Тамара не одразу помітила зміни в чоловікові, бо її світ обертався навколо двійнят, Юлі та Юрка, і… п’ятирічної дівчинки Ліди, яку вони нещодавно удочерили.

Тамара, єдина донька в люблячих батьків, не поділяла чоловікового запалу. Її чоловік, Василь, що виріс у дитбудинку, усім серцем прагнув зробити щасливішими хоча б кількох сиріт. Тамара ж, після появи двійнят, з якими й так було чимало клопотів, про багатодітність і слухати не хотіла.

Сваритися з коханим і турботливим чоловіком вона не хотіла. Тому, щойно він заводив мову про багатодітність, Тамара намагалася змінити тему, сподіваючись, що цей запал якось сам собою згасне. Але Василь був налаштований рішуче й уперто підштовхував дружину до єдиного, на його думку, правильного рішення.

Нарешті, Тамара здалася. Під натиском чоловікового ентузіазму вони подали заяву до асоціації прийомних батьків.

Переломним моментом у їхній долі стала велика премія, приурочена до відпускних, якою Василь щедро поділився з батьками Тамари. На Новий рік за сімейним столом він урочисто оголосив, що оплачує будівництво й підведення комунікацій на старенькій батьківській ділянці. Він мріяв, що батьки зможуть насолоджуватися свіжим повітрям не лише влітку.

Тесть, оцінивши щедрість зятя, одразу ж зробив хід у відповідь: якщо в них буде упорядкований будинок у передмісті, то й вони зможуть звільнити свою квартиру на користь сім’ї доньки.

Уже в січні на засніженій ділянці з’явилися будівельники, а за ними й велика машина, навантажена матеріалами. Будинок будувався так швидко, що сім’я, приїжджаючи на вихідні, не могла надивуватися. А теща раз у раз витирала хусточкою сльози щастя.

Будинок замовили одразу великий. Василь світився радістю й мріяв, як вони збиратимуться там на свята за великим столом, і як заберуть із дитбудинку сирітку, зробивши її щасливою.

Тамара, розуміючи, що чоловік не відступить, тихо скаржилася мамі, що не відчуває радості від цієї затії і не може уявити, як обійматиме чужу дитину. Мама зітхала й з надією запитувала: «Може, ще свій вийде?» Але «свій» у Тамари та Василя чомусь більше не виходив. Лікарі розводили руками й пропонували обширні обстеження, на які Тамара не мала бажання погоджуватися. Їй цілком вистачало двійнят з їхніми вічними соплями, синцями й сварками.

Проте Василь не втрачав надії на власну дитину, але все одно вперто наполягав на сирітці, хоча б одній, щоб вирвати її з казенного будинку.

Коли батьки переїхали в упорядкований будинок за містом, Василь поставив питання гостро. Тамарі довелося здатися під натиском чоловікової мрії. Вони почали збирати документи.

Тамара завжди була старанною дівчинкою: добре вчилася, слухала батьків, удома в неї завжди був порядок, а діти — доглянуті й слухняні. Крім дому, вона працювала, хоч і отримувала небагато, але зате мала зручний графік, що дозволяв приділяти більше часу дітям.

Вона не вміла щось робити впівсили, тому з тією самою старанністю занурилася в лекції та заняття в асоціації прийомних батьків. Коли всі документи були зібрані, а комісія в подробицях вивчила їхній побут, вони отримали дозвіл на усиновлення.

Василь постійно кудись дзвонив, домовлявся, їздив. Діти, на диво, підтримали ідею взяти в сім’ю ще одну дитину. Вони із задоволенням допомагали татові облаштовувати маленьку кімнатку, вибирали ліжечко, стіл, шафку. Юля сподівалася, що тато вибере дівчинку, Юрчик же був переконаний, що їм потрібен хлопчик, щоб влаштовувати перегони на машинках.

Василь із Тамарою вирішили, що візьмуть тільки ту дитину, яка припаде до душі Тамарі. У призначені дні вони, залишаючи двійнят із бабусею і дідусем, їздили по дитбудинках. Василь видивлявся дитину, а Тамара, страждаючи від жалю до сиріт і страху, що не зможе прийняти чужу дитину, щоразу зітхала з полегшенням, коли вони поверталися додому ні з чим.

