— Ой, а де у вас цукор?

Я відірвалася від екрану ноутбука і подивилася на тітку Галю, яка стояла в дверному отворі.

У моїй власній спальні, між іншим. О пів на одинадцяту вечора.

— На кухні, у верхній шафці, — відповіла я, намагаючись контролювати голос.

— Там, де і вчора… І позавчора.

— Ааа, — простягнула вона.

— А я не знайшла. Піду ще подивлюся….

… Тітка Галя — двоюрідна сестра мами мого чоловіка Андрія — пішла на кухню, а я втулилася обличчям у подушку і придушила крик.

Четвертий день. Всього четвертий день із обіцяних семи, а мені вже хотілося втекти з власної квартири.

Адже все починалося так невинно. Місяць тому Андрій отримав повідомлення від своєї тітки:

«Ми з Олегом і Катею збираємося до столиці на наступних вихідних. Можна у вас переночувати два-три дні?»

— Звичайно, нехай приїжджають, — легко погодилася я. — Троє людей, нічого страшного.

Катю покладемо у вітальні на дивані, а їм постелимо в кабінеті на розкладачці.

Андрій кивнув і відправив відповідь. Потім було ще десяток повідомлень про дату приїзду, і кожного разу ця дата зсувалася на кілька днів вперед.

«Пару днів» перетворилися на «тиждень», але я не надала цьому значення.

Моя близька подруга часто зупинялася у нас на тиждень, коли приїжджала в місто, і це ніколи не було проблемою.

Я навіть підготувалася: закупила продукти, змінила постільну білизну, звільнила в шафі кілька полиць для речей гостей.

Навіть купила новий чайник — старий почав підтікати, а перед гостями було незручно.

І ось, минулої п’ятниці, коли ми з Андрієм готували вечерю, пролунав дзвінок у двері.

— Напевно, кур’єр із замовленням, — припустила я, витираючи руки рушником. — Я чекаю на книгу.

Андрій пішов відкривати, а я продовжила нарізати овочі для салату.

Але замість звуку зачинених дверей і кроків чоловіка я почула гул голосів, дитячий сміх і… гавкіт?

Я виглянула в коридор і заціпеніла. У нашому невеликому передпокої, понад усілякі фізичні закони, примудрилося поміститися… сім осіб!

Тітка Галя, дядько Олег, їхня дочка Катя (їй, здається, років двадцять), її чоловік Стас, їхні двоє дітей — хлопчики років п’яти і семи — і… бабуся Клава, мати дядька Олега.

А біля ніг крутився якийсь кошлатий пес, радісно обнюхуючи наші черевики.

— Сюрприз! — вигукнула тітка Галя, розкриваючи обійми. — Ми всі вирішили приїхати! Давно не бачилися!

Я стояла, як громом вражена, з ножем для овочів у руці, а в голові билася одна думка:

«Де всі ці люди будуть спати? І головне — що їсти?»

Андрій виглядав не менш приголомшеним.

— А… а ви казали, що приїдете втрьох, — пробурмотів він, намагаючись допомогти гостям з численними сумками і валізами.

— Так вийшло! — безтурботно відмахнулася тітка Галя. — Катя не хотіла залишати дітей, а Стас не відпустив її одну.

Ну а маму навіщо залишити… А Тобіка, — вона вказала на собаку, — ні з ким було залишити, а в готель з тваринами не пускають.

Але ви ж не проти? Ми багато місця не займемо!

І вони хлинули в квартиру, як весняна повінь, миттєво заповнюючи кожен куточок своїми речами, голосами і запахами.

У той момент я відчула, як щось всередині мене здригається.

Я люблю гостей, правда. Але коли їх удвічі більше, ніж очікувалося, і один з них — неврахований собака…

— Андрій, — тихо покликала я чоловіка, відтягнувши його на кухню. — Ти знав, що вони приїдуть всімох? І з собакою?

— Ні, — розгублено відповів він. — Вони нічого не говорили. Я думав, тільки тітка, дядько і Катя…

— І що нам тепер робити? — я відчувала наростаючу паніку.

