– У них що, родичів немає? Навіщо ти привела їх? Шкода тобі… Шкода? А нас не шкода?  Ми самі тут ледве поміщаємось! Завтра ж дзвони в опіку, я тобі сказав! Нехай вони розуміються!

Іван злісно дивився на дружину. Вона щойно повернулася з похорону своєї подруги. Не одна… Поруч із нею стояли діти. Трирічна Ніка, та тринадцятирічний Кирило тупцювали біля порога, не знаючи, як реагувати на негостинного господаря.

Таня легенько підштовхнула дітей до кухні і, не підвищуючи голосу, сказала:

– Кирюш, піди, налий Нікі сік і собі візьми. Там є у холодильнику.

Коли діти зникли за дверима, вона обурено обернулася до чоловіка:

– Тобі не соромно? Світлана була моєю найкращою подругою! Ти думаєш, я її дітей у біді залишу? Уяви, як їм зараз? Тобі тридцять вісім, а ти досі, як що – дзвониш своїй матусі! Уяви, як їм!

– Добре, я зрозумів, але ти ж не збираєшся залишити їх у нашому будинку? – уже миролюбніше спитав Іван.

– Збираюся! Я збираюся оформити над ними опікунство! У них нікого немає, зрозумій! Татко – невідомо, де. Його навіть на прощанні не було.

– Світлана рано залишилася без батьків. У неї є якась тітка, але вона відмовляється брати дітей – не молода вже. А в нас все одно дітей нема.

– Таню, я ж твій чоловік, якщо ти не забула! Ти не хочеш дізнатися мою думку?

– Вань, ну що з тобою? Ти ж добра людина. Я ж знаю тебе. Інакше б я не привела без дозволу дітей. Ти що, злякався майбутніх витрат? Але ми впораємося!

– До того ж, діти вже не маленькі. Кирило продовжить навчатися у школі, а Ніку оформимо у садок. Нам майже не доведеться міняти свій спосіб життя!

– Так, але ж моя мати…Таню! Вона мене зі світу зживе, якщо дізнається! Вона і так мене постійно дорікає тим, що не має онуків!

– Я думаю, що твоїй мамі не треба лізти у справи нашої родини. Ми ж з тобою все одно хотіли всиновити дитину. Навіщо брати чужого? Кирило та Ніка нас з тобою знають. І ми знаємо їх. Так усім буде легше.

– Може, ти і маєш рацію, звичайно, Таня. Але ми хотіли всиновити одну дитину! Наголошую: малюка! Одного! Гаразд, Ніку… Вона ще маленька. А Кирило? Він підліток! З ним проблем не оберешся!

– І ти, і я, свого часу були підлітками. Усі проблеми вирішилися. Ми виросли, та стали цілком адекватними людьми.

– Гаразд, розберемося по ходу справи. Нехай поки що живуть…

Таня голосно поцілувала Івана в щоку і посміхнулася. Вона не сумнівалася у своєму чоловікові. Він завжди був таким. Лаявся і чіплявся, бурчав і супився, а потім приймав ситуацію і допомагав дружині у всьому.

Тетяна пішла на кухню, щоб приготувати вечерю. Вона планувала завтрашній день. Треба було йти в опіку, брати довідки на роботі та в банках, збирати папери…

Так і сталося – потяглася нескінченна смуга проблем та клопоту. Це тільки на словах та в кіно осиротілі діти відразу ж знаходять сім’ю. Насправді, потрібно отримати масу документів та підтверджень.

Кирила та Ніку навіть хотіли тимчасово помістити у дитячий будинок. Але Таня та Іван об’єднали всі сили, та змогли відстояти право дітей бути поряд з ними.

З Кирилом та Нікою, до речі, жодних проблем не було. Дівчинка через вік легко відволікалася від сумних думок і знаходила втіху в нових іграшках і смаколиках.

Хлопчикові було важче. Іван бачив, що він ледве стримується, щоб не плакати в голос. Якось він відкликав його вбік, взяв за плече і дивлячись у вічі, сказав:

– Кирило, я знаю, що тобі боляче. Мені майже сорок, але я не уявляю, що зі мною буде, якщо з моєю мамою щось трапиться. Але заради Ніки ти маєш бути сильним.

– Якщо тобі хочеться плакати чи кричати, скажи мені. Ми з тобою підемо, щоб нас ніхто не бачив. Такий біль не можна тримати у собі. Але й Вероніці його показувати не треба. Інакше вона злякається. Прошу тебе, кажи мені.

І Кирило став ставитись до Івана з повагою. Таня бачила, як вони неодноразово йшли разом. А потім поверталися, як найкращі друзі.

Сім’ї довелося пережити низку перевірок від усіляких інстанцій. Подружжя, щоб довести свою здатність забезпечити дітей, навіть взяли кредит. Вони зробили ремонт в одній із кімнат, купили дитячі меблі та іграшки, новий одяг.

Знадобилася якась сума і для того, щоб влаштувати Ніку в дитячий садок поряд з будинком. А коли Кирило зізнався Івану, що сумує за друзями зі спортивної секції, подружжя сплатило і її.