Це не лотерея, тут можна було придивлятися і прислухатися до свого серця, але серце Томи чомусь уперто вміщувало тільки Юлю і Юру.

***

Ліда жила під ліжком…

Скільки вона себе пам’ятала, це було найкраще місце в їхньому домі, безпечне і затишне.

Коли мати з татом були «веселими», Ліду забирала до себе бабуся, вона її відмивала, відгодовувала, обіймала і любила, Ліді було дуже добре в бабусі.

А оскільки тато й мама майже завжди були «веселими», а в домі не переводилися «гості», такі самі веселі й такі, що погано пахнуть, то Лідочка жила в бабусі майже постійно, у ті самі дні, коли бабуся потрапляла в лікарню, Лідочка жила якраз під ліжком.

Ліжко було високе, велике, залізне і стояло в кутку кімнати, під ним було достатньо місця для худенької дрібної Лідочки.

Мама й тато не дуже переймалися відсутністю доньки, донька їх тішила тільки в дні, коли вони забирали її від бабусі, старенької бабусі Лідиної мами, Лідочці вона була вже прабабуся, після батьків це була єдина рідна душа, всі інші родичі мали генетичну схильність до вживання, а відтак закінчили свій життєвий шлях вельми рано.

Бабуся взагалі не віддавала б Ліду, але матір у дні протверезіння раптом згадувала, що вона матір, їхала за донькою і… гостинцями, які бабуся щедро збирала для онучки, переймаючись тим, що малятку в домі недолугих батьків не матиме що їсти.

Їсти «було чого» приблизно дня три, квартира абияк прибиралася, і дівчинка щиро вважала, що мамка виправилася і в них завжди буде так чисто й ситно.

Правильності вистачало якраз на ці самі дні, а потім…

А потім Ліда забивалася у свою «нірку» під ліжко, де в неї завжди був запас сухариків зі шматочків недоїденого хліба, маленький пупсик і цілком упорядковане житло для цього самого пупсика.

Коли Ліда бувала в бабусі, вони з нею шили ліжечка, і бабуся вигадувала всілякі одежинки, вони були такими маленькими, що цілком уміщалися в кишенях кофтинок, а потім прилаштовувалися в будиночок для пупсиків, тішачи підліжкового пупсика та Лідочку розмаїттям життя.

Одного разу, коли Ліда спала, забившись у свій куточок, а мама з татом відзначали чергове незрозуміле свято рясними криками та співом, там, на кухні, щось сталося…

Ліда почула, як кричала мама і щось падало, грюкнули двері, а потім стало тихо.

Ліда вилізла зі сховку й тихенько прошмигнула в туалет.

У квартирі було зовсім тихо, так бувало, коли батьки йшли по нову порцію пляшок, після чого «веселощі» переходили в нову фазу, а потім незмінно в третю, у якій знову виникала тиша внаслідок батьківських тіл, що спали без ознак життя.

Тоді Ліда могла вилізти зі свого притулку і, відшукавши щось у старенькому несвіжому холодильнику, перекусити.

Цього разу дорогою з туалету вона не стала зазирати на кухню, а прихопила з собою теплий м’який плед із ліжка і, забившись у свій затишний запорошений куток, згорнулася калачиком, закутавшись у давно не випране покривало, проте цілком тепле й від того затишне.

Швидко зігрівшись, заснула.

***

Поліцію та газівників викликали сусіди.

Точніше, спочатку вони викликали поліцію, бо в їхніх сусідів було гучне побоїще, після чого настала тиша, і, коли поліція була вже на підході, в цей момент у під’їзді запахло газом.

Поліція одразу приступила до зламу дверей, навіть не чекаючи відповіді з-за дверей.

Влетіли гуртом, хтось кинувся на кухню й одразу перекрив вентилі, відчинивши навстіж вікна.

Сусідка, старенька баба Марія, яка, власне, і забила на сполох, смикала за руки хлопців поліцейських і все голосила, що в потворників є донька і щоб вони неодмінно знайшли її.

Щоб позбутися настирливої старенької, неохоче почали заглядати по шафах та інших закутках.

Один із чоловіків нахилився заглянув під ліжко:

«Тут тільки ганчірка якась!» – крикнув він і потягнув за край, ганчірка виявилася важкою.

