Їх будиночок стоїть практично в лісі, поблизу, захоплюючих подих, Карпатських гір. Щоночі Уляні здається, що зараз він повернеться. Спочатку вона чує кроки за вікном, хрускіт снігу під валянками, ніби Андрій просто вийшов перевірити капкани й ось-ось розчинить двері, зʼїжачиться від холоду, скаже: «Там метелиця…».

Але двері не риплять. Замість цього — тиша. Уля, нарешті, поринає в сон і бачить ліс. Темний, безкінечний. Сосни, що застигли в крижаному полоні. І він — десь там, бреде крізь замети, кличе її, але голос губиться в шумі вітру. Уля біжить, спотикається, гілля шмагає по обличчю, сніг забивається у валянки, обпікає шкіру. «Андрію!» — кричить вона, але чоловік її не чує.

Іноді вона знаходить його. Андрій стоїть, притиснувшись спиною до дерева, весь білий від інею, очі скляні, губи сині. «Я замерзаю, Улю», — шепоче він, і вона кидається до нього, хапає за руки, тре долоні, дихає на них. «Тримайся!» — кричить Уля, але він тане, як сніжинка на теплій долоні.

Прокидається Уляна завжди зі сльозами на очах. Чує, як поруч сопе син, а за тонкою стінкою свекруха перевертається на ліжку. Уля лежить, слухає власне серце, що ще шалено калатає після жахіття, і думає: «Чому я не встигла?».

Вдень вона мовчить. Свекруха часто повторює:

— Тобі б нового чоловіка знайти, самій важко.

Уляна стискає зуби.

— Мені не важко, — заперечує вона.

Як їй пояснити, що Андрій досі тут? Невже свекруха цього не відчуває? Вона ж мати… Але це її, Улю, Андрій кличе щоночі, і вона зобов’язана йти, бо він — її чоловік.

Може, свекруха має рацію. Може, він сниться їй не тому, що кличе, а тому, що вона сама не може відпустити. Але як відпустити того, хто досі замерзає в її снах?

Тієї ночі вона прокидається від стукоту в двері. І в першу мить серце радісно злітає: повернувся! І тут же згадує: Андрій більше ніколи не прийде.

Чоловік входить у хату, як привид — блідий, із тремтячими руками, у промерзлому до хрускоту одязі.

— Пустіть обігрітися. Я заблукав.

Голос хрипкий, ніби говорить не людина, а сам лід. Уляна хоче закричати: «Ні!», але свекруха вже хапає чужинця за куртку, тягне всередину.

— Ковдри неси! — наказує вона Улі.

— І піч розтопи!

Уляна ніколи не сміє суперечити свекрусі, тому робить так, як та велить: несе теплу ковдру, розпалює приготовлену на ранок піч.

І ось він тут. Лежить на його ліжку. Під тією самою ковдрою, під якою спав колись Андрій. Дихає важко, з присвистом, обличчя розчервонілося від жару. Свекруха нахиляється до нього, поправляє подушку, напуває гарячим чаєм із малиною, говорить ласкаво, ніби синові:

— Пий, рідненький, пропотієш — полегшає.

Уляна лягає до сина, стискає кулаки так, що пальці німіють.

Мандрівник перевертається, стогне. Його сни, напевно, палкі, неспокійні. А в неї — знову той ліс. Знову сніг, знову Андрій, який шепоче: «Хто цей чоловік у нашій хаті?».

Вранці мандрівникові гірше. Свекруха варить йому бульйон, бурмоче: «Треба б лікаря із села привести». Уляна мовчить. Вона дивиться, як незнайомець торкається долонею столу — там, де Андрій колись порізав ножем край, лагодячи пастку для риби.

Дивиться, як він п’є з його кухля. Як його тінь падає на стіну точнісінько так, як падала колись тінь Андрія. Ненависть підступає до горла, густа, як смола. «Іди, — думає вона. — Іди, поки я не зробила щось страшне».

Але він не йде. Він просто лежить. І займає його місце.

Через два дні незнайомець іде на поправку. Вчора ще метався в гарячці, а сьогодні вже сидить за столом, розгортає карту, показує синові Уляні сині моря і червоні пустелі.

— Ось тут нас штормом три дні мотало, — каже він.

Хлопчик заворожено торкає папір, а Уляна стоїть біля печі й ненавидить — його спокійний голос, його усмішку, те, як він не боїться говорити про далекі дороги.

Андрій теж мріяв побачити світ. Обіцяв Улі: «Щойно назбираємо — гайнемо в теплі краї, подивимося вулкани й верблюдів». Але не назбирав. Не гайнув. А цей — гайнув.

Він розповідає, як у Марокко торгувався за килим, як в Індії його обікрали, як у Парижі пив каву з якоюсь співачкою. Уляна прикушує губу. Вона могла б запитати, чи пахне південне море сіллю або водоростями, чи правда, що в горах Непалу вітер дзвенить, як дзвоник. Але замість цього грюкає дверцятами пічки:

— Хвалитися — не мішки носити.

Мандрівник замовкає. Свекруха зітхає. Син дивиться на Уляну з докором.

А вночі вона знову бачить сон. Але тепер не ліс. Тепер — дорога. Довга, курна, що йде за обрій. І вона йде нею одна. А потім поруч з’являється цей мандрівник із пронизливими синіми очима і бере її за руку.

