— Нарешті! Нарешті всі мої проблеми вирішаться!

— Ніна була в справжнісінькій ейфорії. Вона уявляла, як покине це маленьке селище і переїде у велике, красиве місто. Добре, що старшої сестри вже немає, спадщину ділити не доведеться.

Ніна примчала до подруги покійної матері, щоб забрати ключі від квартири, але та навіть на поріг її не пустила, а пояснила, що нерухомість уже давно належить іншим людям.

…Трагедія в сім’ї сталася, коли старша донька, Віра, серйозно захворіла. Молодша, Ніна, усунулася від проблеми, залишивши матір наодинці з бідою. Анастасії Володимирівні довелося доглядати не лише за хворою Вірою, а й за двома онуками: молодший Вітько ходив до садочка, а старша Марина — до першого класу.

Анастасія Володимирівна часто телефонувала молодшій доньці з проханням:

— Ніно, будь ласка, приїдь на вихідні, треба б квартиру прибрати. Я нічого не встигаю, елементарно на це часу немає. Можливо, у тебе буде вільний день?

— Ні, мамо, — одразу відмовлялася Ніна. — Я не зможу, у мене і своїх турбот ціла купа. Розсаду треба висаджувати, корова сама себе не подоїть, у мене теж діти, їх треба до школи відправити, зустріти, нагодувати, уроки перевірити. Ви вже якось самі, гаразд? Та й, якщо чесно, гидую я Вірою. Дивитися на неї страшно, вона вся висохла, шкіра та кістки! Від неї такий специфічний запах виходить, землею пахне!

— Ти б хоч провідала нас, — просила Анастасія Володимирівна.

— Допомогла б хоч чимось. Привезла б молока дітям, воно ж у тебе безкоштовне. Ти ж, як дізналася про хворобу Віри, взагалі приїжджати перестала.

— Чим я вам допоможу? — злилася Ніна.

— У мене немає нічого! Це ти, мамо, маєш мені допомагати, у вашій сім’ї стільки грошей водиться: діти отримують пенсію за втратою годувальника, Віра — за інвалідністю, а ти — за старістю. Могли б хоча б крихітку мені давати, я, між іншим, одна трьох тягну!

Розмови між ними ніколи не виходило, донька була переконана, що мати зобов’язана їй допомагати. У своєму невдалому шлюбі Ніна теж звинувачувала матір: могла б відмовити або заборонити їй виходити заміж за сільського Миколу.

Ніна, мабуть, забула, що Анастасія Володимирівна тоді вмовляла доньку не поспішати зі шлюбом і не кидатися в цей вир у неповні вісімнадцять.

Віра помирала довго і болісно. Під кінець ще молода, тридцятишестирічна жінка перестала впізнавати друзів, матір і дітей. Після прощання гостро постало питання про подальшу долю Марини і Віті. Анастасія Володимирівна дуже хотіла, щоб діти залишилися з нею, але відповідні органи не пішли їй назустріч. Пенсіонерці перевалило за сімдесят, і на роль опікуна вона вже не підходила.

Дітей у бабусі забрали, спочатку відправивши в дитячий будинок, а потім віддавши в прийомну сім’ю. Представники опікунської ради зв’язувалися з Ніною і пропонували забрати племінників, але жінка категорично відмовилася.

Анастасія Володимирівна змогла домовитися з прийомною сім’єю. Валерій та Олександра пішли назустріч бабусі й дозволили їй приїжджати в гості. Вони бачили, як вона сумує за онуками, і ті теж до неї тягнулися, тому бабуся постійно спілкувалася з Мариною і Вітею.

Своїй подрузі Лідії Анастасія Володимирівна часто говорила:

— Головне, дітей без житла не залишити! Їм, звісно, як сиротам держава видасть якийсь соціальний кут, але краще підстрахуватися. Раптом доведеться довго чекати черги, або якийсь форс-мажор трапиться? Лідо, як думаєш, як краще вчинити?

— Та відомо як. Оформити договір дарування на Марину і Вітю. Не бачу в цьому жодної проблеми. У них є офіційний опікун, він підпише договір. Ти сходи до юриста, проконсультуйся.

Перед своїм відходом Анастасія Володимирівна встигла переоформити простору чотирикімнатну квартиру на двох онуків. Про своє рішення молодшій доньці не повідомила, бо просто не вважала за потрібне.