Потягнув сильніше…

Ліда терла очі й ніяк не могла прокинутися, хтось підхопив її на руки й кудись поніс…

Їй стало здаватися, що її несе великий і теплий ведмідь, але чомусь не страшний, а зовсім навіть добрий, він притискав її до себе і щось бурчав у вухо, і від цього було трохи лоскотно, Лідо посміхнулася.

Остаточно прокинулася дівчинка в лікарні, вона нічого не розуміла, як там опинилася і куди подівся великий і теплий ведмедик.

На похорон Лідиних батьків, які задихнулися, зібралися небагато сусідів, які співчували літній бабусі, що залишилася сам-на-сам із бідою і маленькою правнучкою.

Вона їздила в лікарню до Ліди і возила їй передачі.

І ще вона їздила в опіку і просила оформити її опікуном, але суворі жінки були непохитні: вік, мовляв, не дозволяє.

Бабуся все плакала й плакала і теж опинилася в лікарні.

***

Одного разу Василь прибіг додому дуже збудженим.

З порога він заявив, що знайшов у далекому обласному містечку невеличкий дитячий будинок і він відчуває, що саме там на них чекає той самий малюк, якого вони заберуть у сім’ю.

Тамара, яка не очікувала такого швидкого розвитку подій, трохи зажурилася, але заради чоловіка, який так горів ідеєю усиновлення, зібралася і погодилася поїхати в цей будинок дитини найближчими днями.

***

Ліда вже рік жила в дитячому будинку, тут було ситно і тепло, були заняття і дітки, але не було улюбленої бабусі та вічно сльозливої мами напідпитку, яка, за всієї своєї непристойності, була все одно улюбленою мамою Ліди.

Бабуся приїжджала щотижня, привозила гостинці і, обіймаючи, плакала і плакала, обіцяючи, що що-небудь придумає, щоб забрати Ліду додому, наплакавшись, вони розлучалися, і Лідуся йшла до себе в кімнату, де її одразу ж зустрічали дівчатка і…

Ліда віддавала гостинці сама, адже до них ніхто не приїжджав, а вона встигала налаштовуватися, поки сиділа з бабусею в гучному холі біля сходів, на старенькому продавленому дивані.

***

Василь і Тома підійшли до темної сірої будівлі і, пред’явивши документи, пройшли через охоронців всередину.

Завідувачка повела їх до групи, там за скляними дверима гралися діти.

Василь пригорнувся до скла.

У нього в душі сколихнулися всі спогади, як він так само ось ріс у казенному будинку, серед вихователів та інших діток, і все мріяв, як раптом по нього прийдуть батьки, які дивовижним чином знайшли його, як він думав, загубленого, і заберуть додому.

«Тома, дивись який хлопчик, ну точно як я в дитинстві!» – показував він на хлопчика з рудими кучерями, який захоплено розбирає машинку.

Тома мляво водила поглядом по групі з-за спини чоловіка, вона почувалася зрадницею щодо діток, які, можливо, мріяли потрапити в сім’ю і бути коханими.

Тома шукала й ніяк не знаходила в собі цієї самої любові до чужих дітей, від цього хотілося плакати й забитися куди-небудь… під ліжко…

Машинально вона пошукала очима затишне містечко в групі за склом.

Погляд її виловив маленьку худеньку дівчинку, яка явно вирізнялася з-поміж решти діток якимось більш домашнім виглядом.

Вона сиділа в куточку, обійнявши сірого ведмедя, і байдуже дивилася в одну точку.

Василь вже щосили випитував інформацію у завідувачки про кучерявого хлопчину.

Тома не могла відвести погляду від дівчинки, дівчинка наче відчула і, повернувшись до дверей, пильно подивилася на Тому, та розгубилася…

У блакитних очах малятка було стільки дорослості й безвиході, що в Томи стиснулося серце.

Вона тихенько запитала завідувачку: «А що за дівчинка, он та, з ведмедем, у куточку?»

Завідувачка поморщилася: «Це Ліда, вона в нас нещодавно, але в неї є прабабуся, вона, скоріш за все, матиме право її відвідувати»

Трохи помовчала, а потім додала: «Не дають їй опіку… вік…», і зітхнула.

Василь теж подивився на дівчинку. «Томочко, тобі подобається це малятко?»

