– Мамо, ну не можна ось так, – роздратовано сказав Ілля, відчинивши двері й побачивши на порозі матір із пакетами.

Інна завмерла у передпокої, притримуючи Мишка, який тягнувся зняти шапку.

– А що таке? Я просто борщ зварила, компот поставила. Що, не можна побалувати родину? – Галина Петрівна пройшла на кухню, ніби була вдома.

Інна мовчки поставила сина на підлогу та допомогла стягнути чоботи.

Хлопчик завозився, пішов у кімнату, а Інна, все ще в куртці, підняла кришку каструлі – усередині був наваристий борщ на салі, з товстим шаром жиру на поверхні.

– Ми жирне не даємо Мишкові, ви ж знаєте, – голос її звучав спокійно, але твердо.

– Та нічого з ним не станеться від однієї тарілки, – свекруха махнула рукою і дістала ложку.

Інна дістала з холодильника наперед зварений курячий суп, перелила в дитячу тарілку.

– У нас є свій суп. Заберіть, будь ласка, борщ додому. Ми не будемо його їсти.

Галина Петрівна сіла за стіл, обличчя стало жорстким.

– Все вам не так. Раніше їжа цінувалася. А тепер – борщ не такий.

Ілля стояв осторонь, розгублений.

– Ну, навіщо так різко, – м’яко сказав він. – Мама ж старалася, хотіла, як краще.

Інна не обернулася.

– Я захищаю сина!

Після обіду Мишко грав у дитячій, уткнувшись у планшет. Інна збирала посуд, коли почула кроки. Галина Петрівна зупинилася у дверях кімнати, схрестивши руки на грудях.

– Я в його роки вже весь двір би оббігла. Що це за виховання – з гаджетом сидіти?

Інна підійшла, зазирнула до кімнати.

– У нього суворо обмежено пів години на день. До цього ми з ним гуляли у парку.

– Розбалували ви його, – пирхнула свекруха й пішла до зали.

Інна зітхнула, притулилася до одвірка, дивлячись, як син сміється над мультяшним звірятком на екрані.

Увечері Інна укладала Мишка. Він уже позіхав, потираючи очі. Інна накрила його ковдрою, поцілувала в верхівку і погладила по голові. З коридору долинув голос свекрухи:

– Може, ще мультик увімкнемо? А то прокинеться серед ночі.

– Не варто, дякую. У нас  режим. Йому час спати, – відповіла вона, не підвищуючи голосу.

Свекруха щось невдоволено пробурчала і пішла збиратися додому. Інна залишилася сидіти на краєчку ліжка, прислухаючись до рівного дихання сина.

Наступного ранку, коли Ілля тільки прокинувся, щоб збиратися на роботу, знову пролунав дзвінок. Він відчинив двері – на порозі мати, з широкою посмішкою, та величезною коробкою в руках.

– Ось! Сюрприз! Мрія всіх хлопчиків – машина на радіокеруванні! – вона радісно простягла коробку Мишкові, який вибіг босоніж у передпокій.

– Дякую, – сказала Інна, притискаючи до себе сина. – Але ж ми домовлялися: іграшки – тільки на свята.

Вона подивилася на Іллю. Той розвів руками, ніби говорив: «Ну що я можу?»

Галина Петрівна знизала плечима.

– Ну, що за зануди. Я бабуся, мені можна.

За сніданком розмова зайшла про гроші. Інна різала огірки, Мишко їв кашу, а Галина Петрівна  акуратно відкушувала від котлети.

– Чула, що ви знову в поїздку зібралися? Краще зробили б нормальний ремонт. Он, шпалери відклеюються.

Ілля глянув на дружину і швидко сказав:

– Мамо, ну давай не про це. Ми самі вирішимо, куди гроші витрачати.

Інна нічого не відповіла. Руки продовжували рухатись, але всередині все стислося.

Вона встала, забрала тарілки, увімкнула воду, наче шум крана міг заглушити злість. Галина Петрівна сіла біля телевізора. Ілля залишився поспіхом доїдати сніданок.

Краплі з крана стікали в раковину, чайник шипів на плиті. Інна машинально витирала раковину, відчуваючи, як у ній все ще вирує роздратування після. Мишко прибіг із малюнком.

