— Та відчепіться ви від мене! Відчепіться всі! Нічого мені від вас не треба! Я сама вирішу! — донька кричала просто в обличчя, а злі сльози душили її, наче зашморг.

Олена важко зітхнула. Марійка рідко плакала, і зараз би стрималася, але, мабуть, гормони взяли гору. А Олена добре знала, що це таке. Її донька зʼявилася на світ в буремні дев’яності, коли країна захлиналася від нової, незнайомої свободи.

Двадцять два роки, а вже мати. Тоді це було в порядку речей. Навіть у сусідки по гуртожитку дитина з’явилася в п’ятнадцять. Ця дика свобода, немов нектар, дурманила голови. Люди ковтали низькосортні фільми, купували “ніжки Буша”, що пахли заморським дивом, і носили дешеве, але таке яскраве лахміття.

Олена теж піддалася: закохалася швидко, а розлюбила ще швидше — після кількох ляпасів. Її коханий, що так і не став справжнім чоловіком, поїхав.

А потім, через деякий час, повернувся, щоб забрати свої речі і маленький телевізор. Він байдуже зиркнув на її шестимісячний живіт, хмикнув, але двері кімнати в гуртожитку зачинив акуратно і щільно. Назавжди…

Олена залишилася сама. Дитина зʼявилася важко: велика й дуже неспокійна. Сказати, що Олені було важко, — це нічого не сказати. Вона виживала.

Молода дівчина, на яку звалилася вся ноша життя. Олена досі пам’ятає, як ночами варила собі гороховий суп на воді, бо навіть олії не було. А їсти треба, бо годувала… Мати допомогла, приїхавши тричі, щоб викупати онуку, але так і не наважилася взяти немовля на руки. Врятувала сусідка по гуртожитку, Ірка.

— Та що тут боятися? — сміялася Ірка.

— Дитина — вона ж як кошеня. Раз — і на руку животиком. І мий собі, як хочеш. А купати — так узагалі простіше простого. Пелюшечку поклала у ванночку, малечу туди й поливай водичкою. Головне — не ошпарити!

Вона спритно крутила маленьку Марійку, поки Олена з матір’ю розгублено дивилися на це диво.

Марійка росла, а Олена дорослішала разом із нею. Вона виховувала, як могла, як уміла. І, звісно, помилялася. Були й чоловіки. Різні. Але все не те. Вона не вміла в них розбиратися. Відразу вручала всю себе, з усіма потрохами. Дивилася в рот, боялася дихнути. А чоловіків, мабуть, відлякувала ця її “собача відданість”. Так рочки й ішли…

Потім вона закохалася. Знову і по-справжньому. І він у неї. Це було диво, коли двоє людей сидять на відстані й розуміють одне одного без слів, лише очима. Справжнє щастя…

Але недовго тривала ця ідилія. Його любов до чарки з часом взяла гору, і в розквіті сил він пішов в інший світ. Тоді багато хто так скінчив. Для Олени це була справжня трагедія. Мати боялася, що вона накоїть дурниць.

— Їдь, Олено, їдь звідси куди-небудь! Он, у столицю можна. Там, кажуть, люди заробляють. А то пропадеш тут, справжнісіньке болото! А я з Марійкою буду, скільки треба. Не переживай…

Олена поїхала. Але не до столиці. До Одеси. Місто зустріло її сліпучим сонцем і синім морем у березні. Ну хіба не диво? Справжнє диво! Кілька днів вона прожила в ейфорії, доки гроші не скінчилися. Роботу знайшла посудомийкою в кафе.

