У самому серці міста, де асфальт гудів від машин, а багатоповерхівки виблискували вікнами, жила собі Світлана Петрівна.

Вона була жінкою поважною, завжди в елегантному костюмі, з ідеально укладеним волоссям і сумочкою, що коштувала більше, ніж півроку зарплати сусідки тітки Галі.

Світлана вважала себе справжньою пані міською, і навіть думка про те, щоб завести курей у дворі її новенької квартири в елітному будинку, викликала в неї легкий напад паніки.

«Кури? У місті? Та це ж просто дикість якась!» — обурювалася вона, коли хтось із сусідів заводив мову про самозабезпечення.

У Світлани було шестеро дітей — троє хлопців і три дівчинки, від п’яти до п’ятнадцяти років. Кожен із них мав свій характер, але всіх їх об’єднувала одна спільна риса: вони любили мамині омлети.

Світлана готувала їх щоранку — пухкі, золотисті, з додаванням зелені та сиру. Але була одна проблема: яйця закінчувалися швидше, ніж Світлана встигала сходити до супермаркету.

А ще вона вважала, що магазинні яйця «не ті» — не такі свіжі, не такі смачні. Тож одного дня, сидячи за чашкою кави, вона вирішила:

«Навіщо мені кури, коли у нас повно сусідів із приватного сектору неподалік? Хай діти ходять до них по яйця! І економія, і свіжість, і прогулянка для малечі!»

Так і почалася ця яєчна одіссея.

Першим Світлана відправила Сашка, найстаршого сина, п’ятнадцятирічного хлопця з вічно скуйовдженим чубом і навушниками в вухах. Вона вручила йому кошик і сказала:

— Сашко, йди до тітки Галі, вона он за два квартали живе, в тому будинку з червоним парканом. Скажеш, що від мене, попросиш десяток яєць. І не забудь подякувати!

— Мамо, ти серйозно? — Сашко зняв один навушник і насупився. — Чого я маю по сусідах лазити? Купи в магазині, там же повно яєць!

— Магазинні — то хімія, — відрізала Світлана. — Іди, не сперечайся. Тітка Галя добра, вона дасть.

Сашко, бурмочучи щось про «середньовіччя», поплентався до тітки Галі. Будинок із червоним парканом виглядав так, ніби його щойно пофарбували, а в дворі гавкала здоровенна вівчарка.

Сашко постукав у хвіртку, і незабаром з’явилася тітка Галя — кремезна жіночка з добродушною усмішкою і фартухом, поплямованим борошном.

— О, Сашко! — гукнула вона. — А ти чого? Мама за чимось прислала?

— Е-е… за яйцями, — пробурмотів Сашко, тримаючи кошик. — Мама сказала, що ви можете дати десяток.

Тітка Галя зареготала так, що вівчарка перестала гавкати і здивовано глянула на господиню.

— Яйця? Та в мене курей повен двір, бери хоч два десятки! Але ж Світлана твоя — пані міська, їй би курей завести, а не по сусідах дітей ганяти. Ходи, покажу тобі курник.

Сашко неохоче пішов за тіткою Галею. У курнику пахло сіном і курячими «ароматами», але яйця, які вона йому дала, були ще теплі. Тітка Галя ще й напекла пиріжків і сунула йому один у руку.

— Передай мамі, хай заходить на чай колись! — гукнула вона, коли Сашко вже йшов назад.

Повернувшись додому, Сашко кинув кошик на стіл і заявив:

— Мамо, це був найгірший квест у моєму житті. Тітка Галя сказала, що ти пані міська і тобі треба курей завести.

Світлана тільки фиркнула.

— Кури — це не для нас. Завтра піде Оленка.

Оленка, тринадцятирічна дівчинка з двома косичками і любов’ю до детективних історій, сприйняла завдання як пригоду. Вона взяла кошик і вирушила до дядька Василя, сусіда з приватного сектору, який славився своїм городом і курами.

