У моєї невістки є час на все, крім домашніх справ. Невже так важко встати з дивана і щось зробити? Я не могла повірити, що мій власний син не був на моєму боці.

Мені було сумно, що замість того, щоб підтримувати мене, він, здавалося, більше розумів Дарину. Це був ще один ляп для мене.

Невже Дарина могла мати на нього такий вплив, що тепер усе залежало від неї?

Я завжди прагнула, щоб у нашій родині панувала гармонія. Мій син, Андрій, був для мене сенсом життя. Ми з чоловіком, Михайлом, ростили його з любов’ю, вкладаючи в нього всі свої сили та надії. Коли він одружився, я була по-справжньому щаслива, що до нашої сім’ї приєдналася ще одна жінка.

Дарина здавалася мені милою та слухняною, з нею було приємно спілкуватися. Я мріяла, що ми станемо справжніми подругами, будемо разом господарювати, пекти пиріжки, розмовляти про життя.

На початку все було добре. Ми разом ходили по магазинах, Дарина допомагала мені готувати обіди. Я щиро вірила, що наші стосунки будуть міцними та теплими. Але з часом усе змінилося. Вона почала проводити все більше часу в телефоні, на дивані, а мої прохання про допомогу ігнорувала. Спочатку я думала, що вона просто втомлюється на роботі, але її відмовки ставали все частішими.

Одного разу я попросила її допомогти мені перебрати картоплю на зиму. Її відповідь була, як завжди, короткою: «Я зайнята». Того ж вечора я побачила її в соціальних мережах, де вона активно коментувала чиїсь фотографії. Я відчула, як мене переповнює розчарування. Невже її віртуальне життя було важливішим за допомогу свекрусі?

Я звернулася до чоловіка, Михайла, щоб він поговорив із сином.

«Ти не бачиш, як Дарина ставиться до мене?» — запитала я його. «Вона зовсім не допомагає мені по дому, а Андрій нічого не каже».

Мій чоловік, як завжди, намагався заспокоїти мене. «Маріє, не бери близько до серця. Молодь зараз інша, у них свої погляди на життя».

Я не могла змиритися з цим. Я вважала, що обов’язок жінки — піклуватися про дім і сім’ю, а не сидіти годинами в телефоні. Моя свекруха, Віра Семенівна, завжди була для мене прикладом. Вона ніколи не сиділа без діла, завжди допомагала мені з домашніми справами. Я хотіла, щоб і Дарина була такою ж, але вона була іншою.

Одного разу я вирішила поговорити з Дариною відверто. Ми сиділи на кухні, і я почала розмову:

«Дарино, я хочу поговорити з тобою. Ти знаєш, я дуже люблю свого сина, і хочу, щоб ви були щасливі. Але я помітила, що ти не дуже допомагаєш мені по дому. Чому так?»

Вона подивилася на мене з виразом обличчя, який я не могла зрозуміти. «Я працюю, я втомлююся. У мене немає часу на все».

Її слова звучали для мене як виправдання. Я вважала, що вона просто не хоче допомагати.

«Але ж Андрій теж працює. Чому ж він допомагає мені, а ти ні?» — запитала я.

Вона встала, взяла чашку і вийшла з кухні. Я зрозуміла, що наша розмова не принесла результатів. Напруга між нами зростала.

Одного разу Андрій повідомив, що вони з Дариною хочуть взяти іпотеку, щоб придбати власне житло. Я була щаслива за них, але водночас мені було сумно, що вони віддаляються від мене. Я запропонувала їм допомогу.

«Андрійку, якщо вам потрібні гроші, ми можемо дати вам 50 000 гривень. Ви знаєте, ми з батьком вас завжди підтримуємо».

Він обійняв мене і подякував. Дарина теж була вдячна, але її очі не випромінювали радість. Я відчувала, що вона ставилася до нашої допомоги, як до чогось належного.

Через деякий час вони знайшли квартиру. Це була чудова двокімнатна квартира в новобудові. Ми з чоловіком теж були щасливі. Я допомагала їм з ремонтом, а Дарина лише давала вказівки.

«Мамо, ці шпалери краще підійдуть до вітальні. А ці — до спальні. Це буде виглядати елегантно», — говорила вона.

Я відчувала, що я — лише інструмент для її ідей. Після того, як вони переїхали, я рідко бачила їх. Андрій дзвонив мені щодня, але Дарина — лише іноді, коли я сама дзвонила їй.

Я завжди з нетерпінням чекала на їхній приїзд на обіди, які я готувала для них. Ми збиралися всі разом: я, мій чоловік, Андрій, Дарина, мої батьки. За столом ми розмовляли про все, але я помічала, що Дарина сиділа мовчки, а Андрій намагався підтримувати розмову, щоб не було незручної тиші.

Одного разу, під час вечері, я попросила Дарину допомогти мені прибрати зі столу. Вона подивилася на Андрія, а потім на мене.
«Маріє Іванівно, у мене сьогодні дуже багато справ на роботі, я дуже втомилася. Нехай Андрій допоможе вам».