Тамара хотіла розвернутися і вийти, але тут дівчинка піднялася і підбігла до дверей, пригорнувшись до них і смішно розплющивши носик, пильно подивилася на Тому.

«Так. Ця дівчинка подобається», – здивувалася своїй відповіді Тома.

Тома нахилилася і, приклавши до скла долоню до долоні малятка з того боку, теж розплющила ніс, уткнувшись у маленький носик з іншого боку скла.

Дівчинка відскочила і, посміхнувшись, погладила Тому по голові через скло з того боку.

***

Папери оформляли не так швидко, Василь і Тамара встигли побачитися з бабусею Ліди і переконали її, що абсолютно не перешкоджатимуть їхньому спілкуванню з правнучкою.

Забирали дитину всі разом, Тома і Вася купили все-все нове для неї, переодягли прямо там, бабуся, побачивши онуку в новому гарному одязі, розплакалася, такою ошатною вона свою правнучку не бачила ніколи.

Вони довго обіймалися, прощалися і потім домовилися, що будуть дзвонити одна одній новомодним телефоном без дроту, який завбачливо купили бабусі нові батьки Ліди.

Ліді було трохи страшно від того, що її вивозять із міста і від бабусі.

А ще… вона все думала, чи є в новому домі велике ліжко, де можна ховатися, і міцніше стискала свого пупсика з його пожитками, дбайливо упакованими нянечкою в маленький яскравий пакетик.

***

Діти зустріли нову сестричку по-доброму, все показали їй у квартирі, подарували приготовані для неї іграшки та ще цілий вечір навперебій ділилися своїми іграшками, щоб дівчинка знову і знову захоплювалася усією тією пишністю, яку вони мали.

Дівчинка виявилася на рідкість тихою і слухняною, більшу частину часу вона була поруч із Томою, допомагала їй у всьому і мовчки притискалася до її ніг, обіймаючи їх.

Якщо вони кудись виходили в магазин або гуляти, Ліда незмінно тримала Тому за руку, раз у раз притуляючись до неї.

Усе Ліді в новій сім’ї було дивовижним: і добрий тато, який ніколи не приходив додому з пляшкою в кишені, мама Тома, що завжди була лагідною і доброю, і, звісно, двійнята Юлька та Юрко, зовсім не схожі на дитбудинківських дітей.

Але особливо вразили дівчинку дідусь і бабуся, до яких що вихідних їздила вся родина.

Там за містом, у великому й гарному будинку та на ділянці, зі своїм дитячим майданчиком і затишним куточком для дітей із будиночком, лавочками та зручним столиком, Ліді подобалося найбільше.

Бабуся пекла смачні млинці та пиріжки, через що в домі пахло щастям, прямо зовсім як у її бабусі, яка залишилася в їхньому маленькому далекому містечку.

Василь був просто щасливий, він кожні вихідні збирав тепер уже багатодітну сім’ю, і вони на машині їздили в новий дім до тестя і тещі.

Теща пекла пиріжки і зустрічала сімейство доньки з обіймами.

Ліда швидко звикла і цілком освоїлася. З тоненької дівчинки з сумними очима вона за рік перетворилася на прегарненьку панянку з бантами і рюшечними сукнями.

Вони добре дружили з дітьми Тамари, і вже навіть Ліда називала бабусю бабусею, а діда дідусем.

Улітку до них на дачу приїжджала прабабуся Ліди, зупинялася у великому дружному домі, вони з Лідочкою, як два горобці, цілими днями обіймалися й притискалися одне до одного.

***

Зміни в чоловікові Тома помітила не одразу, все була зайнята дітьми, своїми двійнятами Юлькою і Юркою і… дівчинкою Лідою шести років від роду, яку вони з чоловіком удочерили.

Ні він не змінився… начебто.

Був так само добрий, турботливий, але щось невловиме в ньому все ж з’явилося.

Тома придивлялася і прислухалася, але так і не могла зрозуміти, що з ним не так.

Вона почала хвилюватися і все думала, що чоловіка треба вмовити обстежитися.

У голову лізли сумні думки, і вона вже почала підозрювати, що Василь серйозно хворий.

