— Куди твоя мама зібралася на моїй машині? — Олена стояла в дверях, схрестивши руки на грудях.

Вона насилу стримувалася, намагаючись не зірватися.

— Вона попросила відвезти її до тітки Люсі, — Андрій подивився на годинник.

— Ну звичайно, через те, що твоїй мамі закортіло потягнутися в гості до цієї старої пліткарки, ми з Ілюшкою повинні сидіти вдома, — Олена сплеснула руками і обурено глянула на чоловіка, чекаючи його відповіді.

— Не роби з мухи слона. Я вже пообіцяв, — Андрій скорчив ніс. Досталася ж йому дружина-істеричка…

— А ти мені що обіцяв?! — Олена зробила крок вперед, її очі блищали. — У парк розваг з дитиною!

Ти взагалі пам’ятаєш, що у тебе є син? — Голос дівчини трохи затремтів, але вона намагалася триматися.

Андрій потер лоб, прикриваючи очі.

— Не накручуй. Парк працює щодня, поїдемо… іншим разом…

— Ага, а твоя матуся не може іншим разом поїхати до своєї дорогоцінної сестрички?

Думаєш, я не знаю, для чого їй так терміново знадобилося до неї в гості? Звичайно, адже їхній братик Ігор вирішив одружитися з молоденькою.

І тепер сестрички спати не можуть спокійно, поки в деталях не обмусолять і брата, і його майбутню дружину…

Хлопець розумів, що дружина права, і від цього на душі стало якось ще сумніше, але здавати зайняті позиції він не збирався.

— Ти взагалі пам’ятаєш, що машину подарували мої батьки? На народження нашого сина, між іншим! — Олена кинула на нього погляд, повний досади.

Вона стиснула кулаки.

— Але ти частіше возиш свою матір, ніж нас із сином. То її в магазин, то на дачу, то ще кудись…

Андрій підняв обидві руки, ніби захищаючись, і невдоволено примружився.

— Олена, ну вона все ж літня жінка!..

— Вона просто нахабна жінка!.. Хоч раз подумала про онука? Вона навіть не пам’ятає, коли у нього день народження.

Твій син вже тиждень чекає обіцяний тобою парк, Андрій. Чекає!

А ти то сам зайнятий, то твоя матуся тебе експлуатує. Ось для неї ти завжди час знаходиш!

— Ти драматизуєш. Ну все, мама чекає, я пішов, — повідомив хлопець і, не чекаючи чергової гнівної тиради від дружини, поспішив вийти з квартири…

… Олена й Андрій одружилися п’ять років тому. Дівчина вийшла заміж одразу після інституту.

— Не поспішай, придивися, — повторювала мати.

Але чого тут придивлятися і чекати, якщо кохана людина робить тобі пропозицію.

На той момент дівчина і не звернула увагу на свою майбутню свекруху. Та й чого на неї дивитися? Не з нею ж вона збиралася жити.

Та й та не дуже відкривалася. Так, пару разів попили чаю разом, мило поговорили, та й усе…

На весіллі батьки Олени голосно оголосили, що дарують молодим… трикімнатну квартиру!

Свекруха тоді не приховувала захоплення, навіть заплакала від розчулення.

Відразу після весілля почалося дивне. Свекруха заявилася в гості до молодих з виглядом повноправної господині подарованих квадратних метрів.

— Шпалери темні, потрібно поміняти, — відразу заявила вона. — Ось у тітки Люсі, моєї сестри, дуже гарні шпалери поклеєні.

Андрюш, пам’ятаєш? Такого пастельного відтінку.

Олена слухала, дивувалася, але про всяк випадок кивала головою.

Тоді вона ще була в ейфорії від свого нового статусу дружини і невістки. Та й не звикла вона суперечити старшим.

До того ж дівчина була впевнена, що далі розмов справа не піде…

Погано на той момент вона знала свою свекруху.

Під її пильним наглядом вони не тільки поміняли шпалери, але і переставили всі меблі.

Дівчина щиро сподівалася, що після ремонту свекруха стримає свій запал і ентузіазм. Не тут-то було…

— Олена, ти не бачиш, що цей плед взагалі не пасує до вашого інтер’єру? — обурено сказала вона, коли побачила, як її синок закутується в бежевий плед, подарований дівчині матір’ю.

— Куди твої очі дивляться? У тебе ж холодильник зовсім порожній, — бурчала свекруха під час наступного візиту, пильно оглянувши запаси молодої сім’ї.

