— Синку, купи яблучок! Свої, домашні, не кроплені, — звернулася до Олександра старенька, її голос дзвенів, як бабусин.

Саме це слово — «не кроплені» — змусило його зупинитися і обернутися. У далекому дитинстві його бабуся завжди казала так: не «обприскати», а «покропити». Це був знак, щось рідне, давно забуте.

— Не кроплені, кажете? — підійшов він до її прилавка.

Бабуся пожвавішала, як весняна квітка.

— Не кроплені, синочку, не кроплені! Із мого власного саду, цього року яблунька, як ніколи, вродила. Ти не дивись, що вони не такі великі, як у перекупок. Ті ж привезені, Бог знає звідки, там отрути більше, ніж самого яблука. А ці — наші, місцеві, — її руки швидко перебирали яблука, показуючи їх з усіх боків. — Вони ж яблуками пахнуть, а які смачні, ти спробуй! Ось, дивись, — з якимось захопленням простягнула вона яблуко з маленькою бурою плямою. — Бачиш, його навіть черв’ячок їсть, бо не кроплене!

Олександр, мимоволі розсміявшись, запитав:

— Виходить, вони у вас усі червиві?

— Та ні ж! — злякано відсмикнула руку старенька. — Дивись, усі ціленькі, це одне попалося, не догледіла. Але ж черв’ячок їсть, значить, і людині нешкідливе, кажу ж, не кроплені!

Олександру ці яблука були не потрібні, він просто зрізав шлях через вечірній базар. Але щось у цій бабусі, в її манері говорити, у відвертому, простодушному погляді, в її способі доводити правдивість своїх слів «черв’ячком» нагадало йому рідну бабусю.

Тепле почуття розлилося в грудях, і Сашко захотів зробити щось приємне для цієї старенької. Тому, не торгуючись, він купив два кілограми цих яблук, сам не знаючи навіщо. Він розповів, що вдома синочок прихворів, та й дружина при надії, і їм, мабуть, буде корисно з’їсти не кроплені яблучка. Олександр навіть не помітив, як поділився з цією незнайомкою тим, що найбільше боліло в його душі.

Бабуся охала, зітхала, хитала головою, примовляючи, що зараз старі люди здоровіші за молодих, бо в містах їжа — суцільна хімія, а повітря — важке й хворе. Він кивав і погоджувався. Коли вже збирався йти, вона раптом схопила його за руку:

— Слухай, приходь завтра сюди ж, я тобі липи сушеної привезу і баночку малини з цукром перетертої, від застуди — перша справа. Привезу, ти тільки прийди!

Олександр ішов із яблуками додому й усміхався. На душі було так добре, як у дитинстві, коли бабуся гладила його по голові своєю натрудженою, жорсткою рукою і говорила: «Нічого, Сашко, все буде добре».

Своїх батьків Сашко не знав. Бабуся казала, що батька його вона й сама не знає, а мати… була непутящою. Привезла його одного разу в ковдрочці, залишила й поїхала, обіцяючи повернутися, як тільки налагодить життя. Так і згинула.

Сашко дуже любив бабусю. Коли вона, бувало, зимовими вечорами важко зітхала, згадуючи свою заблудлу доньку, він притискався до неї.

— Не плач, ба. Я коли виросту, ніколи тебе не кину, завжди з тобою жити буду. Ти мені віриш?

— Вірю, Сашко, вірю, — усміхалася бабуся крізь сльози.

Коли йому виповнилося дванадцять, бабусі не стало. Так він опинився в інтернаті. А бабусин будинок продали якісь родичі. Коли Сашко жив із бабусею, він думав, що вони одні на світі, а коли мова зайшла про спадщину, претендентів виявилося чимало.

Хто жив у дитбудинку, тому не треба розповідати про всі «принади» перебування там. А хто не жив, той до кінця все одно не зрозуміє. Але Сашко не зламався. Він відслужив в армії, здобув професію. Тільки з дівчатами йому не щастило.

Хоч він і був високим, спортивним, симпатичним хлопцем, усі його подруги, дізнавшись, що він сирота, швидко зникали. Тому, коли п’ять років тому він випадково зіткнувся в супермаркеті зі Світланою, яка виховувалась із ним в одному дитбудинку, він зрадів, як найріднішій людині. Світлана теж була рада зустрічі. Через пів року вони одружилися, зʼявився син, а зараз чекають на доньку. Життя, загалом, налагодилося.

