Василь сидів у своїй старій хаті, розмірковуючи про життя, коли на порозі з’явився син. Іван, як завжди, поспішав. Дзвінок про важливу розмову, який він отримав кілька днів тому, змусив його приїхати з самого ранку.

– Тату, що сталося? Чи ти не захворів? – Іван стурбовано дивився на батька, який виглядав блідим, сумним і не дуже здоровим. – Що трапилося?

Василь поглянув на сина, зібравшись із силами, і нарешті сказав:

– Іване, я хочу продати хату.

Ці слова прозвучали так несподівано, що Іван не міг повірити своїм вухам. Він схопився за голову, нервово чухаючи потилицю, і на мить замовк.

– Хату? Тату, але це ж… це ж наша хата! Ти не можеш… де ж ти будеш жити? – Іван не міг зрозуміти, чому батько вирішив так поступити.

Іван ріс саме тут. В цій хаті пройшли найкращі роки його життя, залишилися найкращі спогади. Тут він вперше закохався, тут його батьки ніколи не сварилися, тільки любили одне одного, і це було видно в кожному куточку їхнього дому.

Тут він грав у футбол, разом з татом ходив на риболовлю, а з мамою – у ліс по гриби. І хоча Іван мав і інші хороші моменти в житті, це місце було найбільш важливим.

Тепер же, стоячи перед батьком, Іван не міг зрозуміти, чому хата, де так багато спогадів, де йому все було так рідне, повинна бути продана. У нього в серці ніколи не було такої порожнечі.

– Тату, ну як так? – запитав він, намагаючись знайти відповідь на це питання. – Ти тут, у цій хаті, все життя провів!

Василь опустив погляд, і його очі стали туманними, коли він згадував свою дружину Марію, яка кілька місяців тому пішла з життя. Вона була не просто його дружиною, вона була частиною цього дому, частиною його серця. І тепер, після її відходу, все стало порожнім і безглуздим.

– Я не можу тут залишитися, – тихо сказав Василь. – Без неї. Тут все нагадує про твою маму… Я не витримую, синку.

Іван мовчав, спостерігаючи за батьком, і тільки тепла хвиля співчуття прокотилася через його серце. Батько справді переживав дуже важку втрату, і Іван бачив, як важко йому з цим справлятися.

– Розумієш, сину, я не можу без неї тут жити. Вона мені такі вареники готувала, яких ніхто не міг зробити краще за неї. А якби я був сумний або стомлений, вона завжди знаходила слова, щоб підтримати. Марія була моєю надійною опорою, без неї все втратило сенс.

Іван розумів батька, і його серце наповнювалося співчуттям. Але питання, що залишалося, все одно було важливим:

– Тату, ти ж не залишишся на вулиці. Куди ти поїдеш?

Василь не відповів одразу, бо глибоко задумався. Потім він сказав:

– Я куплю собі маленьку однокімнатну квартиру, сину. Мені одному буде достатньо, а цей великий будинок для мене тепер занадто великий.

Іван знову відчув порожнечу в грудях, дивлячись на батька, який вирішив залишити рідну хату. Він поглянув на їхній двір і відчув, як усе стало якимось не таким. Будинок був акуратний, чистий, але він здавався порожнім і холодним без мами. Хоча батько завжди був охайним, тепер кожен куточок хати виглядав чужим.

– Тату, але ти ж завжди до осені перекопував грядки, чому цього року не зробив цього? – Іван запитав, здивувавшись. Він не міг зрозуміти, чому батько змінив свої звички.

– Я вирішив, що більше не буду нічого садити, – байдуже махнув рукою Василь. – Нехай нові господарі самі вирішують, що тут вирощувати.

Ці слова стали для Івана важким ударом. Він поїхав додому, обіцяючи батькові допомогти знайти покупців, щоб не продати хату за безцінь.

Поки Іван шукав покупців, він щоразу приїжджав у село. Щосуботи він привозив свою дружину та двох семирічних близнюків. Хлопці, як і раніше, ходили за дідом, запитуючи його про все на світі, а Василь не міг натішитися їхньому допитливому погляду.

У ці моменти Василь відчував, що він знову потрібний. Життя стало теплішим, коли він був оточений родиною, і він знову почував себе важливим.

Але на самому початку Івану здавалось, що все йде до того, щоб просто продати хату. І лише з часом він з дружиною почав плекати інший план.

Ольга, його дружина, готувала для батька улюблені вареники, а Іван з батьком працювали на городі. Хлопці розважались своїми іграшками, допомагаючи по двору.

І ось після вечері Іван озвучив свою пропозицію.

– Тату, є у мене новина, – сказав він.

– Ти що, нарешті знайшов когось, хто купить будинок? – здивувався Василь.

Іван злегка посміхнувся і відповів:

– Ми з Ольгою вирішили продати нашу квартиру, а сюди переїхати. Вкладемо гроші в ремонт цієї хати, і ти побачиш, ти не впізнаєш свого дому!

Відтоді їхнє життя змінилося. Він відчув, що знову став частиною родини. І хоча все ще боліла відсутність Марії, тепер в його житті з’явилася нова мета: бути потрібним своїм близьким. Життя повернулося.

З того часу у Василя знову з’явилася надія. У його хаті відчувався сміх онуків, їхні питання і бажання допомогти. І кожного разу, коли він дивився на це все, він усвідомлював, що не можна втрачати сенс життя. Адже ти живеш тоді, коли потрібен іншим.

Джерело