Удочерена дівчинка зовсім не засмучувала Тому, і вона, майже забувши вже свої сумніви з приводу «нерідної» крові, цілком справлялася з трьома дітьми, які знайшли спільну мову і взагалі не ділили батьків на «своїх» і «чужих» для Ліди.

Грім вдарив якраз після Нового року, який вони святкували у великому будинку великою родиною і навіть із прабабусею Ліди.

Було весело, шумно і смачно.

Ось тільки Василь був якийсь сумний і все зітхав і зітхав.

Після того як закінчилися зимові свята, а життя потекло своєю чергою, Тома твердо вирішила поговорити з чоловіком.

Якось, коли вони були вдома самі, Тома, зібравшись із духом і утвердившись голосом, зажадала: «Васю, я вимагаю пояснень, що з тобою відбувається! Якщо щось серйозне, треба починати лікування й обстеження якомога раніше!»

Вася здригнувся і зіщулився було до стану маленького непримітного Васі, але… потім видихнув, і в них відбулася розмова.

Розмова абсолютно засмутила Тому…

Хоча ні, не так…

Тома, яка очікувала чого завгодно, тільки не цього, була просто розчавлена.

Василь, її люблячий і турботливий чоловік, довго відмовлявся і нарешті…

Нарешті, зібравшись із духом, зізнався: «Я закохався, Томо, я не знаю, як це сталося, але я раптом зрозумів, що кохав тебе не тим коханням, а більше дружнім, товариським, а зараз я зрозумів, що до мене прийшло справжнє доросле кохання».

Тома присіла на стілець: «Як же так? А я? Ти подумав про мене? Навіщо було обнадіювати ще дитину, адже я просила не робити цього, що тепер буде, як я одна з трьома дітьми?»

Василь заплющив руками очі, він хотів сховатися, провалитися крізь землю: «Томо, я платитиму аліменти і приїжджатиму до дітей і допомагатиму, як і раніше, але я хочу піти до коханої жінки».

Тома просто оніміла…

Вона тут же згадала їхню сусідку Вальку, вічно одягнену в пальто столітньої давнини, яка бігає з однієї роботи на іншу, щоб прогодувати й одягнути своїх п’ятьох дітей, які від трьох різних чоловіків.

Діти, якісь недоглянуті й недолюблені, росли самі по собі, як трава.

До горла підкотив клубок і застряг, перекривши дихання, до того ж недоречно згадався старий байковий халатик, випраний і місцями вигорілий, що лежав у далекому кутку шафи і все ніяк не наважувався перейти в розряд ганчірок.

Вона мимоволі глянула в дзеркало, що зазирало з коридору, наче допитливий роззява. У дзеркалі вона була тією самою Томою, яку Василь називав «найулюбленішою у світі жінкою», а виявилося, у цьому світі є ще одна «найулюбленіша» з правильним коханням Василя.

З вулиці несподівано прибігли діти, роздяглися і, вбігши в кухню, всі троє обійняли Тому.

Останньою притулилася Ліда, обійняла Тому за коліна й поклала свою голову зі зім’ятими шапкою бантиками й прилиплим чубчиком.

Тома несподівано для себе раптом відчула відторгнення, внутрішнє, незрозуміле…

Притиснула до себе Юльку і Юрку, а Ліда так і залишилася необійнятою на Томиних колінах, вона наче відкололася внутрішньо від Томиного серця разом з коханням чоловіка, яке виявилося таким непостійним.

***

Від батьків їхали вдвох, дітей залишили погостювати.

Бабусі були раді, діти теж.

Коли машина виїхала на трасу, мовчазні до цього Тома і Вася відновили свою розмову.

— Томо, я завтра ж з’їду від вас, дітям скажемо, що я поїхав у відрядження надовго, не треба їм поки нічого знати, я приїду на вихідні, візьму дітей і Ліду, поїду з ними на ялинку.

— А я? Як же я? Я що, меблі, які можна викинути, коли вони набридли? Я любила тебе, все заради тебе, ти ж хотів дітей багато, ще удочерили дівчинку, як же так?

Василь зітхнув:

— Не знаю… так вийшло… прошу, зрозумій мене…

Удома утворилася гнітюча атмосфера.

Вася зібрав речі і пішов, замкнувши за собою двері.

Тома сиділа на кухні на табуретці й дивилася у вікно.

Там кружляли сніжинки і було холодно.

