– Ну, ви й ділові, синку! Тобто, у своє свято я маю сидіти з онуком, бо у вас плани на вечір? Ні! Діти, звичайно, –  квіти життя, але ти міг би привезти матері хоч шоколадку на жіноче свято! – З образою в голосі заявила Валентина.

–  Мамо, ну це ж не день народження, – недбало відмахнувся Кирило.

– Ти вже доросла, а Оля…

Тут Валентина насупилась. Серце обпалило злістю.

– Ага. Оля молода, а я, виходить, стара карга, якій вже нічого не треба. Не жінка, взагалі? Ну, дякую, синку, я все зрозуміла, – Валентина сердито примружилася, дивлячись синові у вічі.

Той знітився і відвів погляд.

– Мамо! Ну ти все перекручуєш. Я так не казав.

– Справді? А чому ти привіз мені онука без попередження? Щоб ти знав, ми з твоїм батьком увечері теж збираємось відзначати. На набережну підемо. Тож ні, на нас не розраховувай, вистачить!

Кирило здивовано підійняв брови. Здається, він не повірив.

–  Мамо, ну чого ти одразу ось так? Нам же іноді теж треба вибиратись удвох… – м’яко почав він. – Ми ще молоді, хочемо трохи відпочити. Ми ж не щодня?

–  Про це треба було думати, коли ви Олексія робили. Ти нам що сказав тоді? Нагадати? “Мамо, ми дорослі, розберемося”. Як дитину заводити, так ви дорослі, а як виховувати – ще молоді?

З сусідньої кімнати долинув смішок Петра, чоловіка Валентини.

–  Відпочити… – повторив він. – Ми з твоєю мамою вперше нормально відпочили, коли нам за п’ятдесят стукнуло. І то – в Одесі, і лише два дні. Два дні! За все життя! І нічого, живі!

Кирило помінявся в обличчі. Він зрозумів, що відмова остаточна, і одразу ображено підтис губи.

–  Ну й добре. У Олі нормальні батьки. Вони завжди знайдуть час на онука, – відповів він і потягнув візок назад, навіть не попрощавшись.

У Валентини щось кольнуло у грудях, але вона не стала зупиняти сина. Він не привіз їй ні квіти, ні листівку. Та навіть у месенджері не привітав.

Натомість притягнув онука, ні про що не питаючи. Ніби вона за умовчанням повинна бути безвідмовною безплатною нянею.

Одна справа, якби це сталося вперше, але ж ні! Валентина вирішила: час виховувати не онука, а сина та невістку.

Нехай зав’язують зі спиханням відповідальності, та дорослішають. Їх юність закінчилася у той момент, коли вони вирішили завести дитину.

Валентина з чоловіком пішли пити чай, щоб трохи заспокоїтися, але її думки все одно поверталися до сина та невістки. Перед очима випливло перше знайомство з Олею.

…Кирило тоді був хлопчиськом з палаючими очима. Усього дев’ятнадцять років. Оля – під стать йому. На рік молодша, з рюкзаком за плечима та в кедах, довговолоса.

Симпатична та мила, але по ній було видно – літає у хмарах. Рухалася вона плавно і повільно, відповідала з затримкою і посміхалася так, наче думками була десь далеко.

–  Олю, а які у вас плани на майбутнє, якщо не секрет? – обережно спитала Валентина, коли вони сиділи разом за столом.

–  Та я поки що особливо не знаю… Я ось на психолога вчуся. Взагалі я хотіла б займатися чимось творчим. Книги писати, наприклад. Але батьки сказали, що краще на психолога, вони скрізь потрібні, – Оля знизала плечима.

Валентина ще тоді зрозуміла, що для Олі пріоритетніша не сувора реальність, а повітряні замки і романтичні плани.

Дівчина захоплювалася написанням віршів і щиро вважала, що головне в житті – кохання, а гроші… ну, гроші завжди можна заробити.

Втім, втручатися, чи якось засуджувати дівчину Валентина не стала. Вони ще молоді. Це минеться. Зрештою, це не вона зустрічається з нею, а син.

Але за кілька місяців Кирило заявив:

–  Ми хочемо одружитися.

Валентина з Петром переглянулись.

– А навіщо? Ви ж обоє живете у батьків. Вам би на ноги спочатку встати…

–  То ми й встанемо. Потім. Ми ж не дурні. Будувати сім’ю та заводити дітей будемо тоді, коли буде освіта, робота та житло.

– А поки що просто розпишемося, – впевнено відповів син. – Ми кохаємо одне одного і хочемо це якось позначити.

Дякую, що хоч цю обіцянку молоді дотримали. Вони справді не кинули навчання. Але потім…

–  У нас є для вас сюрприз, – повідомила сваха, коли вони відзначали отримання дипломів у сімейному колі. – Олю, ми хочемо подарувати вам квартиру. Ну, ту, бабусину.

Валентина посміхнулася і навіть щиро пораділа за молодих, але всередині оселилося якесь погане почуття. А чи не надто рано? Чи не розслабляться діти?