Вона кивнула, усміхнулася, але думками була ще на кухні. За дверима глухо працював телевізор – Галина Петрівна увімкнула новини, звук, як завжди голосний. Інна машинально поправила рушник і зітхнула.

Ближче до обіду, у вихідний, пролунав дзвінок у двері. Інна відчинила, на порозі стояла свекруха – акуратна, в пальті, з пакетом та рулоном.

– Я принесла, – сказала вона, проходячи всередину. – Треба переклеїти шпалери у спальні. Ось подивіться, які варіанти. Світленькі, спокійні. Все вже підібрала.

Вона розклала зразки на столі. Інна стримано подивилася, не торкаючись.

– Галино Петрівно, ми не плануємо ремонту. Це дорого. І щиро кажучи, нас все влаштовує.

Свекруха скинула брови.

– Ну, треба ж хоч іноді щось оновлювати. Шпалери вигоріли, вигляд похмурий.

– Може, якось потім, – м’яко, але чітко промовила Інна. – Зараз не час.

– Ну як знаєте, – свекруха почала збирати зразки. – Тільки потім не скаржтеся, що дитині нема де розвиватися в естетиці.

Інна нічого не відповіла, пішла до дитячої. Там Мишко щось будував із кубиків, бурмотів собі під ніс.

Наступного ранку, неділі, тільки Інна поставила чайник, як знову пролунав дзвінок. Свекруха увійшла, роззувавшись, і відразу дістала з пакета пироги.

– Гарячі ще. Я ось подумала – вам треба з’їздити влітку до санаторію. У мене контакти залишилися, я все дізнавалась. Там і харчування, і процедури, і повітря.

Інна поставила кухлі на стіл.

– Дякую, але ми вже думаємо про поїздку на море. Хочемо у серпні.

Галина Петрівна застигла.

– На море? З дитиною? Там же людно, сонце. У санаторії корисніше. До того ж, я могла б поїхати з вами.

Інна продовжувала наливати чай.

– Ми хочемо відпочити втрьох.

– Ага, зрозуміло… Значить, без мене, – сухо промовила свекруха, відсуваючи тарілку з пирогами.

Наступного дня Інна збирала білизну у ванній, коли знову пролунав дзвінок. Вона відчинила – Галина Петрівна, без пальта, у жакеті, акуратно нафарбована, з пакетом у руках. Швидко пройшла всередину і, оглянувши Інну, скривила губи:

– Хоч би халат накинули. Приймати гостей у такому… легкому одязі не дуже пристойно.

Інна мовчки зачинила двері, не дивлячись. На ній були домашні короткі шорти, та обтисла футболка. Вона пішла на кухню, мовчки дістала кухлі.

– Все-таки жінка має одягатися гідно, особливо коли в хаті чоловік. Раніше якось інакше було, – продовжила свекруха.

– Я вдома. І мене все влаштовує, – коротко відповіла Інна.

Після обіду, коли Мишко збирав конструктор на килимі, свекруха ввімкнула серіал. Звук був гучним, актори кричали один на одного. Інна з кімнати попросила зменшити.

– У мене слух вже не той, – відповіла Галина Петрівна, не дивлячись.

Мишко кинув деталь і примружився. Інна сіла поряд, обійняла його.

– Потерпи трохи, потім знову будуватимемо.

Увечері Ілля повернувся з роботи. Тільки зайшов, як мати вже зустріла його біля порога:

– Ти навіть не дзвониш. Я у вас, як тінь. Все на цій дівці крутиться.

– Мамо, у нас просто багато справ. Я втомлююся.

– Раніше ти завжди був іншим. Добрим. А тепер, ніби чужий.

Ілля пройшов на кухню, Інна за ним. Він сів за стіл, стомлений. Галина Петрівна стояла у дверях.

– Я не розумію, як ти можеш дозволяти їй так розмовляти зі мною. Адже я твоя мати!

– Мамо, у мене сім’я. СВОЯ сім’я. Зрозумій це, нарешті.

Свекруха спохмурніла.

– Ось як. Тобто, тепер я зайва?

Він не відповів. Інна поставила чайник, не втручаючись. Тиша повисла між ними.

Вранці Інна застеляла ліжко, коли Мишко пробіг повз у куртці та в одній рукавиці.

– Мамо, де друга?

– У передпокої, в кишені твого рюкзака, – озвалася вона, заправляючи ковдру під подушку.

