Коли Петро познайомився з Ларисою, ніякої іскри між ними не пробігло, не спалахнули в обох взаємні почуття і пізніше побачивши один одного, не відчували душевного трепету.

Просто одного разу так склалося, що проводив її Петро з танців, не проводити було незручно, розбилися всі по парах і так вийшло, що він залишився з Ларискою.

Потім забігав до неї кілька разів, просто побалакати. Дівчина вона була зовні приємна і найголовніше душевна та спокійна. А потім друзі та близькі стали жартома запитувати:

«Коли весілля?»

А батьки серйозно радили Петру свататися. Так вони й одружились.

Жили, як усі в селах, багато працювали, про почуття один до одного розмірковувати не було часу.

Їхній єдиний синок Сергій тільки радував, спочатку навчанням у школі, потім в інституті, пізніше зустрів гарну дівчину і почався передвесільний клопіт.

Лариса вибір сина схвалила, Настя дуже сподобалася. Як і будь-яку матір, її хвилювало це питання і тепер вона могла нарешті з полегшенням видихнути. Але біда насунула звідки не чекали.

Весілля йшло повним ходом, зал ресторану був повний гостей, музика рвалася з колонок, стіл ломився від їжі. Лариса сиділа абсолютно щаслива, розімліла і трохи втомлена.

Вона дивилася на ошатний натовп, на дітей, що бігали за повітряними кулями, на весело танцюючю молодь і була щаслива.

Серед танцюючих вона побачила свого чоловіка, той енергійно витанцьовував перед якоюсь фарбованою блондинкою, а та випнувши груди, все намагалась зачепити його при цьому задерикувато усміхаючись.

«Адже розстрибався старий…» — подумала вона.

Тут приглушили світло та заграла повільна композиція. Молоді закружляли в центрі зали й Лариса забула про все, витираючи очі серветкою. Які ж вони гарні!

Настя ніжна і тендітна, вся в білих мереживах, тоненькими ручками, затягнутими в рукавички, обвиває Сергієву шию. Той майже на голову вищий за наречену, височить над нею немов скеля, дбайливо обіймаючи…

У цей момент погляд її спіймав серед танцюючих Петра. Блондинка буквально повисла на ньому, вони повільно тупцювали на місці й вона щось жваво говорила йому на вухо, часом пирскаючи від сміху і картинно закидаючи голову, не забуваючи стріляти очима.

Поруч з Ларисою сиділа її родичка, вона спритно запихаючи в рот салат, одночасно видала відому інформацію:

– Це Настина колега з роботи, Марина звуть, незаміжня, молодша за тебе трохи. Іди настукай їм по голові, що дивитися… Я підтримаю, якщо що!

– Годі тобі, — озвалася Лариса, — не псувати ж весілля Сергія цими чварами! А з Петькою я вдома поговорю.

Настрій був зіпсований, весь вечір, що залишився, чоловік не відходив від Марини. А та явно була не проти, почервоніла і захмеліла, вона танцювала як заведена, скинувши туфлі й щохвилини витираючи піт з чола.

Лариса навіть позаздрила такій невгамовній енергії.

Вдома розмова була короткою.

– Ну, прийняв зайвого, подумаєш,— сказав Петро,— потанцював із бабусею, що такого? Свято ж!

Але те, що сталося, залишило важкий осад у душі у Лариси, чоловік їй відкрився з якогось невідомого і неприємного боку. Образ блондинки з прилиплим до вологого чола волоссям і кокетливою усмішкою все стояв перед очима.

Петро став дбайливим батьком:

– Збери гостинці, відвезу дітям у місто. — частенько казав він.

– Ти їм уже набрид! Дай їм удвох побути, наша справа зроблена! – відповіла Лариса.

Але той збирав варення та соління та віз їх у місто, благо їхати було недалеко.

Коли Настя та Сергій були в них у гостях, Лариса ненароком запитала, чи не набрид їм батько своїми візитами.

– А чого набридати, — відповів Сергій, — він гостинці завозить і навіть у хату не заходить, їде далі у своїх справах!

