Людмила зупинилася, ледь не випустивши з рук ключі. Вона щойно відчинила свій потаємний ящик у шафі – і застигла: він був порожній. Жодної купюри.

Ще кілька днів тому вона з посмішкою рахувала нові долари, які Павло привіз із заробітків. Їх було значно більше, ніж вона собі уявляла. Жінка знала: якщо чоловік працював за кордоном без перерви три роки, то менше ніж п’ятдесят тисяч він точно не привезе.

Вона цього приїзду чоловіка чекала з особливим нетерпінням. Рахувати гроші Людмила вміла прекрасно. І так само добре знала, як змусити Павла їхати туди, де платять найбільше.

Ще перед весіллям вона вирішила: жити в нестатках – це не для неї. Красуня, перша з їхнього села, яку сватали і місцеві парубки, і хлопці з сусідніх містечок, обрала Павла не через його статки – їх у нього не було, – а тому, що він їй подобався. А от нестачу грошей вона планувала виправити швидко.

Вона чудово бачила приклад у своїй родині: батько постійно був у відрядженнях за кордоном, а мама жила без клопотів, витрачаючи зароблене. Такий сценарій здавався їй правильним і для власного шлюбу.

Тож, коли Павло погодився поїхати на заробітки з тестем, Людмила була впевнена: вони матимуть і гарний будинок, і все, що душа забажає. Спочатку чоловік їздив у Польщу та Чехію, потім тесть занедужав, і Павло хотів би залишитися вдома. Але дружина не дозволила.

– Ти ж хотіла будинок, – намагався виправдатися він, – ми вже його збудували.

– Це лише стіни, – відрізала Людмила.

– Мені потрібен затишок і гарні меблі.

Йому не хотілося знову їхати, але сварки й докори жінки змушували пакувати валізи. За кілька наступних років вони обставили дім так, що сусіди заздрили. Але й тоді їй було замало.

Коли зять її сестри пригнав новеньку машину, Людмила теж захотіла таку.

– Для чого вона тобі? – дивувався Павло.

– Тебе вдома постійно немає, водити ти не вмієш.

– Аби була, – відповіла вона.

– Нашому синові колись знадобиться.

Хоч хлопчикові було лише тринадцять, заперечення Павла вона не сприймала. І він знову вирушив за кордон. Цього разу йому пощастило: у Польщі відкрилася можливість отримати візу в Америку. Він вирішив ризикнути.

Людмила була в захваті. Вона розуміла, що звідти грошей буде набагато більше, тож розлука на кілька років її не бентежила. Головне – фінансовий результат.

Три роки він працював на іншому континенті. І, можливо, залишився б іще, але проблеми зі здоров’ям змусили його повернутися. Людмила зустрічала його без колишнього ентузіазму – вона розуміла, що тепер Павло навряд чи знову кудись поїде. Але пачки доларів, яких було майже сто тисяч, втішали її.

«На якийсь час вистачить, а там видно буде», – подумала вона.

Та через кілька днів у сховку було порожньо.

– Павле, ти де? – зателефонувала вона.

– У мами, – спокійно відповів він.

– І що там робиш?

– Обідаю, справи маю.

– А гроші? Де наші гроші? – голос її зривався на крик.

– Якщо ти про мої зароблені, то вони зі мною, – все тим же рівним тоном промовив чоловік.

Він зрозумів нарешті, що для Людмили він лише джерело грошей. Тож тихцем узяв усі долари, купив просторий будинок і записав його на матір. А дружині сказав, що подає на розлучення.

– Дім, у якому ти живеш, і все, що там є, залишається тобі. Але більше – нічого, – попередив він.

Людмила не збиралася відступати. Вона вирушила в село до свекрухи, вимагаючи, щоб та переписала новий будинок на їхнього сина. Інакше обіцяла подати до суду на обох.

Літня жінка лише тяжко зітхала:

– Не щастить тобі, сину, з дружиною… Спокою нам не дасть.

Павло розумів, що це ще не кінець боротьби. Але цього разу він був непохитний: до Людмили він більше не повернеться. Бо навіть найміцніше терпіння колись закінчується.

Джерело