить! — обурився Віктор. — Він дорослий мужик! А то мати в її роки на двох роботах працює, щоб він квартиру купував!

— Вітю, ми ж самі запропонували допомогти, — втомлено нагадала Ірина.

— Коли у Діми скоротили зарплату, а дружина в декрет пішла. Не кидати ж дітей у важку хвилину.

— Та які вони діти? По тридцять років обом! Нехай працюють!

— Вони й працюють, — зітхнула Ірина. — Але зараз усім важко.

— От саме! — підхопив Віктор. — Усім важко! А ти замість того, щоб економити, гроші на онуку витрачаєш! Якісь репетитори! Ми от без репетиторів вчилися, і нічого, виросли нормальними людьми.

Ірина промовчала. Сперечатися про те, що сучасним дітям потрібно набагато більше знань, ніж вимагалося в їхній час, було марно. Їхня онука займалася англійською з учителем двічі на тиждень. Віктор жив минулим століттям і змінювати свої погляди не збирався.

Ірина мовчки закінчила вечерю й поставила перед чоловіком тарілку з макаронами та сосисками.

— Ось, смачного, — сказала вона й сіла навпроти з чашкою чаю. Їсти не хотілося — втома й роздратування перебили апетит.

Чоловік накинувся на їжу.

— А ти що не їси? — спитав він із повним ротом.

— Не хочеться, — відповіла Ірина. — Дуже втомилася.

— Ну й дарма, — знизав плечима Віктор. — Смачно вийшло. Тільки кетчуп, от, не купила — шкода.

Ірина відчула, як до горла підступає клубок. Жодного слова подяки, лише критика. Завжди лише критика.

— Вітю, — тихо сказала вона, — а ти не думав, що міг би іноді й сам вечерю приготувати? І в магазин сходити. Хоча б у ті дні, коли я допізна працюю?

Віктор навіть поперхнувся.

— Я? Готувати? — він розсміявся.

— Іро, ти в своєму розумі? Я навіть не знаю, як ту плиту вмикати!

— Я можу показати, — запропонувала дружина. — Це не складно.

— Ні вже, звільни, — відмахнувся чоловік. — Я не для того пенсію заробляв, щоб на старості біля плити стояти. У нас у сім’ї завжди жінка готувала. Моя мати для батька готувала, твоя мати для твого батька готувала. Так заведено.

— Але ж наші матері не працювали на двох роботах, — зауважила Ірина.

— Вони були домогосподарками.

— Ну так і ти могла б удома сидіти, — знизав плечима Вітя. — Хто тебе змушує працювати?

Іра глибоко зітхнула.

— Вітю, на твою пенсію і зарплату з підробітку ми б навіть елементарні потреби не потягнули, не кажучи вже про допомогу дітям.

— То й не треба допомагати! — відрізав чоловік. — Хай самі крутяться! Ми в їхньому віці самі справлялися!

— У їхньому віці квартиру безплатно можна було отримати, — нагадала Ірина. — А зараз ти знаєш, які ціни на житло?

— Все ти виправдання шукаєш, — пробурмотів Вітя, доїдаючи. — Ти на двох роботах гаруєш, а я тут голодний сиджу.

Ірина відчула, що більше не може сидіти і слухати все це. Вона підвелася з-за столу.

— Я піду в душ, — сказала вона. — Посуд потім помию.

— Звісно, помиєш, — кивнув Вітя. — Не мені ж його мити.

Ірина вийшла з кухні, відчуваючи, як тремтять руки. Тридцять років одне й те саме. Робота, дім, готування, прибирання, прання. І жодного слова подяки, тільки претензії.

У ванній вона ввімкнула воду й подивилася на своє відображення в дзеркалі. Втомлене обличчя, зморшки, сиве волосся. Коли вона встигла так постаріти? Коли життя перетворилося на нескінченну гонку, де вона завжди всім винна, а їй ніхто нічого не винен?

Гарячі сльози покотилися по щоках. Вона швидко витерла їх, щоб чоловік не почув її плач. Хоч яка різниця? Він усе одно не зрозуміє. Для нього вона просто функція — готувати, прати, прибирати. Не людина зі своїми почуттями та бажаннями, а домогосподарка, яка ще й гроші в дім приносить.

Ірина стояла під гарячими струменями води й думала про те, що завтра буде точно такий же день. І післязавтра. І через тиждень. І через місяць. Нічого не зміниться. Вона так і повертатиметься з роботи до чоловіка, який вимагатиме вечерю і не розумітиме, чому вона втомлена. Так і розриватиметься між роботою, домом і допомогою Дімі. І ніхто не запитає, чого хоче вона сама.

Вийшовши з ванної, Ірина побачила, що чоловік сидить перед телевізором, а брудний посуд так і лишився на столі. Звісно, він навіть не подумав поставити його хоча б у мийку. Навіщо? Адже є дружина.

Вона мовчки почала прибирати зі столу. Завтра знову на роботу. Потім додому — готувати вечерю і слухати претензії. Замкнене коло, з якого немає виходу.

Ірина витерла останню тарілку і поставила її у шафу. У голові крутилася одна думка: «Невже це все, що мене чекає в житті? Невже я так і житиму до самої старості?»

Відповіді не було. Тільки тихе гудіння холодильника і голос диктора з телевізора в кімнаті, де її чоловік уже дрімав у кріслі, навіть не помітивши, що вона вимила за ним посуд.

Джерело