Вранці Уля навмисно сперечається з ним про дрібниці — про те, як правильно солити рибу, про дурість подорожей, про те, що нормальні люди сидять удома, а не вештаються по чужих країнах. Говорить зло, різко, щоб прогнати. І він іде.

Свекруха проводжає його мовчки, потім повертається і бурчить:

— Ну й характер!

Уляна не відповідає. Вона дивиться у вікно, де його силует уже розчиняється в сніговій імлі, і думає: «От і добре…».

Рік тягнеться нескінченно довго. Син стає дорослішим, самостійнішим, часто тікає з дому. Точнісінько як Андрій.

— Коли ти вже знайдеш собі чоловіка? — бурчить свекруха. — Хлопчикові потрібен батько.

Уляна злиться, бо ніхто не замінить їм Андрія. Ніхто. І поки вони лаються, не помічають вкотре, що хлопчик тікає. Що трапилася біда, вона дізнається від хлопців, які прибігли, і, накинувши кожушок та валянки, щодуху мчить на берег.

Лід під ногами хрустить, як кістки. Вітер б’є в обличчя, вириває крик із грудей:

— Де він?

Хлопчики вже махають руками, їхні голоси тонкі, перелякані:

— Там, тітко Уляно, там!

І вона бачить. Бездиханний, у мокрому одязі, що обліпив худеньке тільце. І мандрівник — той самий, з дорогами на карті й жаром в очах — тримає його на руках, як щось крихке, безцінне, як вона сама тримала б. Мандрівник не дивиться на неї. Вся його увага — на хлопчикові. Він кладе його на землю, давить на грудину: раз, два, три.

— Дихай, — кричить мандрівник. — Ну ж бо, дихай!

І раптом — хрипкий подих. Син б’ється в кашлі, вода вихлюпується з нього, як із перевернутого відра. І тільки тоді мандрівник піднімає очі.

Рік розлуки. Рік злості. Рік снів, де вона бігла по лісі за примарою чоловіка, а десь далеко, за краєм її свідомості, маячив його силует — непроханий, небажаний, але неминучий.

Тепер він тут. Врятував її сина.

Уляна хоче закричати. Хоче вдарити його. Хоче впасти перед ним на коліна й видихнути все, що збиралося цей рік — і злість, і сором, і той дивний трепет, який вона давила в собі щоразу, згадуючи його розповіді про далекі країни.

Але замість цього вона тягне сина до себе, притискає до грудей, відчуває, як його серце стукає — нерівно, але б’ється. І над його головою, крізь сльози, дивиться на мандрівника.

— Дякую…

Це все, що вона може сказати. Їй потрібно відігрівати сина. Вона несе його на руках додому, де свекруха вже голосить, ніби втратила не тільки сина, а й онука.

Наступного дня свекруха ставить на стіл ще теплий пиріг, загорнутий у вишитий рушник.

— Віднеси. Людина нам хлопчика врятувала, а ми навіть дякую по-людськи не сказали.

Уляна стискає край скатертини.

— Я не піду.

— Соромно, Уляно, — свекруха вдаряє долонею по столу так, що падає ікона в кутку. — Він твого хлопця з того світу витягнув!

Дорога до готелю здається нескінченною. У руках пиріг важчає, ніби наповнений не м’ясом, а її страхами.

Він відчиняє двері, і очі його спалахують — немов знав, що вона прийде.

— Заходь.

У номері пахне ялівцем і дорожнім пилом. На столі — та сама карта, з пошарпаними краями.

— Дякую, — Уляна ставить пиріг і відвертається до вікна, де вже запалюються перші зорі. — За сина…

Тиша. Він підходить ближче.

— Ти знаєш, чому я повернувся?

Його пальці обережно торкаються її плеча. Вона повинна негайно піти. Але ноги не слухаються.

— Я рік намагався забути тебе. Об’їхав півсвіту. Але всюди бачив твої очі…

Вона обертається — і його губи знаходять її губи. Гарячі, живі. Уляна виривається, вибігає в темряву, не відчуваючи під собою землі.

Вночі їй сниться Андрій. Він стоїть біля узлісся, у тому самому порваному кожушку, але обличчя спокійне.

— Досить, Улю. Іди.

— Я не можу…

— Я тебе відпускаю.

Вона прокидається з мокрим від сліз обличчям. За вікном світає. Уля вислизає з хати, поки свекруха і син ще сплять.

Його двері відчиняються одразу, ніби він чекав на неї.

— Я завтра їду в Київ, потім далі. Поїдеш зі мною?

— У мене син…

— Світ великий — йому треба його побачити.

Вона дивиться на його руки — сильні, теплі. Ті самі, що витягли її хлопчика з крижаної води. Не поїде ж вона з першим зустрічним? Але навіщо обманювати себе, якщо і зараз ясно, що він — той самий? І Уля киває. Веде його у свій дім.

Свекруха хрестить їх, плаче, суне в дорогу варення і в’язані шкарпетки.

— Господь вам на допомогу.

А ліс темніє за спиною, немов нагадуючи Уляні про того, кого забрав у неї. Уляна пам’ятає. Але більше не озирається.

Життя — річ непередбачувана, а сімейні стосунки — тим паче. Здавалося б, що може бути гіршим за зраду, але іноді доля підносить сюрпризи. А чи вірите ви, що людина може змінитися, або все ж таки минуле не відпускає?