— Оленко, будь чемна, — напучувала Світлана. — Дядько Василь чоловік суворий, але справедливий. Попроси в нього яєць і не забудь сказати, що я обіцяла йому варення за це.

Оленка, уявляючи себе Шерлоком Холмсом, дійшла до будинку дядька Василя. Його двір був схожий на маленький ботанічний сад: грядки з помідорами, кущі смородини, а в кутку — курник, звідки доносилося гучне кудахтання.

Дядько Василь, чоловік із сивою бородою і в солом’яному капелюсі, копався в грядці.

— Добрий день, дядьку Василю! — весело гукнула Оленка. — Мама Світлана присилала, просила яєць.

Дядько Василь повільно розігнувся і глянув на неї поверх окулярів.

— Яйця? А що, у вас курей немає? — пробурчав він. — Світлана твоя, мабуть, думає, що яйця на деревах ростуть.

Оленка захихотіла.

— Ні, вона просто пані міська. Сказала, що ви дасте яєць, а вона вам варення передасть.

Дядько Василь хмикнув, але пішов до курника. Повернувся з десятком великих білих яєць.

— Передай Світлані, що варення — це добре, але хай би краще сама прийшла. А то ганяє дітей, як кур’єрів.

Оленка, задоволена своєю «місією», повернулася додому і гордо поставила кошик перед мамою.

— Мам, дядько Василь сказав, що ти ганяєш нас, як кур’єрів, і що тобі треба самій прийти.

Світлана закотила очі.

— Які вони всі розумні! Завтра піде Миколка.

Миколка, десятирічний пустун із ластовинням на носі, був не в захваті від маминої ідеї. Але Світлана була невблаганна.

— Миколко, йди до пані Оксани, вона живе біля парку. Скажеш, що від мене, попросиш яєць. І не смій там щось натворити!

Миколка, зітхаючи, взяв кошик і побіг до будинку пані Оксани. Її двір був справжнім курячим королівством: кури гуляли скрізь, а одна навіть намагалася клюнути Миколку в кросівку.

Пані Оксана, худорлява жіночка з яскраво-рудим волоссям, саме годувала своїх пернатих улюбленців.

— Добрий день! — вигукнув Миколка. — Мама Світлана просила яєць!

Пані Оксана глянула на нього з-під брови.

— Світлана? Знову вона? — сказала вона, ставлячи руки в боки. — Минулого тижня твоя сестра приходила, позавчора — брат. Що, у вас яєць своїх немає?

— Та ми ж міські! — гордо заявив Миколка. — Мама каже, що кури — це не для нас.

Пані Оксана розсміялася.

— Ох, Світлано, Світлано… Гаразд, ходи, вибереш яйця сам.

Вона повела Миколку до курника, де він, захоплений, дивився, як кури гребуться в соломі. Пані Оксана дала йому десяток яєць і ще й пригостила домашнім лимонадом.

— Скажи мамі, що я чекаю її на чай. І хай подумає про курей, бо це вже смішно! — сказала вона, проводжаючи Миколку.

Дома Миколка переказав усе мамі, додавши:

— А ще пані Оксана сказала, що ти смішна, бо не хочеш курей.

Світлана тільки махнула рукою.

— Завтра піде Катруся.

Катруся, восьмирічна мрійниця, яка любила малювати квіти і співати пісеньки, сприйняла завдання як можливість познайомитися з новими людьми.

Вона взяла кошик і вирушила до діда Панаса, старенького сусіда, який славився не лише курами, а й розповідями про своє життя.

— Катрусю, будь ввічлива, — напучувала Світлана. — Дід Панас любить поговорити, але ти не затримуйся.

Катруся постукала у хвіртку діда Панаса. Старий, із білою бородою і в солом’яному брилі, сидів на ганку і курив люльку.

— Добрий день, дідусю Панасе! — заспівала Катруся. — Мама Світлана просила яєць!