— У нас три кімнати, включаючи нашу спальню! Де вони всі будуть спати? А у мене дедлайн на роботі за тиждень…

— Не переживай, щось придумаємо, — Андрій обійняв мене за плечі.

— Це ж всього на тиждень.

«Всього на тиждень».

Ця фраза блимала, наче зламаний ліхтар, в моїй голові, поки я намагалася організувати спальні місця для несподіваних гостей.

Катя з чоловіком і дітьми зайняли вітальню з розкладним диваном і двома надувними матрацами, які вони, на щастя, привезли із собою.

Тітка Галя з дядьком Олегом — кабінет, де стояв диван-книжка.

Бабусі Клаві ми віддали нашу спальню (у неї хвора спина, їй потрібне хороше ліжко), а самі з Андрієм перебралися на кухню, постеливши на підлозі.

Собаку Тобіка вирішили тримати у ванній вночі, з його лежанкою і мисками.

— Нічого, ми люди невибагливі! — запевняла мене тітка Галя, поки я діставала з шаф усі наявні подушки, ковдри і простирадла. — Вдома і не таке буває!

До кінця першого дня я була виснажена, як після марафону. Приготувати вечерю на дев’ятьох виявилося непростим завданням, особливо з тими запасами, що у нас були.

Довелося терміново бігти в магазин, витрачаючи гроші, які я відклала на нове взуття.

Особливо складно було догодити всім, коли з’ясувалося, що у дітей «вибірковий апетит» (вони їдять тільки макарони з сиром і курячі нагетси), а бабуся Клава не їсть гостре, смажене і молочні продукти.

— А ви б попередили про свої харчові вподобання, — не витримала я, коли вже третє блюдо було відкинуто різними членами родини.

— Та годі, не переймайся, — відмахнулася тітка Галя. — Ми поїмо!

Судячи з кількості відсунутих тарілок, реальність сильно розходилася з цим твердженням.

Ніч на кухонній підлозі видалася безсонною. Тобік, замкнений у ванній, періодично скиглив і дряпав двері. Діти довго не могли заспокоїтися, бігаючи по вітальні і хихикаючи.

А о четвертій ранку бабуся Клава пішла на кухню випити води і мало не наступила на мене.

— Ой, люба, ти тут спиш? — запитала вона, увімкнувши світло і засліпивши нас з Андрієм. — Як незручно…

Наступного дня я спробувала працювати віддалено, як зазвичай, але це виявилося нездійсненним завданням.

Діти носилися по квартирі, граючи в якусь галасливу гру з постійними криками «Ти вбитий!» і «Я тебе підірвав!».

Тітка Галя з бабусею Клавою дивилися серіал на повній гучності, а Тобік, випущений з ванної, намагався застрибнути мені на коліна кожен раз, коли я сідала за ноутбук.

До вечора я виявила, що моя улюблена чашка розбита («Ой, це Мішенька випадково, він не хотів!»), у ванній закінчився шампунь («Ми свій забули, довелося твоїм скористатися»), а в холодильнику — порожньо («Діти такі ненажерливі, все змітають!»).

Ми помінялися з бабусею, навіть перетягнули на кухню ліжко. А самі лягли хоч у своїй спальні, бо бабуся за ніч ходила по 2-3 рази до кухні.

Третій день почався з того, що я прокинулася від запаху смаженої цибулі…

О шостій ранку тітка Галя вирішила приготувати сніданок для всієї родини.

— Я подумала, що вам буде приємно прокинутися і вже поїсти! — радісно повідомила вона, коли я, з опухлими від недосипання очима прийшла зі спальні.

Весь робочий день я провела в кав’ярні неподалік від дому — це був єдиний спосіб виконати терміновий проект.

Коли ввечері я повернулася, квартира виглядала так, ніби по ній пройшов невеликий ураган.

Скрізь валялися іграшки, одяг, обгортки від цукерок. На моєму улюбленому світлому дивані красувалася великс пляма від чогось томатного.

— А де Андрій? — запитала я, не знайшовши чоловіка вдома.

— Він з Олегом і Стасом пішов у бар, — відповіла Катя, гортаючи стрічку в телефоні. — Сказав, що повернуться пізно.