А вдома… вдома теж стало холодно і мерзлякувато.

***

Через два дні, не витримавши тиші порожнього будинку, Тома поїхала за дітьми.

У батьків, як і раніше, було тепло, шумно і смачно, дух Нового року ще відчувався в домі, і навіть новорічна ялинка так само стояла у великій вітальні, блимаючи вогнями.

Зібрала Юльку і Юрка.

Ліду поки що не брала, пославшись на те, що поки що нехай побуде зі своєю прабабусею, якщо вже та в гостях.

Поїхала.

Через тиждень проводили прабабусю Ліди, дружно махали вслід потягу, що йшов.

Повернувшись у дім із дівчинкою, мама набрала номер Томи: «Донечко, ти коли приїдеш за Лідою? Ми вже провели бабусю».

Тома зітхнула в трубку і хлюпнула носом: «Вася пішов, закохався він… Мам, я не можу її забрати, можливо, пізніше… Нехай поки що у вас…»

«Поки у вас» затягнулося до літа.

Бабуся лягала з Лідою щовечора, і вони подовгу читали казки, перш ніж дівчинка засинала, поклавши долоньки під щоку, бабуся пускала сльозу і зовсім не знала, що відповісти на її запитання, коли ж мама і тато приїдуть за нею.

***

Тома працювала, її діти вчилися.

У вихідні їх забирав Вася, возив по парках і магазинах.

До Ліди він не приїжджав.

При думці про Ліду йому робилося соромно перед дружиною і перед дівчинкою.

Вона нагадувала йому про те, що це саме він наполіг на удочерінні, і тепер він почувався винним перед… Томою.

До Ліди він чомусь перестав щось відчувати, спочатку, щойно вони її взяли, він відчував гордість за свій вчинок і радість, що хоча б одну дитину обігріє домашня обстановка, а тепер… А тепер він не відчував нічого, ну от тільки почуття провини і сорому, яких так хотілося позбутися, вона раптом стала зайвою в його світі, де були його рідні діти і кохана жінка, яка чекала їхнього спільного “налюбленої” їхнім “справжнім” коханням дитини, а Ліда… При згадці про неї йому ставало недобре й бридко на душі, і тому він усе відтягував і відкладав цю необхідність спілкування з дівчинкою.

У Васі, як осінні листочки, засохли й відірвалися від серця і Тома, і Ліда.

До того ж йому було ніяково тепер перед батьками Томи, він не уявляв, як він винесе ці осудливі погляди, якщо поїде до них.

Та й як приїхати?

Тома категорично не хотіла забирати дівчинку і вимагала, щоб він забирав її до себе, до своєї нової дружини, якщо вже йому так хотілося великої родини.

Це були слова образи, їй хотілося хоч якось покарати помститися чоловікові-зраднику.

Нова коханка мала гарну фігуру, привабливу зовнішність, але, на відміну від Томи, переступати через себе не бажала, про що категорично заявила Васі: “Василю, ти ж знаєш, у мене зараз повно турбот, і до моїх турбот не належить якась там дитбудинківська дівчинка, тим паче куди нам, коли в нас скоро буде свій хлопчик”.

Вася і сам не уявляв, як Ліда впишеться в його нову сім’ю і що говорити дівчинці, яка вже полюбила Тому і називала її мамою.

Тома навіть перестала їздити до батьків, чесно пояснюючи мамі, що Ліда тепер ніяк не вписується в її життя, що в неї, побачивши Ліду, виникають суперечливі почуття і що тому вона не хоче травмувати собою не винувату дитину.

Ось так потекли дні у Васі в турботах очікування нової дитини і в болісному почутті провини при думці про Ліду, а в Томи турботи про «своїх» дітей витісняли думки про дівчинку, кинуту на батьків.

***

Літо настало швидко, начебто тільки була прохолодна весна з її першоцвітами і ось… уже пора вдягати сукні й сарафанчики.

Ліда вже не питала про маму і чому вони не забирають її.

Вона кружляла біля бабусі, допомагала їй і вечорами, сівши їй на коліна, гладила її рідке сиве волосся.

Бабуся зітхала і тихенько шепотіла: «Сирітка ти моя бідолашна».

І вони, як і раніше, лягали ввечері разом, читали казки, поки Ліда не засинала.