— Я вас усіх… Усіх! Ах ви! Та що б вас! Жерете знову? Усі жерете! А ви заробили на пожерти? Ах ви! — лаяв їх на чому світ стоїть господар, вірменин, коли вони сідали відпочити хоч на хвилину, знесилені від нескінченної гори брудного посуду. Олена назавжди запам’ятала той час. Вона більше ніколи так не втомлювалася. Як у тому одеському кафе…

Згодом вона обросла в сонячному місті друзями і знайомими. Поміняла роботу. А незабаром сталося ще одне диво. Подруга познайомила її з чоловіком. Столичний, старший за неї, розлучений, при грошах. Просто виграшний лотерейний квиток. Так усі говорили. Вони сподобалися одне одному, і він відвіз її до столиці. Разом із чотирнадцятирічною Марійкою, яка підросла…

Дівчинка, будучи комунікабельною і товариською дитиною, освоїлася на новому місці швидко. І тут на неї несподівано посипалися матеріальні блага. Чоловік Олени, виявився дуже хорошою людиною і щедрим. І по доброті душевній намагався дати дитині те, чого та була позбавлена. А це означає все! Будь-яке бажання виконувалося. Якщо одяг, то брендовий. Якщо телефон, то останньої марки. Кишенькові гроші в необмеженій кількості.

На незміцнілу підліткову психіку це подіяло моментально. І негативно. Олена зрозуміла це тільки, коли, даючи чергову немаленьку суму доньці на кишенькові витрати, побачила її обличчя з невдоволеною гримаскою.

— А це що? Це ти рахуєш гроші, так? – гидливо дивилася Марія на купюру… І тоді Олена зрозуміла, що вони накоїли. І виправляти це їм належало довго і не без моральних втрат…

Марія кинула коледж, потім другий. Потім захотіла на курси, їх теж кинула. Потім права на машину. Знову гроші, як у бездонну яму. Як не хотілось Олені, виправити щось було складно. Час було втрачено, на жаль…

Але Марійка підросла, життя потихеньку стало налагоджуватися. Так, вона так і залишилася без освіти, але знайшла роботу до душі й таку, що пасує її темпераменту. Роботу з людьми в мережевому маркетингу.

А у стосунках із чоловіками Олена в Марії бачила себе. Так, дівчина була бойова. Палець до рота не клади. Так, вона могла постояти за себе, не те що Олена в її віці. Але бажання стати коханою будь-що-будь, було слабкою ланкою дівчини. Так поводяться недолюблені з різних причин люди.

Або це родове прокляття. По жіночій лінії. Так іноді думала Олена, дивлячись на доньку. І мати її була самотньою і сама Олена знайшла своє щастя вже під сорок. І на доньку її, мабуть, така ж доля чекає…

Як у воду дивилася Олена. Марія закохалася. Ні, хлопці в неї були до цього, але якось усе не складалося. Вона кохати хотіла, сім’ю, дітей, а їхні бажання далі жіночої спідниці не просувалися. І тут раптом він! Той самий! З яким можна і сім’ю, і в горі, і в радості.

Засвітилися очі в Марійки, як камінчики дорогоцінні. Погарнішала ще більше. Так закохані жінки виглядають – світяться зсередини. Наче лампочку ввімкнули…

Почали жити з обранцем, господарство вдвох вести. Радіє Олена. Нарешті! І раптом…

— Мамо, ми розлучилися! Мамо! Що мені робити, мамо?! – донька відчайдушно дивилася на неї, в очах біль. Олена не знала. Ну що зробиш у таких випадках? Нічого. Свою голову не приставиш, помилки доньки не виправиш. Свої шишки їй набити доведеться. Власні…

Марія стала жорсткою. І так була грубувата, а так узагалі, як чужа стала. Слово не скажи. Схудла, почорніла навіть уся. Життя в очах немов згасло. І Олена ходила сама не своя, серце за доньку розривається. Але допомогти нічим… Залишалося молитися тільки…

….Одного разу Олена смс отримала від доньки. І фото. Не зовсім зрозуміле, графічне щось і слова доньки внизу:

«Мама! Ми щасливі! І Мишко! Ми помирилися вже як місяці три, я не говорила просто. І нехай хоч що трапиться, в мене буде ця дитина. Я хочу цю дитину! І вона буде». Усе, крапка…

Світло біле потемніло в Олени в очах. Сіла, за серце схопилася. А воно готове з грудей вискочити – бум, бум, бум… І молоточками в голові віддає… Вона вже зрозуміла, що це узі було. Перше фото онука Олени чи онучки… І слова доньки – і нехай хоч що трапиться… А що трапиться то? Одна залишиться? Боже…

