– Тобі що, начхати, що дитина без батька на світ з’явиться? Вплинь на нього! Ти ж теж жінка! – обурювалася бабуся Валя. – Ми ж разом повинні триматися!

–  Це інтереси сім’ї, – поважно додала друга бабуся, Зоя. – У твого брата життя руйнується, треба допомогти.

– Допомогти зруйнувати? – не витримала Оля і закотила очі, важко зітхнувши.

…Вона вислуховувала це вже десять хвилин. Оля приїхала в гості до матері, а опинилася в оточенні бабусь та двоюрідної тітки, яку за все життя бачила лише тричі.

Розмова швидко скотилася до базару: одна обурювалася, інша шкодувала, третя тиснула на совість. І всі переривали одна одну.

Вся ця метушня була влаштована на честь брата Олі, Олександра. Рік тому він почав зустрічатися з Лізою. Зовсім нещодавно з’ясувалося, що Ліза при надії. Олександр відпирався і, за словами жіночої половини сімейства, «не хотів нести відповідальність».

– Олю, Сашко поводиться гірше за підлітка! – втрутилася мати. – Його дівчина чекає на малюка, а він, бачте, не готовий! А коли вони, мужики, взагалі готові? Потрібно було думати перед тим, як шури-мури крутити, а не після!

– Це він винний, – підхопила Зоя, – обдурив дівчинку, скористався її довірою. Оля, підсоби, треба якось вирішити питання. Ліза хороша, спокійна, по клубах не вештається. Ми прийняли б її в сім’ю.

Оля нервово засмикалася на стільці. Їй налили чай, якого вона не просила, і поклали печиво, яке вона не їла. Розмова була їй не приємна, але подітися нікуди. Потрібно відповідати перед сімейством, як у дитинстві перед завучем.

– Мамуль, ну ти ж знаєш Сашка, – нарешті змогла вставити своє слово Оля. – Він ніколи не планував сім’ї, та не хотів дітей.

– Ага. Звісно, не хотів. Як у ліжко лягав, то хотів, а зараз раптом розхотів! Зрозуміло з ним! Усі вони так кажуть, – чмихнула тітка.

–  Ну, не хотів і добре. Воно, як завжди буває? Спочатку не хоче, потім бере на руки синочка і все –  тане. Ось буде  у нього син, – замріяно простягла бабуся Валя, – а там і стерпиться, і злюбиться.

– Ти думаєш, твій батько хотів тебе? Ні, це я наполягла! От якби не я, тебе б не було!

Слово «наполягла» прозвучало з такою гордістю, ніби за це вручали медаль за заслуги перед вітчизною.

Олю пересмикнуло. Вона знала про це і раніше, але ставилася до подібного, м’яко кажучи, без захоплення. Вона ненавиділа примус, особливо в таких делікатних питаннях.

Ситуація була спірною. До Лізи Оля ніколи не мала особливого тепла, але й Сашко не був святим. Однак, щось у цій історії не клеїлося. Їй хотілося вислухати обидві сторони.

Оля раптом згадала, як познайомилася з Лізою. Та прийшла до них додому з коробкою тістечок, мило посміхалася, весь час кокетливо поправляла волосся. Коли мама відійшла на кухню, Ліза повернулася до Олі і тихо запитала:

– А Сашко з усіма жінками був таким… волелюбним?

Це напружило Олю ще тоді. Вона задумалася про те, навіщо Ліза питає про це. Хіба вони не обговорювали це питання між собою?

Бабусі та мама продовжували свою мантру. Вони говорили то ласкаво, то із заочними звинуваченнями.

– Ну гаразд, – сказала нарешті Оля. – Я з ним поговорю. Тільки спочатку розберуся, що там трапилося. А потім уже вирішу, як діяти.

У хаті на кілька секунд повисла тиша. Весь жіночий колектив переглянувся. Оля, не чекаючи нових тирад, допила свій чай і попрямувала до дверей.

За спиною відразу почувся шепіт:

– Ну хоч хтось мусить його на шлях істинний наставити… – бурчала бабуся Валя.

–  Оля, ніби головаста, а підтримки від неї ніякої… – невдоволено шепотіла тітка.

Вона не обернулася. Їй хотілося якнайшвидше опинитися там, де по ній не пройдуться бульдозером. Найболючіше тиснула думка про те, що брат міг вчинити з Лізою, як мерзотник. Проте Оля не поспішала із висновками.

Вона не стала зволікати. Подзвонила Сашкові того ж вечора. Голос його був спокійним, але з вкрадливим побоюванням, ніби він чекав від сестри чергової порції моралі.