Дідусь усе димів і димів на ґанку і тихо лаявся з бабусею, чому та нічого не говорить цим «дорослим пройдисвітам», які осиротили дитину вдруге в її маленькому житті. Бабуся знизувала плечима, упускала сльози в білосніжну хустинку і сподівалася, що скоро все налагодиться.

На літо до бабусі й дідуся приїхали Юрко і Юлечка, вони зраділи зустрічі з Лідою, і в домі стало галасливо й весело, дівчинка підросла за півроку, і тепер дівчатка раз у раз відокремлювалися, створюючи свій простір гри з ляльками й візочками, через що Юрочка зі своїми гаражами й машинками було витіснено за межі лялькових пристрастей.

Цей перекіс із радістю компенсував дідусь, тягаючи онука із собою і на риболовлю, і в ліс.

Тома вже не так засмучувалася, дивлячись на Ліду, і навіть обіймала її, сама купала на ніч, не відокремлюючи від своїх двійнят.

Повертаючись у місто після вихідних, працювала і почала оформляти документи на Ліду для школи, записала її на курси підготовки до школи.

Дівчинці, яка підросла, довелося докуповувати і взуття, і форму.

Повне екіпірування ще однієї дитини коштувало дорого, і Тома «натиснула» на Васю, той хотів обуритися, але тут же здався, злякавшись, що Тома просто привезе Ліду в його сім’ю, яка вже поповнилася.

***

До осені Тома забрала всіх дітей додому в місто.

Ліда, яка скучила за своїми міськими іграшками, була щаслива.

Діти, які звикли, що тато тепер живе в іншій сім’ї, заспокоювали Ліду, і незабаром життя увійшло у свою колію.

Тома згодом зжила образи на Васю, і остаточно прийняла в серце Ліду, стерши межу між своїми дітьми та удочеренною дівчинкою, але заміж більше не вийшла, не хотіла більше нічиєї «єдиної» любові, хоча шукачі були і навіть пропонували заміж, незважаючи на трьох дітей. Але… Тома закрила для себе цю частину життя назавжди.

Юрко виріс у вродливого юнака, закінчив геологорозвідувальний технікум і десь у далеких експедиціях зустрів своє кохання, позначив його як справжнє й осів за сотні кілометрів від рідної домівки, перебравшись до своєї обраниці.

Юлька опанувала італійську й успішну фірму з «італійським ухилом» і незабаром, «підчепивши» в одному з відряджень італійський «вірус» у вигляді чарівного Антоніо (якого Тома вперто називала Антоном), поїхала жити до нього, де вони налюбили собі італійського кучерявого малюка на радість італійським бабусі й дідусеві.

Тома з Лідою залишилися удвох.

Ліда, дуже прив’язана до матері, особливо нікуди не хотіла, закінчила медичне училище, влаштувалася медсестрою в лікарню недалеко від будинку і все працювала й працювала, у вихідні мотаючись до людей похилого віку, тепер уже трьом, бо її прабабусю вирішено було забрати з далекого містечка, щоб вона там не залишилася без допомоги.

Грошей, виручених за прабабусин будинок, якраз вистачало на життя, і тому люди похилого віку якщо й потребували чогось, то тільки любові й уваги.

Тепер Ліда і Тома приїжджали, слідкували за городом, допомагали закочувати банки і пекти пироги.

Іноді в гості приїжджали закордонні онуки.

Вони були такими яскравими, розмовляли ламаною українською, і від цього в серці Томи вони були трохи чужими.

Син раз у раз кликав до себе в далеке закарпатське містечко.

Тома відмовлялася:

«Та ми вже тут як-небудь із Лідочкою, куди я в далечінь, в чужі краї?»

І тоді вони приїжджали самі на великі свята. Міцні, усміхнені, з онуками.

***

До останнього дня Ліда, яка пізно вийшла заміж і якраз до речі сиділа в декретній відпустці з донькою, не відходила від Томи, а за кілька днів ДО.

Тома, проливаючи сльози, просила у Ліди вибачення.

За свою слабкість, за те, що мало не покинула її тоді…

Ліда плакала у відповідь і все прощала, прощала своїй матусі, і вмовляла не хвилюватися, бо й образи то ніякої не було в серці. А тільки вдячність за врятоване життя…