Але, нарешті, всі випробування пройшли. Дітей вдалося офіційно взяти під опіку. Іван влаштувався на другу роботу. Треба було розрахуватись із боргами.

Тетяні також вдалося знайти можливість підробітку. Вона викладала фізику у школі. А тому почала займатися з відстаючими за додаткову плату вдома. І фінансові труднощі вони подолали…

…Минув рік. Діти адаптувалися у нових умовах. Вони встановили близькі стосунки з опікунами. Ніка навіть називала Тетяну, мама Таня.

Навіть мати Івана, Віра Миколаївна, потоваришувала з дітьми, хоча спочатку була налаштована проти…

Наближалося літо і Іван запропонував:

– А давайте на море махнемо! Але я в Одесу не хочу. В Хорватію поїдемо! Якраз тур терміновий потрапив на очі. Прямо зараз зателефоную і замовлю нам путівки.

Тетяна підтримала рішення чоловіка. Вона втомилася за цей рік. Їй хотілося відволіктися від турбот та переживань. І Іван одразу здійснив намічене.

Якоїсь миті Тані зателефонувала колега і завела розмову ні про що. Видно, нудьгувала одна. Під час розмови Тетяна зізналася, що вони збираються в Хорватію.

Колега зітхнула і з сумом сказала:

– Щастить же вам! А мені доведеться знову на дачі все літо стирчати… Коштів не вистачає. Ви, мабуть, багато опікунських отримуєте. Можете собі дозволити!

Тетяна навіть не знайшлася, що відповісти. Вона раптом побачила з боку, якою її бачать навколишні: жадібною, корисливою та меркантильною. Звичайно ж, вона взяла під опіку дітей заради грошей! Що ще можна подумати?

Своїми думками вона поділилася із чоловіком. Той замислився і відповів:

– Ти, знаєш, я теж стикався з негативом. Один із приятелів нещодавно сказав мені, що я вже давно міг би поміняти машину. Мовляв, дитячі отримуєте, грошей багато, а ти все на старій їздиш!

– Так, так, – пригадувала Таня, – твоя мама теж говорила, що мені час би зайнятися зубами. Каже, доходи збільшились, стежила б за собою.

– А то Іван втече від такої недоглянутої дружини та чужих дітей. Я ще подумала, що вона просто сердиться і хоче мене вколоти!

– А мій начальник? Таню, він сказав мені, щоб я не розраховував на додаткові вихідні, та відгули. Сказав, що діти – чужі, а такі пільги належать лише тим, у кого свої діти! Уявляєш? А я навіть не просив!

– А сусідка? Ваню, я нещодавно зустріла її на сходовому майданчику. Вона й каже: жити, мабуть, стало легше? Допомогу отримуєте, он які сумки тягнеш з крамниці!

– А я не зрозуміла натяк, говорю: тепер четверо в будинку, доводиться більше готувати! Кирило весь час голодний. Росте! Такий вік!

– То вони всі думають, що ми дітей через гроші взяли? – висловив спільну думку Іван.

Тетяна знизала плечима і відповіла:

– Нехай думають, що хочуть!

– Мабуть, нам не можна їхати в Хорватію! Вони подумають, що ми витрачаємо дитячі гроші! Так! Адже мене ще всі запитують, чи вдалося переоформити квартиру дітей на себе!

– Співчувають, коли я їм кажу, що твоя подруга не мала свого житла.

– Що ж нам тоді робити? – Тетяна навіть розгубилася.

Вона ніколи не думала про якусь вигоду. Пенсію, яку отримували діти за втратою годувальника, вони відкладали на рахунок.

Кирила мав скоро вступати. Він мріяв про програмування. А такі заклади завжди коштують дорого.

– Та нічого ми не робитимемо! І в Хорватію поїдемо! Хай думають, що хочуть! Кожна людина по собі судить!

Незабаром сімейство вирушило в Хорватію, вони чудово відпочили і за цей час ще більше зблизилися. Але після приїзду додому Таня відчула себе погано – її нудило, була сильна слабкість…

Іван злякався, що вона підхопила якусь гидоту на відпочинку і викликав швидку…

Тетяну відвезли на обстеження. Кирило дуже переживав. Він боявся втратити жінку, яка замінила йому матір. Підліток навіть плакав. Та незабаром Таня зателефонувала Іванові і весело повідомила:

– Вань, ти не повіриш! Але ж у нас буде малюк!

– Танюшка, кохана, це, правда? Хіба  так буває? Адже нам не давали шансів!

– Сказали, буває! Мабуть, подяка нам з небес від моєї подруги, чи когось вище по рангу!

Тетяна щасливо засміялася. А потім стала серйозною і сказала:

– Іване, сподіваюся ти розумієш, що діти житимуть з нами, як і раніше!

– А що, є інші варіанти? Кирило, Ніко, йдіть сюди! Хочу вас порадувати! Скоро у вас буде сестричка, чи братик!

– Ураааа! – Пролунав радісний сплеск дитячих емоцій.

І в цих емоціях було все: радість, любов, надія і щастя…

Ось така зворушлива історія зі щасливим кінцем. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.