Знаєш що, Олено – чоловік Сергій сказав твердо, – Нехай залишається дитина. Навіть якщо й одна. Не можна інакше, у будь-якому разі. Їй і років то вже під тридцять. А потім раптом що. Не роби цього, не наполягай. Потім не пробачить тобі. Нехай сама…

…Ніколи Олена цю ніч не забуде. Не спала ні хвилинки. Усе життя перед очима промайнуло. Як Марійку сама на ноги підіймала, як ростила важко… Невже на роду в них так судилося – бабам самотнім з дітьми залишатися, без чоловіків. Ну як так? Скільки доньці про життя своє розповідала. І що дитина в любові має вирости. У сім’ї. Усвідомлено треба дітей заводити.

Усвідомлюючи, що у світ людина приходить нова. А її ростити треба. Відповідальна це справа. Ні! Вона все навпаки зробила.

А молодь жити разом почала. Вдруге, так би мовити, по накатаній. Але музика недовго грала. Три дні прожили. Посварилися. Донька додому в сльозах. Помирилися швидко. Потім знову. Скандали, крики, розставання гучні, перемир’я недовгі. І черговий раз – донька на порозі з сумками. Живіт росте, а нічого не змінилося. Все ті ж пристрасті італійські. Поки не розійшлися надовго…

Марійка свій цікавий стан переносила непогано. Тільки туга в очах не проходила, та смуток. Час це такий для жінки, щоб чоловік підтримав. Десь капризи виконав, десь чайку налив, чобітки застебнув. Не можуть батьки дати своїм дочкам таку любов. Батьківська любов інша. А жінка, що носить дитя, сама як дитя в цю пору. Вона хоче, щоб чоловік, чию дитину вона під серцем носить, вдячний їй був. І піклувався. А тут завжди одна…

Якось уранці Олена прокинулася в піднесеному настрої. Сон якийсь наснився незвичайний. Казкові птахи, сідаючи прямо їй на руки, співали мелодійні пісні. І літо. Таке яскраве, як тоді в Одесі. До чого б це? – подумала Олена. Але під враженням від сну ходила цілий день.

Донька в обід раптом кудись засобиралася. Восьмий місяць був їй до лиця. Невеликий животик, як прикраса. Вона навіть наспівувала щось собі під ніс, одягаючись, що здивувало Олену. Настрій чи що гарний? – знизала вона плечима…

«Матусю, треба порадитися… Михайло з’явився. Він освідчився мені і подарував каблучку… Що мені йому відповісти? Мамо! Що мені робити»?! – радісне збудження доньки передавалося навіть через екран… – читала Олена через годину послання доньки в телефоні.

Оце так новина… Олена сіла, де стояла. Заміж… Прокинувся. Добре, що не через рік. Відсмикнула себе одразу. Хто без гріха то… Написала доньці, подумавши трохи.

«Марійко, життя твоє. Лише б ти щаслива була… Дивись сама».

Чоловікові зателефонувала, розповіла. Чекала з придихом, що скаже.

«Ну що, Оленко. Новина непогана. Але змінює то що це? Нічого поки що. Час покаже» – спокійно сказав чоловік… І Олена задумалася.

Час… Він такий. А може це саме родове, якщо воно є, звісно, вже закінчилося на ній? І в доньки все налагодиться? Хіба мало? Адже в житті всяке буває. І люди різні сходяться. Таке іноді трапляється, тільки диву даєшся! А час і справді покаже і все на своє місце розставить. Людина припускає, а Господь, як кажуть, розпоряджається. Такі ось справи…

Так розмірковувала Олена, вибираючи дитяче ліжечко в інтернет-магазині.

І все це зовсім неважливо порівняно з тим, що в неї буде внучка! Ми чекаємо на тебе, малятко, чуєш!? І вже любимо! Олена посміхнулася і пішла зустрічати чоловіка з роботи. А на плиті засвистів чайник, наче насвистуючи мелодію, як ті птахи в сні…