— Знаєте, Зінаїда Василівна, а мене все влаштовує! А ви могли б і рідше в гості заглядати, — Олені неабияк набридли всі ці причіпки і критика.

— Поговори мені ще! Так я в будинку свого сина і буду приходити сюди тоді, коли вважатиму за потрібне! — заявила свекруха.

Але того ж дня поскаржилася синові, мовляв, його дружина неналежним чином розмовляє з його матір’ю.

— Олено, ти здуріла? Подружкам своїм будеш грубіянити, а з мамою не смій так поводитися! — накинувся з докорами Андрій, ледь переступивши поріг після роботи.

— Андрюша, чого вона до мене чіпляється? — дівчина не думала, що чоловік стане її вичитувати.

— Мама хоче як краще. А ти замість того, щоб прислухатися до порад старших, тільки бурчиш, — Андрій не вважав, що мати чіпляється до його дружини.

Коли у молодої пари з’явився син, батьки Олени подарува родині машину.

— Нехай чоловік вас із сином возить на прогулянки, — прокоментували вони свій подарунок.

Ось тільки свекруха і тут вирішила по-своєму.

— Давно пора було, — зауважила Зінаїда Василівна. — Втомилася вже по автобусах та тролейбусах бовтатися та ноги збивати.

Олена спочатку не зрозуміла, до чого вона хилить, але незабаром усвідомила масштаби трагедії.

Тепер щодня в їхній квартирі лунав дзвінок від свекрухи.

— Синку, терміново їдь до мене. Сьогодні, виявляється, тітка Наталка приїхала з відпустки. Мені потрібно подивитися, що вона там привезла…

— Продукти закінчилися, — повідомляла вона наступного дня, — вези мене в магазин.

Був, правда, у всьому цьому один плюс. Раніше свекруха безвилазно сиділа в квартирі у молодих, без кінця критикуючи невістку за пил у кутах, за бризки жиру над плитою.

Тепер вона роз’їжджала по місту, відвідуючи своїх численних сестер, подруг, штурмуючи магазини і поліклініки.

Ось тільки разом з нею роз’їжджав і Андрій.

А Олені доводилося цілими днями сидіти з Ілюшкою, займаючись господарством з малюком на руках.

— Куди ти з дитиною збираєшся тягнутися? — з посмішкою заявляв їй чоловік, як тільки дружина намагалася заїкнутися про те, що хотіла б погуляти з сином у парку. — То вже ні!

Я не збираюся через твої забаганки складати візок, тягнути його в машину, а потім ще по парку вас дві години вигулювати.

Олені не залишалося нічого, як миритися з таким станом речей, хоча робити це з кожним разом ставало все складніше…

Коли Ілюшці було пів року, не стало Олениної бабуся. Вона так обожнювала онучку, що залишила їй у спадок свою дачу та невеличку квартиру.

Свекруха, ледь почувши про дачу, задоволено потерла долоні.

— Давай мені ключі, я все там огляну, — по-господарськи заявила вона, простягаючи руку.

Зізнатися, в цей момент невістка навіть зраділа. Їй самій з немовлям на руках цього року точно було не до городу.

Бабуся була завзятою городницею і нічого, крім грядок і великого двоповерхового будинку на ділянці, не було.

Ось і нехай свекруха спрямує свою невгамовну енергію в мирне русло.

Через тиждень свекруха вже була на ділянці з цілим пакетом насіння, саджанців і списком, що саме і куди вона буде садити.

Все літо жінка активно підгортала, полола, поливала, збирала врожай, а після катала закатки.

Олена жила як у раю. Ніхто не ходив по квартирі з перевіркою, ніхто їй не вказував що і як робити.

Навіть стосунки між подружжям стали набагато теплішими.

Правда, через чотири місяці дівчина вже усвідомила масштаби трагедії.

Викурити тепер свекруху з дачі було так само складно, як позбутися клопів. Вона міцно влаштувалася у великому двоповерховому будинку, облаштувавши його під свої запити.

Коли Олена приїхала на власну дачу, виявилося, що її там зовсім не чекають, а всі кімнати зайняті тими самими сестрами та племінниками Зінаїди Василівни.

З великими зусиллями подружжя домоглися звільнення дачі від такого натовпу, вилаявши маму Зіну і забравши у неї ключі.

Олена пожалкувала, що так легко віддала дачу і вирішила більше не припускати схожих помилок.