— Світлано, я тут яблук тобі з Денисом купив на базарі, домашні, не кроплені, — простягнув він пакет дружині.

Світлана, що виросла в дитбудинку, пропустила всі ці епітети повз вуха. Вона помила яблука, поклала у велику тарілку. А через пів години в кімнаті вже витав яблучний аромат.

— Слухай, які класні яблука, а як пахнуть! — говорила Світлана, наминаючи їх за обидві щоки разом із сином.

— Так домашні ж, не кроплені… — усміхнувся Олександр.

Цієї ночі Олександру снилася бабуся. Вона гладила його по голові, усміхалася і щось говорила. Сашко не міг розібрати слів, але це було й не важливо, він і так знав, що бабуся говорила щось хороше, добре, ласкаве. Від чого віяло спокоєм і щастям, забутим щастям дитинства.

Звук будильника безжально обірвав сон. Весь день на роботі Олександр ходив сам не свій. Щось турбувало, якась незрозуміла туга гризла душу, до горла періодично піднімався клубок. Повертаючись додому, він зловив себе на думці про те, що дуже хоче знову побачити ту бабцю з яблуками на базарі.

* * *

Віра Степанівна (так звали бабцю, яка торгувала яблуками) тинялася двором, тяжко зітхала, раз по раз витираючи сльози, що набігали на очі.

Давним-давно її старший син загинув під час виконання службових обов’язків (пожежником був), навіть одружитися не встиг, а молодша донька, красуня й розумниця, коли навчалася в інституті в столиці, вийшла заміж за африканця і поїхала в спекотний клімат, де ростуть банани й ананаси.

Чоловік її покійний довго бушував і плювався з цього приводу. А вона що? Вона тільки плакала, передчуваючи, що не побачить свою дівчинку більше ніколи.

Так і вийшло. Поки ще був живий чоловік, трималася і вона. Ну, що ж робити, якщо життя так склалося? А як два роки тому чоловіка не стало, померкло світло в душі Віри Степанівни. Жила більше за звичкою, просячи Бога, щоб забрав її швидше в царство спокою.

Цей молодий чоловік, що купив учора яблука, розтравив їй душу. Адже чужий зовсім, а як добре з нею поговорив, не відмахнувся… Щось було в його очах… якась затаєна туга, біль, вона це одразу відчула. Її материнський інстинкт прорвався у словах: «Приходь завтра сюди ж, я тобі липи сушеної привезу та баночку малини з цукром перетертої, від застуди перша справа. Так я привезу, ти приходь завтра».

І ось зараз, загортаючи в газету банку з малиновим варенням, Євдокія Степанівна мимоволі посміхалася, думаючи, що б іще такого захопити для цього хлопця і його сім’ї. Дуже вже хотілося їй порадувати людину і, звісно ж, ще трохи поговорити, як учора.

* * *

Вчорашнє місце за прилавком було зайнято, і Віра Степанівна прилаштувалася неподалік, у сусідньому ряду. Виклавши купкою яблука, вона всю увагу зосередила на людях, які проходили повз, щоб не пропустити.

Народ масово повертався з роботи. До цього часу Віра Степанівна остаточно рознервувалася. «От же дурепа стара, понавигадувала сама собі, напридумувала… і навіщо йому слухати й вірити чужій бабці», – прикро думала вона, а очі все виглядали й виглядали знайомий силует у натовпі.

Олександр учора не надав особливого значення словам бабці про липу і малинове варіння. «Ці базарні бабусі чого хочеш наговорять, аби товар свій продати», – думав він. – «А раптом і, правда, приїде? Не схожа вона на досвідчену, жваву торговку. Черв’ячка показувала… от же придумала…», – усміхнувся, згадуючи бабине обличчя, з яким запалом вона про черв’яка говорила. – «Ех, яка різниця, все одно ж через базар іду, гляну, раптом стоїть».