Похорон Анастасії Володимирівни організовувала донька її подруги Лідії. Ніна в цьому брати участь не захотіла, натомість, щоб приїхати по ключі, знайшла і гроші, і час.

— Давайте, тітко Лідо, ключики, я знаю, що мама їх вам залишила. Треба привести до ладу батьківське гніздо, раптом продати його надумаю. Ви навіть не уявляєте, скільки в мене роботи попереду! Усе ж треба вимити хлоркою, щоб позбутися зарази, яка після Вірки залишилася, мотлох усякий розібрати. Роботи — непочатий край!

— Нічого я тобі не дам, – спокійно сказала Лідія Микитівна. – Ти з чого взяла, що тебе в цю квартиру взагалі хтось пустить?

— Ну як? – здивувалася Ніна. – Я – законна спадкоємиця, Вірка померла, а інших родичів у мами немає. Тож по праву квартирка мені належить!

— Ні, не тобі. Настя житло своє онукам подарувала, офіційно всі документи оформила. Іди своєю дорогою, не приходь більше сюди, безсовісна! Мати ховати не приїхала, часу на те, щоб попрощатися з рідною людиною, не знайшла, а по ключі з’явилася! Іди, поки поліцію не викликала!

Ніна йшла на зупинку і подумки лаяла матір, як вона могла так із нею вчинити? Чому Вірчені діти їй виявилися ближчими, ніж її? Навіщо їм така величезна квартира, що вони з нею робитимуть? До вісімнадцяти років житло ж замкненим стоятиме! Не дарма Ніна завжди вважала, що Вірку мати любить більше.

Ніна просто так відмовлятися від великої квартири не збиралася, сама собі жінка пообіцяла, що обов’язково знайде спосіб там хоча б оселитися. Ніна насамперед попрямувала до юриста, їй терміново потрібна була консультація грамотного фахівця:

— Дарчу оскаржити у вас немає шансів, – відразу приголомшили Ніну. – Є варіант, звичайно, жити в цій квартирі, але тільки за умови, що буде оформлено опікунство на двох дітей.

Ніна прикинула – ще 9-10 років у неї є в запасі. Виплати з опіки тепер їй не здавалися такими вже нікчемними, якщо влаштуватися в столиці на роботу, одержувати опікунські й безплатно жити в маминій квартирі, то цілком можна забезпечити собі і своїм дітям гідне існування.

А там, дивись, і на себе переоформити квартиру вдасться, вже вона точно придумає, як зробити так, щоб Вітька і Маринка, досягнувши повноліття, віддячили їй за турботу хоча б часткою.

Ніна тепер дуже шкодувала про те, що тоді відмовилася оформити опіку над своїми племінниками, не за горами зима, і потрібно було терміново щось вирішувати. Грошей на ремонт сільського будинку в неї не було, а жити в приміщенні з дахом який тече їй дуже не хотілося.

Адресу, за якою тепер проживали Марина і Вітя, Ніна знала, мати неодноразово її запрошувала з’їздити до дітей у гості разом із нею.

Недовго думаючи, Ніна заявилася в дім до Валерія та Олександри, опікунів, з вимогою:
— Я тут подумала і вирішила, що діти все ж повинні жити з рідною тіткою. Я їм ближче, одні ми одне в одного залишилися.

Олександра, дуже спокійна і врівноважена жінка, яка звикла до таких витівок із боку родичів своїх підопічних, відповіла:

— Розумієте, діти вже адаптувалися в нових умовах, якщо ви їх зараз із них висмикнете, вони знову зазнають стресу. Навіщо ж відразу до таких радикальних заходів вдаватися? Ви сходіть в органи наглядові, візьміть у начальника дозвіл на те, щоб бачитися і спілкуватися з дітьми, і приходьте до нас у гості. Якщо Маринка і Вітюша захочуть із вами поговорити, то ми з відкритою душею зустріч цю вам організуємо.

— Навіщо мені зустрічі? Я ж пояснила, що хочу, щоб діти жили зі мною. Давайте по-хорошому це питання вирішимо, не хочеться до суду йти і по організаціях бігати. Віддасте мені Вітьку з Маринкою й інших собі візьмете! У чому проблема?

Валерій, присутній під час розмови, раптом несподівано запитав:
— Скажіть, а чим викликане таке завзяття? Діти понад півроку в дитячому будинку провели, що ж ви їх тоді не забрали?