Я відчула, як моє обличчя почервоніло від обурення. Андрій, мій син, завжди допомагав мені. Але Дарина, його дружина, ніколи.
«Андрію, будь ласка, допоможи мамі», — сказала Дарина.

Він, як завжди, встав, взяв тарілки і пішов на кухню. Я залишилася сидіти за столом, а моя мати, Катерина Василівна, подивилася на мене з жалем.

«Маріє, ти не повинна так нервувати. Це ж нормально, що молодь хоче жити своїм життям. Нехай Дарина робить, що хоче».
«Але ж, мамо, це нечесно! Вона ж повинна допомагати мені! Я ж для них стільки роблю!» — сказала я, і сльози потекли по моєму обличчю.

Після тієї вечері я вирішила більше не допомагати їм. Я перестала готувати для них обіди, перестала дзвонити. Я хотіла, щоб вони зрозуміли, що я не буду завжди бути для них.

Одного разу мені зателефонував Андрій. «Мамо, що сталося? Ти на нас ображена? Чому ти не дзвониш?»

Я відчула, як мої емоції переповнили мене. «Андрію, я втомилася від того, що Дарина не допомагає мені. Я втомилася від її егоїзму. Я не хочу більше бути в її житті, якщо вона не хоче бути в моєму».

Він мовчав, а потім сказав: «Мамо, Дарина не егоїстка. Вона просто не розуміє, що тобі потрібно. Вона ж не знала, як ти ставишся до сімейних цінностей».

Я відчула, що він захищає її. Я не могла повірити, що мій власний син не був на моєму боці.

«Андрію, ти не розумієш. Вона ж повинна допомагати мені, це ж мій дім!» — сказала я, і повісила слухавку.

Напруга між нами зростала, і я не знала, що робити. Я не хотіла втрачати сина, але я не могла змиритися з тим, що Дарина так поводиться. Я відчувала, що я втрачаю і його, і її.

Я звернулася до чоловіка, Михайла, щоб він поговорив із сином.

«Михайле, ти ж бачиш, як Андрій ставиться до мене? Він захищає її, а не мене», — сказала я.

Він подивився на мене з сумом. «Маріє, він доросла людина. Він має право сам вирішувати, як йому жити. Ти не можеш контролювати його життя».

Я не могла змиритися з цим. Я відчувала, що я — жертва, що я страждаю, а ніхто мене не розуміє. Я звернулася до психолога, щоб він допоміг мені розібратися в цій ситуації. Психолог уважно вислухав мене, а потім сказав:

«Маріє, ти не можеш змінити Дарину. Ти можеш змінити лише своє ставлення до неї. Спробуй зрозуміти, що вона інша, що у неї свої погляди на життя. Спробуй знайти з нею спільну мову».

Я не була готова до цього. Я хотіла, щоб вона змінилася, а не я. Я продовжувала звинувачувати її, а не себе. Я відчувала, що я — права, а вона — ні.

Одного разу я вирішила поговорити з Дариною ще раз. Я запросила її на каву, і ми сіли на кухні. Я почала розмову:

«Дарино, я знаю, що я була неправа. Я не повинна була вимагати від вас того, чого ви не можете дати мені. Я хочу, щоб ми з вами були друзями. Я хочу, щоб ми були однією сім’єю».

Вона подивилася на мене здивовано, а потім посміхнулася. «Маріє Іванівно, я теж хочу цього. Я не знала, як вам сказати, що я відчуваю себе незручно, коли ви постійно вимагаєте від мене допомоги. Я хотіла, щоб ви прийняли мене такою, якою я є».

Я відчула, як моє серце забилося швидше. Я зрозуміла, що я була неправа. Я була егоїсткою, яка думала лише про себе, а не про інших. Я обійняла її, і ми заплакали.

Після тієї розмови наші стосунки змінилися. Я перестала вимагати від неї допомоги, а вона почала сама пропонувати її. Ми разом ходили по магазинах, пекли пиріжки, розмовляли про все на світі. Я зрозуміла, що я не повинна була контролювати її, а повинна була прийняти її такою, якою вона є.

Я звернулася до Андрія і сказала: «Андрію, вибач мене. Я була неправа. Я не повинна була звинувачувати Дарину. Я дуже люблю вас обох».

Він обійняв мене і сказав: «Мамо, я знав, що ти зрозумієш. Я дуже люблю вас обох».

Наша сім’я стала ще міцнішою, ніж була раніше. Я зрозуміла, що любов — це не контроль, а довіра і прийняття. Я більше не була жертвою, а була щасливою жінкою, яка знайшла свою невістку.

Після розмови я зрозуміла, що для того, аби родина була щасливою, важливо не вимагати змін від інших, а приймати їх такими, якими вони є.

Ми почали більше цінувати моменти разом, і навіть коли виникали нові труднощі, я вже не ставила все на карту. Чи можливо навчитися прощати й приймати людей, не змінюючи їх?

Чи часто ми зациклюємося на своїх вимогах, забуваючи про важливість взаєморозуміння? Може, саме в такій простій і тихій гармонії і полягає справжнє щастя? Що ви думаєте? Як ви справляєтеся з конфліктами в родині?

Джерело