Зрадник! Залишив мене одну розгрібати весь цей хаос!

Я відчула, як наростає роздратування, але знову придушила його. «Всього на тиждень», — нагадала я собі.

І ось тепер, на четвертий день, коли тітка Галя в одинадцятій годині вечора шукала цукор у моїй спальні, щось у мені почало закипати.

Все накопичувалося поступово: спочатку я терпіла ранковий шум і безлад, потім — розкидані всюди речі, потім — постійні вторгнення в особистий простір.

Вчора я проковтнула образу, коли дядько Олег розкритикував мій борщ («У нас вдома по-іншому готують»). Позавчора — коли ніхто не допоміг мені з прибиранням гори посуду.

Сьогодні вдень я виявила Тобіка сплячим на моїй подушці, а діти використовували мою робочу колекцію дорогих олівців для малювання на шпалерах.

І кожен раз я мовчала, стискала зуби і повторювала про себе:

«Всього тиждень, всього тиждень».

Але всередині все вирувало.

Я відклала ноутбук і пішла на кухню. Там тітка Галя рилася в шафках, а на столі стояли чашки з чаєм для всієї родини.

— Тітко Галя, — почала я, намагаючись говорити спокійно, хоча всередині все кипіло. — Цукор у прозорій банці з написом «Цукор». Вона стоїть поруч із чайником, як і всі попередні три дні.

— Так? — вона повернулася до мене з розгубленою посмішкою. — А я чомусь не помітила.

Слухай, а у вас молоко є? Дітям на ніч добре б теплого молока…

І тут я відчула, як наближається неминуче…

— Ні, — відповіла я, дивуючись твердості свого голосу. — Молока немає. Його не було і вранці, коли ти питала. І позавчора, коли я казала, що потрібно купити продукти.

І знаєш, Галя, — я зробила глибокий вдих, відчуваючи, як пульсує вена на скроні, — мені здається, нам потрібно серйозно поговорити.

— Про що, Наталонька? — вона насипала цукор у чашки, не дивлячись на мене, з удаваною безтурботністю.

— Про те, що ви їхали втрьох, а з’явилися всімох. Ще й із собакою. Без попередження. Про те, що я сплю на підлозі у власній квартирі.

Про те, що я не можу працювати через шум. Про те, що ваші онуки псують наші речі, а ви робите вигляд, що нічого не відбувається!

Моя тирада вийшла голосніше, ніж я планувала. У дверному отворі з’явилася Катя з телефоном в руках.

— Що сталося? — запитала вона з легким роздратуванням. — Мамо, ти де так довго? Діти чекають на чай.

— Сталося те, — я повернулася до неї, відчуваючи, як тремтить мій голос, — що ви всі поводитеся в моєму домі так, ніби це готель «все включено». Тільки ось я не адміністратор, не покоївка і не кухар.

Це моя квартира, моє життя, яке ви перевернули з ніг на голову, навіть не запитавши дозволу!

Тітка Галя опустила ложку і подивилася на мене так, ніби я її вдарила.

— Та що ти таке говориш? — її голос затремтів. — Хіба таке говорять родичам? Ми думали, ви будете раді…

У дверному отворі за Катею з’явилися інші — дядько Олег, Стас і навіть бабуся Клава з рушником на плечі. Тільки дітей не було видно.

— Сім’я попереджає, коли замість трьох осіб приїжджає натовп. Сім’я запитує, чи можна привезти собаку. Сім’я не використовує родичів як безкоштовний готель!

— Та як ти смієш! — спалахнула тітка Галя. — Ми що, напрошувалися? Андрій сам запропонував зупинитися у вас!

— Він запропонував трьом, а не всьому вашому клану! — я відчувала, як піднімається хвиля адреналіну. — А ви скористалися нашою гостинністю і навіть не подумали, як нам!

— Та годі тобі, — втрутився дядько Олег. — Подумаєш, трохи потіснилися. Ми б для вас те ж саме зробили.

— Сумніваюся, — відрізала я. — Ви б впустили сімох людей з собакою без попередження?