— Можливості не було, – обрубала Ніна. – І взагалі, яка ваша справа? Тоді не забрала, зараз ось хочу забрати! Загалом, давайте потихеньку готуйтеся, збирайте їхні речі, скоро я за ними приїду. Зараз дещо куди збігаю, усі справи владнаю і повернуся.

Після відходу Ніни Олександра сказала чоловікові:
— Щось тут нечисто. Серцем відчуваю, що не дарма ця Ніна в дітей так вчепилася.

— Та все ж зрозуміло, квартира, мабуть, з-під носа попливла. Спадщина їй потрібна, яку дітлахи отримали від бабусі. Згадай, як Анастасія Володимирівна переживала, що квартира дістанеться її молодшій доньці, і та її або продасть, або загадить.

Ніна всерйоз перейнялася питанням повернення дітей, забігала по організаціях, стала збирати документи. Про справжні наміри жінка нікому не розповідала, віртуозно, коли треба, відігравала роль турботливої тітоньки:

— Душа в мене за діток болить, – ридала в кабінетах Ніна.

– Як із ними там поводяться? Та їх же там працювати від світанку до заходу сонця змушують. Я була там, я бачила! Я точно знаю, що маленький Вітюшка з ранку до ночі на городі стирчить, грядки від бур’янів чистить, а Маринка по дому порається. А їй лише шість років, ну що в такому віці може дівчинка? Я прошу вас, я вас благаю, віддайте мені дітей!

Ніна все ж домоглася того, чого хотіла, Олександру і Валерія замучили комісії. Їх і раніше контролювали, але не так жорстко.

Перевіряльники приїжджали часто, завжди без попередження, розмовляли з дітьми, дивилися умови, але жодних порушень не знаходили.

Ніні все ж відмовили, комісію не влаштували ні житло, ні спосіб життя жінки. Вона ніде не працювала офіційно, мала сезонний приробіток, торгувала біля дороги фруктами й овочами власного, так би мовити, виробництва.

Ніна стала думати, як краще вчинити в цій ситуації, можливо, спробувати інший варіант? Раз органи не повірили її словам, то вони точно повірять словам дітей. Ніна розуміла, що тепер Валерій і Олександра її до Марини та Віті не підпустять, тому вирішила діяти хитро.

Спочатку потрібно особисто зустрітися з племінниками, підстерегти кого-небудь із дітлахів на вулиці. Благо ще стояло літо, і вечорами діти вільно гралися на вулиці.

Діти, побачивши тітку, зраділи:

— Тітонько Ніно, ти до нас приїхала! Ми скучили!

— Ага, я теж, – полохливо озираючись на всі боки, пробурмотіла Ніна і схопила Марину за руку.

– Ходімо відійдемо, нам треба з тобою поговорити.

Марина покірно пішла за тіткою, та завела її за паркан кутового будинку і сказала:
— Слухай мене уважно! Я зараз увімкну камеру, а ти починай говорити, що в опікунів тобі живеться погано, що вони тебе працювати змушують, не годують, б’ють! Зрозуміла? Давай швидко, поки ніхто не бачить!

— Не буду я погано про маму з татом говорити, – насупилася Марина. – Вони нас не б’ють! Тітонько Ніно, навіщо ти мене брехати змушуєш?

— Швидко роби, що кажу, – рявкнула Ніна і стукнула племінницю по потилиці.

– Ну ж бо, швидко!

Марина розплакалася, висмикнула свою руку з долоні тітки і побігла в бік будинку.
Ніна поспішила за нею.

Біля хвіртки Ніну вже чекала Олександра, з-за її спини визирала Марина:

— Ніно, навіщо ви це робите? Чого ви домагаєтеся? Ясно ж, що діти вам не потрібні, ви переслідуєте зовсім іншу мету!

— Права ти, не потрібні. Пропоную угоду, ви мені відремонтуєте дах будинку, а я вас залишу в спокої. Думаю, це невелика плата за ваш спокій. Інакше перевірками вас замучать, я до телебачення і суду дійду!

Олександра викликала поліцію, Ніну відвезли у відділ, там правоохоронці жінці пояснили, чим загрожують подібні вимоги. Спадкоємиця, яка не відбулася, залишила ідею вселитися у квартиру померлої матері, до дітей їй наближатися заборонили.

Ось і таке в житті буває…