Марія сиділа за старим дерев’яним столом у своїй затишній кухні, перебираючи квасолю. Її руки рухалися механічно, а думки гуляли десь далеко — то згадувала дитинство, то переживала за дітей, які вже виросли й розлетілися по світу.

Раптом тишу розірвав дзвінок телефону. Марія здригнулася, витерла руки об фартух і поспішила до старенького апарата, що висів на стіні.

— Алло? — обережно сказала вона, не впізнаючи номер на екрані.

— Марусько! Сестро, це я, Олена! — голос на тому кінці був тремтячий, але знайомий до болю. Олена, молодша сестра Марії, вже п’ять років жила в Канаді. Її дзвінки були рідкісними, але завжди сповненими емоцій.

— Оленко! Господи, як ти там? Чого голос такий? Щось сталося? — Марія відчула, як серце стиснулося від тривоги.

— Ой, Марусько, Марусько, якби ти знала, як я тут бідую, — Олена ледь стримувала сльози. — Все пропало, сестро. Я не знаю, що мені робити. Ти мусиш мені допомогти!

Марія сіла на стілець, притиснувши слухавку ближче до вуха. Вона знала, що Олена не з тих, хто скаржиться без причини.

Її молодша сестра завжди була бунтівною, мрійливою, готовою кинутися в будь-яку авантюру. Саме тому вона й поїхала за океан, гнана мрією про краще життя. Але зараз у її голосі не було звичної впевненості.

— Розказуй, Оленко, що сталося? Не плач, я слухаю, — м’яко, але наполегливо сказала Марія.

Олена глибоко зітхнула, ніби набираючись сил, і почала свою розповідь.

— Пам’ятаєш, я тобі розказувала про той ресторан, де я працювала офіціанткою? Ну, той, що в Торонто, біля озера? Все було добре, я навіть почала відкладати гроші, думала, може, свою справу відкрию.

Але місяць тому власник, містер Ковач, оголосив, що продає ресторан. Сказав, що бізнес не йде, конкуренція задушила. А новий власник… Ох, Марусько, це щось! Він усе змінив: меню, графік, навіть персонал почав скорочувати. Мене ще не вигнали, але я вже на межі. Платять копійки, а роботи стало втричі більше!

— Боже, Оленко, як же так? — Марія стиснула слухавку сильніше. — А ти не можеш знайти щось інше? Ти ж завжди казала, що в Канаді роботи повно.

— Пробувала, сестро, пробувала, — Олена зітхнула так важко, що Марії здалося, ніби вона відчула її подих через тисячі кілометрів.

— Ходила на співбесіди, але всюди або досвіду бракує, або я “застара” для них. Уявляєш, мені тридцять п’ять, а вони кажуть: “Нам потрібні молодші, енергійніші!” Я ж не бабця, Марусько! А ще… ще й з квартирою біда.

— З квартирою? Що з квартирою? — Марія відчула тривогу.

— Ой, не питай… Ми з моєю сусідкою, Софією, винаймали квартиру разом, щоб дешевше було. Але вона раптом вирішила переїхати до іншого міста, до свого хлопця.

А я сама не потягну оренду, Марусько! Тут ціни такі, що я за місяць віддаю майже всю зарплату. А ще ж їсти треба, одяг купувати, за телефон платити… Я вже два тижні живу на одних макаронах, бо на більше не вистачає.

Марія слухала, і її серце стискалося від болю. Вона уявляла свою Оленку — веселу, яка колись танцювала на сільських весіллях і мріяла підкорити світ. А тепер вона сидить десь у холодному Торонто, сама, без підтримки, і ледве зводить кінці з кінцями.

— Оленко, заспокойся, — Марія намагалася говорити впевнено, хоч сама ледь стримувала сльози. — Ти ж знаєш, ти не сама. Ми щось придумаємо. А що ти хочеш, щоб я зробила? Гроші потрібні?