У кухні зависла важка тиша. Я бачила, як на обличчі тітки Галі змінюються емоції: образа, гнів, розгубленість. Бабуся Клава тихо охала, притискаючи руку до грудей.

— Але ви доставили незручності, — я зітхнула, відчуваючи дивне полегшення від висловленого вголос невдоволення. — І продовжуєте доставляти.

Я не можу працювати, я не висипаюся, я витрачаю весь свій час і гроші на забезпечення вашого комфорту. І ніхто з вас навіть не запитав, чи зручно мені це.

У цей момент до квартири повернулися чоловіки.

Андрій, побачивши мене з палаючими щоками посеред кухні, а навпроти — розгублену тітку Галину і надуту Катю, відразу зрозумів, що сталося щось серйозне.

— Що тут відбувається? — запитав він, ставши поруч зі мною.

— Твоя дружина вважає, що ми вторглися у ваш будинок, — отруйно вимовила Катя. — Що ми тут зайві.

Я чекала, що Андрій почне згладжувати кути, вибачатися за мене або вмовляти родичів. Він завжди уникав конфліктів, особливо з родиною.

Але він здивував мене:

— Наталка права, — сказав він, стаючи поруч зі мною.

У його голосі звучала невпевненість, але він продовжив:

— Тітко, я дуже радий бачити тебе, і дядька Олега, і всіх вас. Але… ви дійсно поставили нас у складне становище.

— Що означає «поставили в складне становище»? — обурилася тітка Галя. — Ти ж сам написав «приїжджайте»!

— Ти попереджала про трьох, а вас приїхало семеро, — Андрій потер перенісся. — З собакою і дітьми, про яких не йшлося. Ми б підготувалися інакше, якби знали.

— Ой, та годі тобі, племінничку, — дядько Олег спробував обійняти Андрія за плечі, але той трохи відсунувся. — Що за церемонії між рідними?

— Це не церемонії, — голос Андрія зміцнів. — Це повага. Ми раді бачити вас, але те, як це сталося… Це дійсно більше схоже на вторгнення, ніж на візит.

Я відчула, як його рука знайшла мою і стиснула пальці. Підтримка чоловіка додала мені сил, хоча я бачила, як йому важко протистояти родичам.

— Послухайте, — сказала я вже спокійніше. — Я пропоную наступне. Ви залишаєтеся до кінця тижня, як планували. Але ми встановлюємо кілька правил.

По-перше, тиша після дев’ятої вечора — мені потрібно працювати і висипатися.

По-друге, ви стежите за дітьми і собакою, щоб вони не псували наші речі.

По-третє, ми складаємо графік користування ванною і кухнею. І ви берете участь у купівлі продуктів і прибиранні.

Тітка Галя повільно кивнула, уникаючи мого погляду. Дядько Олег потупив очі. Катя пирхнула, але промовчала.

— Якщо ці умови вам не підходять, — додав Андрій, — ми можемо допомогти вам знайти недорогий хостел неподалік.

Напруга в кухні була відчутна. Тітка нервово поправляла волосся, дядько сопів, а Катя театрально закочувала очі.

— Я можу знайти хостел, — раптом сказала бабуся Клава, змусивши всіх обернутися. — Не хочу бути тягарем.

— Мамо, перестань, — сварив її дядько Олег.

— Ні-ні, Клавдія Василівна, — я пом’якшила тон. — Мова не про те, щоб ви поїхали. Просто нам потрібно домовитися про правила, щоб решта днів пройшла комфортно для всіх.

Після довгої, незручної дискусії ми все ж дійшли компромісу.

Виявилося, що дядько Олег з тіткою Галею були готові зупинитися в хостелі, але вирішили заощадити, а попередити «якось не подумали».

Стас зізнався, що був проти цієї ідеї, але його ніхто не слухав.

Наступний ранок почався з напруженої тиші.

Тітка демонстративно готувала сніданок тільки для своєї родини. Дядько Олег сидів насуплений.

Ми з Андрієм відчували себе незручно у власному будинку.