Розмова була короткою.

– Приїдь завтра ввечері. Про це краще говорити особисто, – сказав він, коли Оля згадала Лізу.

Квартира Сашка, як завжди, була трохи неохайною. На столі відразу кілька кухлів з-під кави, біля входу – склад брудного взуття, на плиті – не мита пательня. Оля пройшлася поглядом, але не прокоментувала. Його життя – його правила.

Сашко запросив сестру за стіл, запропонував бутерброди та мармелад до чаю. Оля відмахнулася. Вона прийшла не за цим.

– Там на тебе скоро полювання почнуть. Колективне, на чолі з Лізою. Ти що накоїв, братику?

Сашко пирхнув, зітхнув і подивився сестрі просто у вічі. Оля примружилася.

– Слухай, Оль, я був із нею чесний із самого початку. Сказав, що не хочу дітей, не хочу шлюбу, не хочу таких історій.

– Вона кивала, посміхалася, казала, що все розуміє. А потім – бац. І вона мені видає тест із двома смужками.

–  Ну, ти ж не маленький? Мав розуміти, що таке буває, – сказала Оля, влаштовуючись на стільці. – Ви мали обговорити це заздалегідь.

–  Та ми й обговорювали! Я теж спершу подумав, що це випадковість. Ну, типу, пігулки – не гарантія. Всяке буває. Але потім… Вона сама сказала.

Оля запитально підійняла брови.

– Загалом термін у неї вже три місяці, позбавлятися не можна. Я трохи натиснув на неї, мовляв, невже раніше не помітила.

– Й вона зрештою зізналася. Сказала, що припинила пити пігулки ще пів року тому. Думала, що одружуся з нею, передумаю, коли все це станеться.

Оля підібгала губи. Це звучало… погано. Навіть підло!

– А ти? Що ти сказав їй після цього? – спитала вона.

– Що я не передумаю. Що я проти всієї цієї витівки, але залишаю їй право на вибір. Якщо хоче дитину, будь ласка, але без мене.

Оля зітхнула. Неоднозначна ситуація, звісно.

– Я не проти аліментів, Оль. Але одружуватися? Заради чого? Щоб потім через рік плювати один одному в очі, розлучитися і ділити стільці? Ні, не хочу жити з людиною, яка обдурила мене!

–  Може, вона закохалася і сподівалася, що ви будете разом, – обережно сказала Оля. – Вирішила, що так буде краще. Таке ж буває.

– Ага! А якби я жив на дві сім’ї, обманював і маніпулював? Це вже називалося б не закоханістю, а… ну зовсім інакше, загалом.

Крити не було чим. На місці Сашка Оля теж вчинила б приблизно так само. В голові жінки раптом спливло, як одного разу Ліза сказала:

– Я думаю, що справжній чоловік завжди бере на себе відповідальність, навіть, якщо не планував.

Тоді здавалося, що просто обговорюють життєві погляди. Тепер було ясно, що Ліза промацувала ґрунт ще давно. Вона накинула Сашкові відповідальність на шию, як зашморг, вирішивши все за двох.

– Знаєш, – сказала Оля після паузи, – адже я тебе попереджала. Вона мені з самого початку здалася… хитрою.

–  Ну, я думав, що коли все проговорили, значить, усе буде нормально.

–  Ти – наївна душа… – зітхнула сестра. – Ти врахуй, що мама там уже цілий весільний десант зібрала. Незабаром почнуть сукню Лізі вибирати.

– Вони збожеволіли?!

Оля розвела руками і знизала плечима.

– Кріпись. Я тебе, звісно, не здам, – пообіцяла вона. – Але ж і вони не відступлять.

– Гаразд. Дякую, що заїхала, – посміхнувся він. – А то я тут уже почав сумніватися: може, справді не маю рації.

–  Для мене правда на боці того, хто від початку був чесним. Я з тобою!

Оля вийшла надвір приблизно через пів години. Вечір був сірий, прохолодний, з рідкими краплями дощу. Вона закуталася в шарф, але всередині стало трохи тепліше. Проблема не випарувалася, зате Оля тепер знала, чийого боку  дотримуватись.

За тиждень її покликали на сімейну вечерю. Мама сказала, що вони просто зберуться і поговорять. Звісно, Оля одразу запідозрила, що «поговорять» торкнеться становища Лізи, а тому спробувала відмазатися роботою, мігренню, болем у зубі мудрості.

– Ну, зрозуміло. Як завжди, відокремлюєшся від родини, – ображено зітхнула мама.