— Ой, Марусько, я не знаю, як просити…

— Олена замовкла, і Марія почула, як вона шморгає носом. — Я б не дзвонила, якби не було так кепсько. Мені треба трохи грошей, щоб протягнути цей місяць, поки я не знайду нову роботу чи хоча б нову сусідку по квартирі. Я обіцяю, я все поверну! Просто зараз я в такій ямі, що не знаю, як вибратися.

— Скільки тобі треба? — Марія задала питання тихо, але твердо. Вона знала, що її заощадження не бездонні, але залишити сестру в біді вона не могла.

— Десь… десь тисячу доларів, — Олена сказала це так тихо, що Марія ледве почула. — Я знаю, це багато, але я не знаю, до кого ще звернутися. У мене тут нікого немає, Марусько. Всі мої друзі — такі ж емігранти, як я, у всіх свої проблеми.

Марія відкинулася на спинку стільця, закриваючи очі. Тисяча доларів. Для неї це були величезні гроші. Вона жила скромно, з пенсії та невеликого господарства. Але вона знала, що Олена не просила б, якби не була в розпачі.

— Добре, Оленко. Я щось придумаю. Але ти мені обіцяй, що не будеш сидіти склавши руки. Шукай роботу, шукай сусідку, шукай вихід. Ти ж у мене сильна, ти впораєшся.

— Ой, Марусько, ти ангел, — Олена розплакалася. — Я обіцяю, я все зроблю. Я вже розіслала резюме, ходжу на співбесіди. Просто зараз так важко… Знаєш, тут усі такі холодні. Усміхаються, але за їхніми усмішками — пустка. Я сумую за домом, за тобою, за нашими розмовами на кухні. Пам’ятаєш, як ми з тобою пекли пироги й сміялися до півночі?

Марія усміхнулася крізь сльози. Вона пам’ятала ті вечори, коли вони з Оленою, ще дівчатами, сиділи в цій самій кухні, ділилися мріями й плітками. Олена завжди була душею компанії, а Марія — тією, хто тримав усе під контролем.

— Пам’ятаю, Оленко. І ти пам’ятай, що в тебе є я. Ми виплутаємося з цього. А тепер розкажи, що там у тебе ще нового? Як твої сусіди, як місто? Може, є хоч щось хороше?

Олена зітхнула, але цього разу в її голосі з’явилася нотка тепла.

— Ну, Торонто красиве, не буду брехати. Озеро Онтаріо таке величезне, що здається, ніби море. Інколи я ходжу туди гуляти, коли зовсім сумно. А ще тут є один парк, біля мого будинку, там білки такі нахабні, що мало не з рук їдять! — Олена тихо засміялася. — А сусіди… Ну, є одна бабуся, пані Марта, вона з Польщі. Вона мене інколи пригощає своїм борщем, каже, що я їй нагадую її доньку. Вона хороша, але ж не рідна…

Марія слухала, і її серце поволі відтавало. Вона уявляла Олену, яка блукає величезним містом, шукаючи хоч краплину тепла в чужій країні. Вона знала, як важко бути далеко від дому, але також знала, що її сестра — борець.

— Слухай, Оленко, а може, тобі приїхати додому? — раптом сказала Марія. — Хоч на трохи. Відпочинеш, наберешся сил. Ми тут усі за тобою скучили.

— Ой, Марусько, я б із радістю, — Олена зітхнула. — Але квитки такі дорогі, та й віза… Я ж на тимчасовій, якщо поїду, можу не повернутися. А я ще не готова здатися. Я хочу тут чогось досягти, розумієш? Хочу довести собі, що не дарма поїхала.

— Розумію, — тихо сказала Марія. — Але ти пам’ятай, що дім завжди тут. І я завжди тут.

Вони розмовляли ще довго — про дрібниці, про спогади, про мрії. Марія розповідала про село, про те, як сусідка Ганна знову посварилася з кумою через курку, яка залізла в чужий город.

Марія засміялася, згадуючи, як вони з Оленою колись крали груші в сусідському саду. А потім знову поверталися до серйозного — до планів, до грошей, до того, як вибратися з біди.