За роки шлюбу Олена вже звикла до звичок свекрухи і до того, що її чоловік більше часу проводить з матір’ю, ніж з нею і сином.

Іноді, звичайно, вони сварилися через це, але в цілому жили добре.

Дівчина так і не зрозуміла, яким чином про квартиру дізналася свекруха, але буквально через тиждень після “звільнення” дачі та заявилася до подружжя знову.

— Дай ключі, — зажадала Зінаїда Василівна з ходу.

— Які ключі? — не зрозуміла дівчина.

— Не дури мене, ключі від другої квартири, мені потрібно там дещо перевірити.

— Вибачте, але вам у тій квартирі абсолютно нічого робити. Вона моя і тільки моя.

Наступного тижня туди вже заїдуть мешканці. Я вирішила її здавати, — Олена вже не була такою наївною.

— Які ще мешканці? Забудь. Я обіцяла цю квартиру племіннику Дімці. Він недавно одружився і свого житла у них немає.

Вони будуть жити в цій квартирі і збирати на свою, — свекруха виклала свій план.

Олена ледь не поперхнулася. Вона вже пообіцяла?!

Очі повільно округлилися від подиву. Ну вже ні, більше у свекрухи не вийде нею керувати.

— Зінаїда Василівна, це ВАШ племінник, я до цієї людини не маю ніякого відношення.

І це моя спадщина і тільки я буду вирішувати, хто буде жити в цій квартирі, — рішуче заявила невістка.

— Та бог з ними, з твоїми планами? З тебе впаде чи що? У вас грошей і без того достатньо, Андрюшка працює, тобі батьки добре грошенят підкидають.

Ось прямо без цих грошей за орендути не проживеш! — свекруха сплеснула руками. Вона не очікувала від невістки протистояння.

— Ні, — Олена стояла на своєму. — Ноги вашого племінника не буде на порозі тієї квартири, як, власне, і вашої…

— Ти що задумала? Та квартира така ж твоя, як і мого сина. Він має на неї стільки ж прав, а він точно не відмовить двоюрідному брату.

Тому і ти не дури. Ключі давай! — свекруха нависла над невісткою, готова в разі необхідності почати тут же лазити по її кишенях у пошуках тих самих ключів.

— Олена, стеж за мовою! — на крик прибіг Андрій із сусідньої кімнати. — Якщо мама каже, що в квартиру Діма заїде, значить є тому вагомі причини. Віддай швидко ключі!

— Нікуди ваш Діма не заїде. Я його не пущу, навіть якщо він погодиться платити оренду! — дівчина рішуче встала з-за столу і вийшла в іншу кімнату.

З тих пір не проходило і дня, щоб свекруха не приходила до невістки. Намагаючись отримати заповітну зв’язку. Андрій теж тиснув.

— Ось вже й не думав, що ти за квартиру вдавитися можеш, — стиснувши губи, заявив чоловік.

Стосунки з ним з кожним днем ставали все гіршими. І подружжя подало документи на розлучення.

Складалося враження, що свекруха від усієї цієї ситуації отримує величезне задоволення.

— Мій синок має право на половину твого майна, тож потрудися відписати на нього квартиру і дачу, — заявила задоволена собою свекруха.

Ймовірно, жінка очікувала, що після цих слів Олена почне істерити, кусати лікті, але дівчина… голосно розсміялася.

— Нічого ваш Андрій, як і ви, не отримає, — промовила дівчина, витираючи сльози, що виступили від сміху.

— А це ми ще побачимо, — проскрипіла зубами свекруха і наостанок грюкнула дверима.

Зінаїда Василівна найняла кращих адвокатів, але, як і передбачала Олена, нічого не змогла відсудити у невістки.

Свекруха наївно вважала, що все майно, нажите подружжям у шлюбі, буде поділено порівну. Ось тільки не врахувала одного моменту.

Трикімнатна квартира, в якій жило подружжя, була подарована Олені на весілля і була оформлена за дарчою.

Точно така ж історія була з машиною. Що стосується дачі і квартири — це спадщина. Вона також не підлягає розподілу.

З усього спільного майна у подружжя виявилося лише дві коробки речей, які дівчина великодушно подарувала колишньому чоловікові.

Правда, був ще Ілюшка, але ні свекруха, ні колишній чоловік не претендували на нього.

У підсумку Андрій залишився ні з чим, та ще й аліменти платити довелося…