Коли Лариса запитала чоловіка, які в нього «справи» у місті, той не приховував. Так, у нього з Мариною стосунки. Чому так склалося? Тому що вона жінка – феєрверк, свято, ураган!

Між ними все іскриться, вони можуть посваритися і помиритися кілька разів за вечір, таке напруження пристрастей йому й не снилося. Таку жінку він шукав усе життя, між ними літають флюїди та посуд! Вона – чистий вогонь, а Лариса – стояча вода!

Він пішов від неї, звільнився з ліспромгоспу, де пропрацював двадцять років і поїхав до міста до Марини. Мов камінь поклали на груди Ларисі, так тиснула на неї образа.

Скільки сліз було виплакано, скільки дум передумано. Благо Сергій та Настя постійно приїжджали підтримати її та допомогти по господарству. Вони були єдиною втіхою.

Вночі вона довго не могла заснути, дивлячись у темряву, ставила собі нескінченні запитання:

“Що вона зробила не так? Чому раптом стала непотрібною? Чим краще ця жінка?”

Виявляється, треба було поводитися інакше, бути темпераментною та емоційною. Метати в чоловіка посуд, а потім палко миритися. А вона – стояча вода, спокійна, поступлива і розважлива. Іншою вона бути не може, вірніше може, але це буде вдавання.

А нескінченно прикидатися не можна, отже, не варто було взагалі пов’язувати своє життя з Петром. Але хто знав, що вони не підходять один одному?

І не було б цього шлюбу, не було б і Сергія… Питання роїлися в її мозку і нарешті вона провалювалася в рятівний сон.

Вона розплющила очі коли було ще темно, на вулиці лив дощ упереміш зі снігом, було чути, як краплі б’ються об залізний дах. Сусід заводив свою стареньку машину, вона кректавши й чхаючи ні в яку не хотіла їхати.

Цей звук довгий час означав для неї початок нового дня, вона вставала та гріла сніданок, будила чоловіка. Ось і зараз вона вибралася із затишного кокона ковдри та раптово завмерла.

Їй не треба вставати, чоловіка нема, а вона у відпустці. З насолодою залізши назад під теплу ковдру, вона вперше подумала:

«Як добре, що його немає…» І миттєво заснула.

Петро завжди боявся протягів, йому здавалося, що з-під дверей дме, а від вікна віє холодом. Тому обідній стіл стояв у найбезпечнішому і темнішому кутку, де жоден протяг не міг дістатися до нього.

Лариса вхопила край стільниці й потягла, стіл із гуркотом поповз у бік вікна, лише чашки злякано побрязкували, а ніжки протестуюче рипіли.

Вона встановила стіл біля віконця і тепер за обідом насолоджувалася видом на сад. Правда сад давно скинув своє листя і був сірий і непривітний, тільки вітер тріпав кілька грон горобини, що яскравою плямою розбавляли похмурий краєвид.

Але Ларисі все подобалося. “Як добре!” — думала вона, дивлячись, як сніжинки несміливо лягають на гілки, немов прикрашаючи їх тонким мереживом.

Коли сніг покрив всю землю рівним і щільним шаром, Лариса дістала з горища пильні лижі. Вже багато років їй бракувало часу на це маленьке задоволення.

Як приємно ковзати по білому полотну, давно забуте відчуття. Вона і забула з яким звуком палиці впиваються в лід і як сніговий пил блискаючи, обсипається з ялинових лап. Втомлена та задоволена вона повернулася з прогулянки.

Лариса щедро хлюпнула олії в сковорідку, вона розтеклась потріскуючи, Петро ненавидів соняшникову олію, його каламутило від одного виду. Вона посміхнулася, насипаючи в сковороду нарізану картоплю.

Приїхали Сергій та Настя, заставши матір за поїданням картоплі.

– Батько збирався приїхати … – сказав Сергій. Він здивувався, прочитавши в очах матері переляк і невдоволення.

– За зимовими речами. – Договорив він.

– Фух, налякав, — усміхнулася Лариса, — проходьте, приєднуйтесь! Така смакота ця смажена картопля!

Вона відправила підсмажену картопляну скибочку собі в рот і солодко заплющивши очі сказала:

– Добре — то як!

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!