Коли Марія поклала слухавку, за вікном уже стемніло. Вона сиділа в тиші, дивлячись на квасолю, яку так і не перебрала до кінця. Її думки були далеко — за океаном, разом із сестрою.

Вона знала, що мусить знайти спосіб допомогти. Може, продати частину врожаю? Може, попросити в дітей? Але головне — вона знала, що не залишить Олену саму.

Наступного дня Марія пішла до банку, щоб дізнатися, як переслати гроші за кордон. Це був довгий і непростий процес, але вона впоралася. А ввечері знову зателефонувала Олені, щоб сказати, що гроші вже в дорозі.

— Марусько, ти не уявляєш, як ти мене врятувала, — Олена плакала від радості.

— Я обіцяю, я поверну все до копійки. І знаєш, я сьогодні була на співбесіді в одному кафе. Здається, вони мене візьмуть!

— От бачиш, Оленко, все буде добре, — Марія усміхнулася.

— Ти ж у мене не пропадеш. А як буде важко — дзвони. Я завжди тебе вислухаю.

Коли розмова закінчилася, Марія відчула, як на душі стало легше.

Минуло майже два роки з того осіннього вечора, коли Марія востаннє розмовляла з Оленою. Після того дзвінка, коли Марія надіслала сестрі тисячу доларів, Олена обіцяла тримати зв’язок, але її дзвінки ставали дедалі рідшими.

Спочатку вона писала короткі повідомлення: «Марусько, я влаштувалася в кафе!», «Дякую, сестро, ти мене врятувала!».

Потім повідомлення скоротилися до кількох слів, а згодом і зовсім припинилися. Марія намагалася телефонувати, але номер Олени був відключений. Листувала в месенджері — без відповіді. Сестра ніби розчинилася в далекій Канаді.

Марія не тримала зла. Вона знала, як життя може закрутити, особливо в чужій країні. Але в глибині душі боліло — не через гроші, а через тишу.

Вона сумувала за голосом Олени, за її сміхом, за тими довгими розмовами, що гріли серце.

Марія часто сиділа на своїй кухні, перебираючи квасолю чи в’яжучи шкарпетки, і думала: «Може, вона просто зайнята? Може, все налагодилося?». Але надія танула з кожним місяцем.

Одного весняного ранку, коли Марія поралася в саду, біля хвіртки зупинилася автівка. З неї вийшла жінка в яскравій синій сукні, з чемоданом у руці. Марія придивилася, протерла очі — і мало не впустила сапку. Це була Олена.

— Марусько! — гукнула сестра, широко розводячи руки. Її голос тремтів від радості, а очі блищали.

— Сестро, я вдома!

Марія кинулася до неї, обіймаючи так міцно, ніби боялася, що Олена знову зникне. Сльози текли по щоках обох.

— Оленко, ти де пропала? Чому не дзвонила? Я ж думала…

— Марія не могла підібрати слів, її голос зривався.

— Пробач, Марусько, пробач, — Олена опустила очі.

— Я не хотіла тебе турбувати. Спочатку було так важко, що соромно було дзвонити. А потім… потім усе змінилося.

Вони зайшли до хати, і Олена почала розповідати. Вона таки влаштувалася в кафе, потім знайшла кращу роботу — менеджером у невеликому ресторані.

З часом відкрила власну пекарню, де пекла українські пироги, які так полюбилися канадцям. Гроші, які Марія надіслала, стали для неї рятівним кругом, а тепер вона повернулася, щоб віддячити.

Олена дістала з сумки конверт і поклала на стіл.

— Тут дві тисячі доларів, Марусько. Твоя тисяча — і ще одна за твою віру в мене. Без тебе я б не впоралася.

Марія дивилася на конверт, але думала не про гроші. Вона дивилася на сестру — щасливу, впевнену. І цього було досить.

— Залишайся, Оленко, — тихо сказала Марія.

— Хоч на трохи.

Олена усміхнулася і міцно обняла сестру. Уперше за довгі роки кухня знову наповнилася їхнім сміхом.

Джерело