Ситуацію несподівано врятував Тобік, який випадково перекинув вазу. Поки ми всі разом збирали осколки і витирали воду, лід почав танути.

Тітка Галя раптом сказала:

— Наталочка, ти права. Ми вчинили неввічливо. Вибач нас.

Ці прості слова змінили все. До вечора дядько Олег пішов до магазину і повернувся з продуктами, а потім полагодив кран у ванній, що протікав («Я ж сантехнік, чого доброго пропадати?»).

Катя, як і раніше, зберігала прохолоду, але дітей стала тримати в узді. Навіть Тобіка перестали пускати на ліжка і дивани.

Решта днів пройшли в зовсім іншій атмосфері. Не ідеальній — все ж дев’ять осіб у трикімнатній квартирі це перебір — але цілком стерпній.

Ми склали графік користування ванною, тітка Галя стала радитися зі мною з приводу меню, а діти знайшли у дворі нових друзів і проводили там більшу частину дня.

Я змогла закінчити проект, більш-менш виспатися і навіть провести один вечір з родичами за настільними іграми, виявивши, що вони можуть бути цілком приємною компанією, коли дотримуються меж.

Коли в неділю вони збирали речі для від’їзду, я допомагала тітці Галі складати дитячий одяг. Ми мовчали, але це була вже не напружена, а спокійна тиша.

— Ти знаєш, — нарешті сказала вона, розгладжуючи футболку Мішеньки, — я ж образилася на тебе тоді. Думала: «Яка неввічлива, негостинна». А потім зрозуміла, що сама була неправа.

Вона замовкла, підбираючи слова.

— У нас в родині якось прийнято, що якщо рідня — значить, можна без церемоній. Моя мати так жила, і я звикла.

Приїхати без попередження, переночувати, зайняти пів будинку — це було нормально.

Я кивнула, не перебиваючи.

— А ви… ви по-іншому живете. І, напевно, — вона раптом посміхнулася збентежено, — мені навіть сподобалося. Якось… шанобливо. Я додому повернуся — буду теж так гостей приймати. З правилами.

Я теж посміхнулася і несподівано для себе обійняла її.

— Приїжджайте ще, — сказала я і сама здивувалася, що кажу це щиро. — Тільки попередьте заздалегідь, добре? І, може, не всі відразу?

Тітка Галя розсміялася, в її очах блиснули сльозинки.

— Наступного разу ми з дядьком Олегом приїдемо самі, без натовпу. І зупинимося в готелі. Але в гості обов’язково завітаємо.

Я відчула, що між нами встановилося нове, більш шанобливе розуміння.

Після їхнього від’їзду ми з Андрієм мовчки сиділи на дивані в спорожнілій квартирі, насолоджуючись раптовою тишею, що на нас навалилася.

Я бездумно погладжувала пляму від томатного соусу на оббивці. Дивно, ще вчора ця пляма виводила мене з себе, а зараз здавалася неважливою.

— Вибач, що не втрутився раніше, — сказав він, обіймаючи мене. — Я не хотів ображати родичів, але вийшло так, що я підвів тебе.

— Все гаразд, — відповіла я, притискаючись до нього. — Головне, що ти підтримав мене, коли це було дійсно потрібно. І знаєш що? Я зрозуміла важливу річ.

— Яку?

— Що мій простір, мій час і мої межі мають значення. І що любов до близьких не обов’язково означає нескінченне терпіння і жертви. Іноді любов — це якраз встановлення чітких меж.

Андрій поцілував мене в маківку.

— Я пишаюся тобою, — сказав він. — Це було нелегко.

— Зовсім нелегко, — погодилася я. — Але іноді потрібно пройти через конфлікт, щоб встановити мир на нових, більш здорових умовах.

І я подумала, що цей галасливий, хаотичний тиждень, при всьому його божевіллі, навчив мене важливому: відстоювати своє право на повагу навіть з тими, кого любиш. Можливо, особливо з ними.

А ще ми з Андрієм вирішили, що наступну відпустку проведемо в готелі.

Десь подалі від родичів, з табличкою «Не турбувати» на дверях і повним «все включено», яке нам не доведеться забезпечувати самим.