З кухні долинав стукіт ложки об чашку — свекруха вже наливала собі чай. Інна зітхнула: день тільки почався, а вона вже тут, як тут. Напруга повисла у повітрі, як вогкість після дощу.

На кухні Ілля застібав блискавку на куртці. Мишко порпався біля батареї.

– Я вийду з ним, – кинула Інна. – Нам треба в аптеку за краплями.

– Я теж майже зібрався, – сказав Ілля. – Мамо, ти залишишся?

– Звичайно, – бадьоро озвалася свекруха. – Пиріг підігрію, серіал увімкну – саме до обіду починається. Все буде гаразд.

Інна зволікала, але промовчала. За хвилину вони з Мишком уже спускалися сходами.

Коли повернулись, удома було тихо. Мишко відразу пішов у кімнату, а Інна попрямувала на кухню. Там стояла свекруха, спершись на стіл.

– Він у одній кофті надвір вийшов? – суворо спитала вона.

– У нього під нею два шари, і теплий каптур. Було не холодно.

– Простигне – сама винна будеш, – буркнула свекруха і вийшла до зали.

Минув тиждень. У суботу, ближче до обіду, Інна прибиралася в дитячій. Складала одяг, витирала пил із полиць. Свекруха знову прийшла в гості – з порога, як завжди, зі своїми планами. Зайшла, оглянула стіни.

– У вас у передпокої такий колір стін неприємний, – сказала вона, морщачись. – Треба б перефарбувати. Я ось у себе нещодавно поміняла – зараз намилуватися не можу.

– Ні, дякую. Нас усе влаштовує, – спокійно відповіла Інна, продовжуючи витирати пилюку.

– Ну, господиня, значить, – з ноткою образи сказала та. – Як бажаєте, я просто запропонувала, – додала вже у дверях і пішла.

Увечері наступного дня за чаєм знову піднялася тема грошей. Ілля розповідав, що замовив Мишкові велосипед.

– А що, старий не годиться? – Втрутилася свекруха. – Краще гроші на дачу б відклали.

– Це подарунок, – спокійно сказала Інна. – Для дитини.

– І на старому можна їздити,  все вамне так.

Ілля глянув на дружину, вона мовчки взяла кухоль і пішла мити.

Увечері вже ближче до дев’ятої, коли Мишко спав, а Ілля з Інною сиділи у вітальні, знову зайшла Галина Петрівна. У руках у неї був альбом зі старими фотографіями. Вона поклала його на стіл, присіла.

– Ви мене зовсім від себе відсунули, – слізним голосом сказала вона, дивлячись на сина. – Все робите без мене. Мене не питаєте. А я, між іншим, вам і онуку останнє віддавала. І час, і здоров’я. А тепер – наче я тут зайва.

Інна підвела погляд. Галина Петрівна дивилася лише на Іллю.

– Синку, ти став чужим. Я тебе не впізнаю. Проти матері йдеш. Батько не схвалив би.

Ілля відклав телефон, провів долонею по обличчю.

– Я не проти тебе. Я просто… Хочу, щоб ти зрозуміла – у нас своє життя. Ми не діти. Ми самі вирішуємо.

– Виходить, витісняєте, – свекруха підвелася, голос став жорстким. – Я вам від щирого серця, а ви – як до перехожої. Не можна так із батьками. Але все зрозуміло. Більше не чекайте ні допомоги, ні турботи. Самі, то самі.

– Мамо, – почав Ілля, але вона вже йшли до дверей.

– Ти мене втратив, синку! Знати вас не хочу!

Вона грюкнула дверима. У квартирі запанувала тиша. Інна прибрала кухлі, не дивлячись на чоловіка. Мишко вибіг з кімнати, мабуть, прокинувся від шуму.

– Мамочко, – він обійняв її за ногу. – Все добре?

Інна присіла, поцілувала його в верхівку.

– Все добре, сонечко.

Ілля підійшов, сів поруч.

– Ну, що ж… Значить, будемо самі, – тихо сказав він.

Інна кивнула, відчуваючи, як дивне полегшення осідає всередині. Це було не схоже на перемогу, скоріше на тишу після довгого крику. Не злість.

Просто – порожнеча та тиша, в якій вперше за довгий час стало легше дихати. І трохи спокою, ніби будинок нарешті знову став тільки їхній.

Краще на відстані, ніж в кожну дірку ніс пхати!

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.