— Віро, обслужи чоловіка! — крикнули їй зі стійки, вона здригнулася і злякано озирнулася, бо замислилася, і їй знову згадалося її нещодавнє минуле.

Але Віра тут же озирнулася й зрозуміла: ах так, усе добре, вона вже не вдома в матері, вона живе і працює далеко від того жахливого місця в невеличкому придорожньому кафе. Усе, що було раніше, вже позаду, їй нема чого боятися…

Віра підійшла до столика, за яким сидів чоловік середніх років, дала йому меню і стояла, чекаючи, коли він замовлення зробить.

— У тебе очі сумні, що така красуня робить у такому забутому Богом місці? — усміхнувся чоловік, — Хочеш я відвезу тебе звідси, будеш жити у великому домі й ні в чому не мати потреби. І тобі не доведеться усміхатися і подавати заїжджій брудній гопоті, маргіналам, цю жахливу їжу. Наважуйся, на твоєму місці будь-яка б не роздумуючи погодилася вирватися зі злиднів!

Чоловік відкинувся на стільці, і безцеремонно роздивлявся Віру, немов товар, оцінюючи, чи варто його купувати…

А Віра вкотре подумала: ну чому вона знову потрапляє в подібну ситуацію?

Чому їй знову роблять чергову непристойну пропозицію, чим вона так Бога прогнівила, чи вона сама винна і дід має рацію?

— Ви замовлятимете? — сухо запитала Віра, дивлячись повз цього чоловіка, крізь скло кафе, на вулицю.

Там ішли прості люди, якась пара молода з дитиною, вони весело сміялися. І Віра їх провела заздрісним поглядом, ну чому її життя так дивно складається?

— Мені чай і хліб із сиром, думаю, що все інше тут неїстівне, — замовив чоловік, глузливо дивлячись на Віру.
Він був упевнений, що вона в підсумку погодиться, вирішив, що вона собі ціну набиває.

А Віра знову згадала, як пів року тому вона від матері втекла…

— Вона тобі не рідна, біжи від неї, дівко, поки не загрузла. Прилаштує тебе Ганна, точно кажу, будеш, як і вона, мужиків міняти, та на подачки жити…

Віра слухала це, і не знала, що й думати. На маму вона, як дві краплі води схожа. І коли був живий батько, вони добре жили, Віра це пам’ятала. Тато маму любив, а вона раділа, що в них така дружна сім’я і вони завжди скрізь разом.

— Ось нам матуся наша тобі братика подарує і буде ще веселіше, — батько поправляв мамі волосся, вони сиділи на великому покривалі біля річки. Мама щойно скупалася і була мокра і блискуча від річкової води, як русалка.

— Піду й я освіжуся, а ти поки мамі подавай із сумки квас і лимонад, бутерброди діставай. Після купання апетит вовчий, я поплив по латаття, а ви викладайте їжу швидше.

Тато пішов, озирнувся вже біля води й помахав їм. Вони й не знали, що бачили його з мамою востаннє. Там, де росло латаття, було топке місце.

Його називали Бучило, там завжди вир, і воду холодну крутило, але батько в них відмінний плавець…

Але цього разу тато не впорався, сказали, що ноги в нього заплуталися, або їх звело. Мама бігала по берегу, коли батько під водою зник, а Віра хотіла плисти, але люди не пустили.

Потім приїхала швидка, мужики вже витягли батька, але ніщо не допомогло. У руці в батька були затиснуті ті самі латаття, нехай вони будуть прокляті. А в мами були такі очі, ніби вона божевільна…

Віра думала тоді, що їй здалося, але після того як не стало батька мама дуже змінилася. Вона довго майже нічого не їла, до них дід приїжджав, татів батько.

Казав Вірі, що матері треба працювати, тоді горе хоч трохи вщухне, турботи глушать смуток. Та й Вірі треба думати, як жити далі, може доведеться вчитися і теж працювати.

Але мама раптом розлютилася і вигнала діда, кричала:

— Та пішов ти зі своїми порадами, ти завжди був невдоволений, що Дмитрик одружився зі мною, забирайся!