Дід Панас усміхнувся.

— О, мала Світлани! Яйця, кажеш? А чому твоя мама сама не прийде? Чи вона боїться курей? — пожартував він.

— Та ні, вона просто пані міська! — Катруся захихотіла. — Сказала, що кури — це не для нас.

Дід Панас зареготав так, що люлька ледь не випала.

— Пані міська, кажеш? Ну, ходи, дам тобі яєць. Але спершу розкажу тобі одну історію.

Він повів Катрусю до курника, розповідаючи, як колись його кури врятували село від голоду. Катруся слухала, роззявивши рота, а потім отримала десяток яєць і цукерку.

— Передай Світлані, хай завітає. Я їй розкажу, як курей тримати, — сказав дід Панас, підморгнувши.

Катруся повернулася додому і виклала все мамі, додавши:

— Дід Панас сказав, що ти боїшся курей!

Світлана почервоніла.

— Я не боюся! Завтра піде Іванко.

Іванко, шестирічний шибеник, був готовий до пригоди. Він узяв кошик і побіг до баби Наді, сусідки, яка славилася не лише курами, а й своїм суворим характером.

— Іванку, будь чемним! — крикнула Світлана услід. — І не смій дражнити її курей!

Баба Надя зустріла Іванка з підозрою.

— Ти чий? — грізно спитала вона, тримаючи віник.

— Я від мами Світлани, — пропищав Іванко. — По яйця.

— По яйця? — баба Надя примружилася. — А що, у вас курей немає? Чи Світлана твоя думає, що я тут благодійний фонд?

— Вона пані міська! — гордо заявив Іванко. — Сказала, що кури — це не для нас.

Баба Надя пирснула.

— Пані міська? Ото вигадала! Гаразд, іди за мною.

Вона дала Іванкові яйця, але не втрималася від лекції про те, як важливо мати своє господарство. Іванко слухав, киваючи, а потім побіг додому.

— Мам, баба Надя сказала, що ти вигадуєш, бо не хочеш курей! — радісно доповів він.

Світлана зітхнула.

— Завтра піде Марійка.

Марійка, найменша, п’ятирічна дівчинка з великими очима, взяла кошик і пішла до останнього сусіда — пана Григорія. Він був відомий своєю любов’ю до курей і доброю вдачею.

— Марійко, будь ласка, будь чемною, — благала Світлана. — І повертайся швидко!

Пан Григорій зустрів Марійку з усмішкою.

— О, найменша Світланина! Яйця потрібні? — спитав він.

— Ага! — кивнула Марійка. — Мама сказала, що ви дасте, бо ви добрий.

Пан Григорій засміявся.

— Добрий, кажеш? А чому твоя мама сама не прийде? Чи вона боїться моїх курей?

— Ні, вона пані міська! — відповіла Марійка. — Сказала, що кури — це не для нас.

Пан Григорій похитав головою.

— Знаєш, Марійко, я дам тобі яєць, але ще й дещо краще. Ходи зі мною.

Він повів її до курника і подарував їй маленьке курча. Марійка була в захваті.

Коли вона повернулася додому з курчам у руках, Світлана мало не впала.

— Марійко! Що це?!

— Курча! Пан Григорій сказав, що ти маєш спробувати! — радісно вигукнула Марійка.

Світлана дивилася на курча, яке пищало в руках доньки, і раптом розсміялася.

— Гаразд, — сказала вона. — Може, я і справді пані міська, але, здається, пора заводити курей.

Наступного дня Світлана пішла до всіх сусідів, подякувала за яйця і попросила поради, як доглядати за курми.

Сусіди, сміючись, ділилися досвідом, а тітка Галя навіть подарувала їй пару курей на початок.

Світланчина яєчна одіссея закінчилася, але почалася нова пригода — з курми, кудкудаканням і справжнім міським господарством.

Джерело