У результаті Оля махнула рукою та погодилася. Ну, вечеря, ну посидять разом. Що тут страшного?

Вона почула недобре ще на порозі. З кухні тягло запеченим м’ясом та пирогом із вишнею. Мама напружувалася так тільки з особливих випадків.

На кухні на Олю вже чекали мати, бабусі, тітка і… Ліза. У скромній сукні, з поглядом, сповненим туги. Вона нагадувала зараз лагідного оленя.

Оля на мить завмерла. Все стало ясно без слів: це була не сімейна вечеря, а засідка. Але тікати вже пізно.

– Олечко, ну проходь, сідай. Чого ти, як чужа? – буркнула мама.

–  Та мені просто казали, що це буде суто сімейний вечір, – підібгала Ола губи.

–  Ну то Ліза ж частина сім’ї тепер, – озвалася бабуся Валя. – У ній онук росте, хоч як крути.

–  Або онука, – замріяно додала друга бабуся.

Оля сіла, намагаючись не дивитись на інших.

Вечеря проходила якось мляво, в тиші. Якщо хтось і заводив розмову, то ні про що. Родички ніби чекали на сигнал. Точніше, команди на штурм.

Тихіше за всіх була Ліза. Вона лише смиренно посміхалася та кивала. Ну, як не пожаліти? Свята мати Тереза, якщо не знати, що стоїть за цією святістю.

– Олю, – почала мама, розливаючи чай. – А ти вже говорила з Сашком? Все-таки дитині потрібний батько.

– Так. Стояти! – різко відповіла Оля. – Ви взагалі знаєте, що вона навмисне залетіла?

Здається, ці слова не мали жодного ефекту.

– Ну то й що? – бабуся Валя знизала плечима. – Головне, що дитина вже є.

– Лізі потрібна опора! – підтримала мати.

–  Спочатку ви заганяєте в куток Сашка, припираючи його її станом, – Оля звузила очі. – А тепер мене?

– Ви що думаєте,  якщо я опинилася з Лізою за одним столом, то різко поведуся на її святі очі, натисну на Сашка, а він послухає і, –  вуаля, весілля?

– А як інакше? – Здивувалася бабуся Зоя. – Раз зробив дитятко, значить відповідати повинен!

–  Відповідати повинні обоє! Минули часи, коли можна було когось прив’язати до себе дитиною! Сашко готовий до аліментів, але жити в обмані не хоче, – твердо сказала Оля.

– Тобто ти тепер на його боці? – спалахнула мати. – Заохочуєш безвідповідальність власного брата! Ну і котіться разом з ним, якщо йдете проти сім’ї!

Оля зачепила ліктем стіл, встаючи. Бразнула тарілка. Жінка окинула поглядом усіх присутніх, затримавшись на Лізі.

– Знаєте, якщо ви вибираєте ліву брехуху, замість власних дітей, то, можливо, нам така сім’я не потрібна? Я краще буду чужою, але з совістю, ніж своєю, але безсовістною.

Олі було боляче, гірко і прикро, але тут нічого не вдієш. Вона була змушена підвестися і піти, залишивши цей жіночий консиліум позаду.

…З того моменту Олю ніби викреслили із родини. Мати не писала, бабусі не дзвонили, тітка взагалі кинула до чорного списку. Натомість залишився Сашко.

За пів року він познайомив сестру з новою дівчиною, Мариною. Вона була скромною, навіть трохи затиснутою, зате в її погляді не було розрахунку, лише ніжність і щирий інтерес.

Оля глянула на них і видихнула з полегшенням. Може, тепер усе складеться.

Вони провели залишок вечора за розмовами, піцею та переглядом кіно. Коли Марина відійшла до вбиральні, і Сашко залишився з Олею наодинці, він тепло посміхнувся до сестри.

– Дякую. Якби не ти, напевно, все було б інакше. Я б піддався на вмовляння!

– Ліза тебе більше не дошкуляє?

–  Дошкуляє, звичайно. У неї тепер дві мами: її та наша. Вона все чекає, що я передумаю. Даремно, звичайно.

–  Шкода, що так сталося, – зітхнула Оля. – Але ти бодай не потрапив у сімейну пастку. Вже добре…

…Іноді їй не вистачало маминих пирогів та бурчання бабусь, проте кожен зробив свій вибір. Оля стала на бік того, хто нічого не приховував. Так, може, Ліза в цій ситуації постраждала більше, але це був її вибір.

А ви що скажете про цю ситуацію? Хтось засуджує Сашка? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.