Сашко звернув у ту частину базару, де вчора стояла бабця з яблуками, пішов уздовж прилавка, не видно бабці. «Тьху, дурень, розвели, як малого хлопчака, добре що вчора, з дуру, Светці не похвалився обіцяною малиною». Настрій миттєво зіпсувався, не дивлячись на всі боки, Сашко прискорив крок.

— Дорогий мій, я тут, тут, стривай, – пролунав гучний крик, і Олександр побачив вчорашню бабцю, що поспішала до нього.

Вона радісно схопила його за лікоть, потягнула за собою і все тараторила:

— Місце зайняте було, я тут поруч прилаштувалася, боялася, пропущу, думала, чи прийдеш? Я ж усе привезла, а думаю, раптом не повірив бабці…

Бабця все «торохтіла» і «торохтіла», але Олександр не прислухався до слів, він на якусь мить душею перенісся в дитинство. Ця манера розмови, окремі слова, вирази, рухи рук, погляд, у якому зачаїлося бажання потішити людину своїми діями, все це так нагадувало його рідну бабусю.

Він запитав: скільки винен, Віра Степанівна замахала руками, сказавши, що це вона зі своїх кущів для себе варила, і приймати це треба, як частування. А ще говорила, що малина в неї не сортова, а ще та, стара, не така велика і красива на вигляд, але справжня, запашна і дуже корисна. І Сашко згадав бабусину малину, її запах і смак, а ще йому чомусь згадалася картопля. Жовта всередині, вона так апетитно виглядала в тарілці, а смачна яка. Після відходу бабусі він ніколи більше не їв такої картоплі.

— А картопля жовта всередині у Вас є? – перебив він стареньку.

— Є і жовта, і біла, і та що розварюється добре, і тверденька для супу.

— Мені жовта подобається, її бабуся в дитинстві завжди варила, – мрійливо вимовив Олександр.

— Милий мій, завтра субота, вихідний. А ти приїжджай до мене в село, сам подивишся, яка в мене картопля є, в мене ще багато чого є… Стара я вже, тяжко мені сумки тягати, а ти молодий, тут і їхати недалечко, лише сорок хвилин електричкою. Приїжджай, я не ображу…

І Сашко поїхав. Не за картоплею, а за втраченим теплом із дитинства.

* * *

Минуло два роки.

— Наталко, печиво точно свіже? – стурбовано запитувала вже вдруге Віра Степанівна.

— Так, кажу ж Вам, учора привезли, ну, що Ви, їй-Богу, як дитя мале? – відповідала продавчиня.

— Діти до мене завтра приїжджають з онучатами, тому й питаю. Дай мені одне, спробую.

— Дивись, зовсім Степанівна з глузду збожеволіла, – перешіптувалися в черзі, – знайшла якихось голодранців, до хати пускає, минулого літа Светка з дітьми все літо на її шиї сиділи. Видно, сподобалося, знову їдуть.

— Ой, і не кажи. Чужі люди, обкрутять до нитки, а то й по голові стукнуть, дім у неї хороший. Василь покійний господарем був. Говорила їй скільки разів, відмахується.

— Зваж мені кіло, гарне печиво.

— Ну, нарешті, – видихнули тітки, що стояли позаду. – Не тих годуєш, Степанівно.

Віра Степанівна, не поспішаючи, йшла додому й усміхалася. Що їй розмови? Так, плітки всякі. Рідні – не рідні, яка різниця. Де вони ці рідні? За стільки років і не згадали про неї. А ось Саша зі Світланою допомагають, та й не в допомозі справа…

— Саша, а чого нам до завтра чекати? Я вже всі речі склала і гостинці спакувала, на останню електричку якраз встигаємо. Поїхали, га? – агітувала Світлана чоловіка, який прийшов із роботи.

— Тату, поїхали до бабусі, поїхали, – підхопив Дениска, – там курочки, пиріжки, вареники з вишнею… там добре.

— Баба, – застрибала дворічна Оленка, – хочу до баби.

Олександр подивився на своє сімейство, усміхнувся, махнув рукою:

— Поїхали.

Вони сиділи в електричці, діти дивилися у вікно, періодично оголошуючи вагон захопленими криками: «Дивись-дивись!» А Саша зі Світланою просто посміхалися, ні про що особливо не думаючи. Адже це так добре, коли в тебе є бабуся, яка завжди чекає!