І вона мала рацію. Минуло трохи більше пів року, і Кирило повідомив, що вони чекають на поповнення.

Валентина одночасно відчувала радість, та тривогу. Онуки – це завжди добре, це ніби маленьке повернення у минуле. Це рух та життя. Але щось підказувало Валентині, що дуже швидко це поповнення ляже на її плечі.

Кирило та Оля звикли вести легкий спосіб життя. Вони були самостійними і працювали, але їхній вільний час цілком  був присвячений відпочинку.

Оля майже не готувала, для неї верхом майстерності було зварити макарони, або кашу з сосисками. Полиці прикрашав помітний шар пилу. Зате вихідні вони проводили у друзів, чи в поїздках.

Серед знайомих Олі та Кирила ні в кого не було дітей. Валентина здогадувалася, що вони навіть не підозрюють, наскільки їхнє життя зміниться.

Вона хотіла було сказати, що тепер їм доведеться відмовитися від походів по кафе, спонтанних нічних виїздів на набережну і ще багато чого, та тільки хто ж її слухатиме? Закохані завжди впевнені, що все в них буде не так, як у всіх.

Втім, все й справді пішло не за планом. Оля захворіла майже одразу після виписки, їй призначили антибіотики, і Льошу довелося перевести на суміші. До материнського молока вони вже не повернулися. Це і стало початком усіх проблем.

Молоді батьки вирішили, що якщо Льоша цілком здатний залишатися без матері, то можна іноді передавати його бабусям і дідусям. Спочатку це відбувалося раз-два на місяць і не викликало проблеми.

–  Мамо, наглянеш за Льошкою пару годин? Нам треба в крамницю, – просив син.

– Ми на кілька годин.

Потім кілька годин стала потихеньку перетворюватися на пів дня. А потім Льошу почали залишати і з ночівлею.

–  Хочемо виспатися і побути один з одним наодинці, – безтурботно пояснював Кирило, уже не питаючи, чи можна, чи ні.

– Ми привеземо Льошку до вас на ніч, а вранці Оля забере його.

У результаті, онук стабільно проводив два-три вечори на тиждень у Валентини. Петро міг погратися з хлопчиком, але більшість клопоту була на бабусі.

А бабуся, тим часом, ще не була на пенсії. Вона працювала на віддаленні в техпідтримці і встигала за день наспілкуватися з людьми так, що надвечір хотіла тільки впасти на ліжко, накритися ковдрою і полежати в тиші.

А, натомість, їй доводилося доглядати онука, та поринати в побут.

Особливо добре їй запам’ятався один випадок. У Валентини защемило нерв у спині. Вона сиділа скрючена на дивані, коли у двері подзвонили.

–  Мамо, ми тут… – почав Кирило, уже закочуючи візочок.

–  Кирюш, я вам сьогодні не помічник. У мене спина, – спробувала заперечити Валентина.

– Ми швидко! – пообіцяв син і випарувався.

Валентина лише тихо схлипнула. Вона сердилась на сина, і їй було шкода себе.

Льошу залишили на неї до самого вечора.

–  Ви там як, ще не забули, що ви батьки? – обурювалася Валя телефоном.

– Ви взагалі де вештаєтеся?

–  Ми в парку, мамо, – відповів Кирило, як ні в чому не бувало.

– Гуляємо з Олею.

–  Що?.. Я тут не розгинаюсь, а ви просто гуляти поїхали?

–  Мамо… Ну, ми ж повинні підтримувати стосунки. Молодим мамам важко з дітьми,  депресії і таке інше, – син говорив таким тоном, ніби пояснював очевидні речі.

– Вважай, що ти рятуєш нашу родину.

Емоції після цієї розмови були подвійними. З одного боку, добре, що син думає про дружину. З іншого боку – а чому здоров’ям Валентини?

Вона твердо вирішила, що наступного разу відмовить. І ось цей день настав. Жіноче свято! Хоч його і не святкують, але старі звички лишилися. Нехай ображаються, скільки влізе, але знають, що бабусине терпіння не нескінченне.

Після цього було два тижні тиші. Не було не лише прохань, а й простих дзвінків. І ось, одного вечора, телефон все ж таки задзвонив.

–  Мамуль, привіт, – винним тоном почав Кирило.

– Рятуй, будь ласка. Оля занедужала, а її батьки у від’їзді.

Валентина мовчала кілька секунд. Вона замислилась. Чи варто йти назустріч?

– Гаразд, – сказала вона спокійно.

– Але з вас моя улюблена шоколадка. Ти пам’ятаєш, які я люблю. І велику!

Кирило з полегшенням видихнув і тихо засміявся.

–  Звісно.

Валентина знову сиділа з онуком того дня. Вона дивилася на Льошку і розуміла, що любить його всім серцем. Однак жінка любила й себе.

Тому відтепер вона допомагатиме лише, коли їй зручно. А якщо молодята знову почнуть нахабніти, –  знову відмовить їм. Її допомога – добровільна поступка, а не обов’язок…

Як вважаєте, слушно вчинила Валентина? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.