— Слабка ти жінка, Ганно, — суворо подивився на неї тоді дід, а потім на Віру глянув, — Якщо тобі погано буде, приїжджай, я тебе прийму, не бійся…

Дід поїхав, минуло кілька місяців, мама не працювала і гроші майже скінчилися. І раптом одного разу мама привела додому чоловіка. Вона сміялася і сказала Вірі, що Василь буде жити з ними, вони не пропадуть.

Через рік Василь пішов і з’явився Микита, він був молодший за маму.

Він теж прожив у них недовго, а коли зібрався йти, мати вчепилася в нього, потім на Віру озирнулася, і раптом сказала страшні слова:

— Що дивишся? Бачиш, я для нього стара, як ми жити тепер будемо? Нічого з тобою не станеться, йди, обслужи чоловіка, ти йому подобаєшся, я ж бачу, я бачу!!!

Віра тоді втекла до сусідки і тремтіла там усю ніч. Тоді сусідка їй і ляпнула, що мати їй не рідна, що вони просто схожу дівчинку взяли в дитбудинку, Ганна ж завжди була не зовсім нормальна, біжи від неї.

Віра спочатку не повірила, але коли мати знову привела іншого мужика, і стала Віру кликати, вона злякалася. І втекла до діда, адже він її кликав, а їй більше нікуди тікати…

— Добре, що приїхала, — дід був небагатослівний.

Хотів її на фабрику поки прибиральницею влаштувати, а до осені щоб вчитися пішла, тут поруч коледж є.

— Тоді й роботу чистішу знайдеш, професію отримаєш.

Але Віра пам’ятала, як тато їх любив і балував, хіба може вона прибиральницею, і вона пішла в кафе офіціанткою. І тільки тепер зрозуміла, що її за зовнішність узяли, проклята краса, від неї одне тільки горе…

Віра повернулася з роботи розгублена, як їй жити далі?

— Діду, я правда тобі чужа? Мені сусідка сказала, що мама не могла народити й мене взяли з дитбудинку, це правда? Тому ти мене й підлогу мити хочеш змусити, і мамі мене не шкода, так? Адже це правда?

— Сядь і заспокойся, це неправда, просто мій син, а твій батько, полюбив красуню Ганну, яка хотіла легко жити. У неї до нього були інші чоловіки, але Дмитру було начхати. Він був упевнений, що вона зміниться, і Ганна і справді змінилася… на деякий час. Вона любила твого батька, я визнаю це, але втративши його, вона знову стала колишньою. Вона не може бути іншою, але вона твоя мати, можливо її треба лікувати…

Дід іще щось говорив, але Віра зрозуміла, що він має рацію. А що вона хотіла, коли пішла в кафе? Звісно, до неї чіплятимуться, вона яскрава, вона як мама, але Віра не хоче повторити її шлях. Треба слухати діда, він схоже має рацію…

Через тиждень Віра мила підлогу на фабриці, обличчя без косметики, на голові хустка і спецодяг. Восени вона пішла в коледж і її взяли ученицею розкрійниці.

На роботі вона дуже втомлюється, але вдома на Віру чекає дід. Він, виявляється, вмів готувати, давно жив сам, і Віра до нього стала звикати.

На старих фото дід був дуже схожий на батька і Віра тепер відчувала, що поруч рідна людина.

А ще Віра мріє назбирати грошей, і покласти маму в клініку. Тато любив її, і Віра думає, що в мами так виражається протест, що її коханий потонув. Якщо їй вдасться повернути маму, це буде її перша перемога.

Віра мріє про сім’ю і про те, щоб їй зустрівся хлопець, який буде схожий на батька. У них зʼявляться діти, мама стане бабусею і, напевно, зрозуміє, що вона не одна, а що в неї, як і раніше, є сім’я…

І взагалі дід має рацію, краса — це важка ноша, це випробування, і не всім воно під силу…

***

Історія Віри — це про те, як людина може знайти свій шлях до щастя, відмовившись від ілюзій і прийнявши реальність. Вона не повторила долю матері, а навпаки, знайшла в собі сили, щоб мріяти про власну сім’ю, схожу на ту, що була в неї з батьком. Її бажання допомогти матері — це не прояв слабкості, а символ її мудрості та безмежної любові.

Чи доводилося вам зустрічати людей, які, відмовившись від спокус, знайшли своє справжнє щастя у простих речах?